Дажбожа сторожа

Немилосердні холоди північні
Скарали стільки сили і краси! 

Відкрий себе в собі і в Богу – вічність 
І на світанні небо попроси,

Щоб сонце розцвітало, наче сонях,
І уникало мороку облог,
Щоб Землю нашу, у своїх долонях
Зігрів Господар Всесвіту – Дажбог.

* * *

Нам душі наші прадіди колишуть,
Але скажи, колиско, чия ти? 
Могутній дух вервечки рве колишні, 
Що прип'яли до світу суєти.

Обвуглені димлять дереворити, 
А біля них – на прив'язі гривань 
Не бійся шлях у темряві відкрити,
Не остудивши власних поривань.

* * *

Усе в дорозі витерпіти треба, 
Добрівши дня сліпого наузкрай. 
Прийми в мовчанні одкровення неба, 
Краплин дарів святих не розплескай.

Приборкай думу пориванням стічним
І спалахни у сяйві вогнянім,
Щоб серце охопилось духом вічним
Й навіки розчинилося у нім.

* * *

Коли ти знемагатимеш у герці 
Й не матимеш уже краплини сил, 
Тоді найтонший промінь знайдеш в серці, 
Відчуєш пружність виморених крил.

Коли ти підпливеш своєю кров'ю 
У морі крові, що без маяків, 
Освятить небо і тебе любов'ю,
З'єднає вік твій з вічністю віків.

* * *

Щоб ницими не буть, й не падать ниць 
Перед своїм напасником неситим,
Останню таємницю з таємниць 
Лишень Дажбогу мусимо ясити.

Для славлень є в нас голубий чертог, 
У ньому наших дум і дій перебіг, 
Там православна пташка молибог 
Дажбога прославляє в синім небі.