Щойно тільки весна, а скільки паскудства вродило, що йой! Ще й лобода з минулого століття повилазила.

Їду в маршрутці. Стою. Збоку сидить дідусьо. Такий, що геть уже божий обдуванчик. Руки тремтять, голова трясеться, щелепа штучна випадає. А очі добрі- добрі. І шкрябає дзьобиком ключа на спинці сидіння "Сталін".

Довго відхекується бідненький. Мабуть, піввареничка старенькому поперек пельки стали. Витирає скупу зубожілу сльозу. Поправляє щелепу.

А далі знову дістає ключа і починає шкрябати.

- Товаріщь, - кладу старенькому руку на плече, - що написати хочете?

І дивлюсь щирим бандерівським поглядом в його вицвілі на вітрах історії очі.
- Сталін жив, - шепоче дідусьо.

І знову шкробає ключем по сидінню. Аж шкода стало старенького. Виник спонтанний прояв доброти. Аж обійняти міцно захотілось дідусечка того поки дух не випустить. Дістаю маркера з рюкзачка і швидко дописую біля прізвища вождя "Х@й".

У старенького починаються неконтрольовані комуністичні конвульсії, совітський тремор та імперська гикавка:
- Ах ти ж!!! Мразь! Прастітутка оуновская! Смерть вам!

Народ витріщається на нас нерозуміюче, пробує вловити преамбулу до скандалу. Але в мене дедлайн - хвилина. Тож я швидко пишу маркером на лисині дудусечка "Слава Україні!" і вибігаю з маршрутки.

Приїхали...

 

Медіа