Тієї голодної зими померло багато односельців.

Ольга з Петром мали п’ятеро дітей. Ще восени малюки бігали на кутку, гралися із сусідськими дітьми, раділи першому снігові, а потім відігрівали замерзлі ноженята на печі. Бо хіба вони, малі, розуміли, що голодна смерть ось-ось постукає до них у вікно і навіки забере їх від тата і мами?..

Петро потай від влади і навіть сусідів повідкопував за зиму усі свої схрони: у лісі — клумаки із зерном, за городом — трохи картоплі, буряків та інших овочів, а в сінях — торбу з квасолею і пшоном. Розтягували харчі, як тільки могли… Ольга вже й гілочки ламала, і коріння копала. Двічі знесилена жінка ходила до міста, аби вишиті рушники і сорочки виміняти на крупу чи хліб… Та голодна смерть невблаганна… Першими померли від голоду у страшних муках менші діти; потім — двійко старших. Нелегко було батькам дивитися, як від болю корчаться їхні тіла. Нестерпно важко було слухати: «Мамо, дайте їстоньки!», «Тату, допоможіть!..» Але чим могли порятувати? Як допомогти?..

Залишився живим лише середній, 8-річний Іванко. Хлопчик терпляче переносив тяжкі муки, бачив, що і батькам нелегко. Він не розумів, куди це тато виносить братиків і сестричок, адже на дворі так холодно. Але не питав. Ніби збайдужів…

Під весну занедужав і Петро. Він лежав на ліжку і дивився у стелю, ніби думу думав… «Чому ж так сталося, що дітей своїх не вберегли вони з Ольгою? Чому Бог допустив стільки смертей? Адже жили вони заможно. Працювали не покладаючи рук! Тримали дві корови, четверо волів, свині і птиці всякої повен хлів. На власній ниві вирощували все необхідне для себе і худібки… Поки не прийшли совєти… Худобу забрали до колгоспу. Батьків Петра, з якими жило молоде подружжя, погнали до Сибіру. Молодих господарів залишили: чи то згледілися, чи то в колгоспі потрібна була робоча сила. У тій клятій комуні і здоров’я згубили; працювали все на большевицьку владу. У хаті поселилися якісь чужинці, а їх з двома малими дітьми вигнали до клуні. А тут ще й голодною смертю додушити вирішили: восени комунари забирали все їстівне з хати, ніякі вблагання матерів, плачі дітей не допомагали. Мовляв, наказ такий згори прийшов…»

Увечері Петро покликав до себе Ольгу. Вони щось довго удвох гомоніли. А тоді ще довше обіймали свого Іванка. Батько гладив його русяву голівку і говорив: «Синку, ми так хочемо, аби ти був щасливим. Пам’ятай своїх рідних, село, де ти зростав. Ми віримо, що ти — продовження нашого роду».

Уранці Ольга встала удосвіта, затопила піч, приготувала їсти. Вона ніяк не могла відвести очей від свого сина. Причесала, одягла на нього новий одяг, підперезала поясом, який ще її мати зіткала. Намотала онуч на ноги. Та батькові чоботи видалися на хлопчика занадто великими, тому вирішила віддати йому свої.

— Мамо, куди ми збираємося? — запитав Іванко.

— Підемо до міста, синку, — крізь сльози сказала Ольга.
Вони вийшли з хати, коли ледь світало. Йшли селом, а здавалося, що пусткою: ніде ні собака не гавкнув, ні півень не заспівав, ні хвіртка не скрипнула... До міста прийшли по обіді. Там було гамірно. Люди кудись поспішали, десь чути лайку і гуркіт грузовика. А ось вже і залізничний вокзал. Ольга пригорнула до себе сина і сльози покотилися градом з її очей.
— Іванку, я тебе тут залишу. Тебе знайдуть інші тато і мама. Вони тебе виростять, дадуть освіту. А головне — ти будеш жити! Чуєш, синку! Ми тебе дуже любимо і хочемо, аби ти залишився живим! — так мати благословляла свою дитину на життя.
— Мамо, не залишайте мене. Я хочу додому, — благав хлопчик, нарешті зрозумівши, що мати його хоче залишити самого серед чужого міста.
— Ні, дитино. Там голодно і холодно. Ти приїдеш навідати нас із татом, коли вже виростеш, — ніби закляття промовляла Ольга. Вона ще раз поцілувала Іванка, притисла міцно до своїх грудей і пішла геть…

Хлопчик залишився сам-один. Навколо метушилися люди, гуркотіли підводи… Надвечір стало холодніше. Іванко зайшов до будівлі вокзалу, витяг з кишені черствий коржик із висівок і став гризти.

— Ти що тут робиш? — запитав у малого якийсь чоловік.
— Зайшов погрітися, — сірі очі щиро дивилися на незнайомця.

Чоловік дізнався від Іванка про його пригоду і запропонував піти до нього. Вони з дружиною мешкали неподалік, працювали викладачами музичної школи.

Не надто зраділа скупа пані новому членові сім’ї. Саме так представив Іванка чоловік. Адже власних дітей вони не мали. Дуже не злюбила хлопчика мачуха, навіть ім’я їй не сподобалося, здалося надто селюцьким. Вона настояла назвати його новим іменем — Валентин. Та з цим змирився хлопчина. Бо ж батько, хоч і нерідний, любив його, жалів. Названі батьки віддали його до школи. Він став навчатися музиці, але найбільше вподобав малювання. Неабиякий талант художника помітили і вчителі. Оволодівши мистецтвом живопису, він розписував стіни, робив вітражі, малював картини. І кругом на полотнах Івана-Валентина було українське село.

Вже дорослим він приїхав до рідного села. Звісно, батьків живими не застав. Могили братиків, сестричок і батька він так і не знайшов. Сусіди показали, де спочиває його мати. Це ж вона врятувала йому життя!..

На могилу до матері син приїздив, аби розповісти про свої радості і перемоги, про досягнення і онуків. Своїм дітям Іван-Валентин заповів, щоб поховали його поряд із рідною ненькою.

Теги:

Схожі статті

  • 03.03.2016
    5448

    Кожна людина народжена для щастя, та не кожна знає, як його досягнути. Одним із шляхів

    ...
  • 03.03.2016
    1075

    Порозліталися галактики
    Ніхто не з на куди і далі...
    Планета крається на клаптики,

    ...

Медіа