Ганна поралася коло печі. Додала до борщу зелені, взяла рогача, аби у піч посунути.

Аж раптом, скрипнули двері. До хати зайшов Іван. «Обідньої пори? Іван? Ще й напідпитку,» — промайнуло в голові жінки.
— Ганно, війна почалася, — сказав чоловік і опустився на лаву.
Господиня впустила рогача, зачепила горщик, він упав додолу і розбився. Овочі розбіглися по долівці. Сполохані діти, які тільки-но задрімали, позлазили з печі і кинулися збирати квасолю і буряк по підлозі…
Вже за тиждень Івана разом з іншими сільськими чоловіками забрали до армії. Батьківщину від ворога захищати.
Зрідка приходили скупі листи з фронту — як вісточки, що живий і за рідними скучає…
А Ганні було ой як нелегко! На руках двоє дітей: 7-річна Оленка і 3-річний Миколка. Город, господарство. Та як не бідували, але на своєму обійсті.
Незабаром у село зайшли німці. У Ганниній хаті поселили молодого офіцера, а їй з дітьми сказали забиратися геть. Йти до хліву на зиму — на голодну і холодну смерть. Жінка вирішила жити у льоху, якого Іван зробив під горбочком: і тепліше, і їсти є що.
Вологі стіни, жаби і темінь… Свічку чи каганець палили не часто, щоб вистачило на довше…
Офіцер на ім’я Генріх наказав Ганні готувати йому їсти і прибирати у хаті, де часто збиралися німці, щось вирішували. На вікні стояло радіо, яке говорило чужою мовою, лише зрідка жінка вловлювала зрозумілі для неї слова. Ганна все прислухалася: чи не почує, бува, щось про те, що діється на фронті…
З рідними жінка майже не спілкувалася: все у клопотах. А до них ніхто прийти не міг, бо хату-штаб охороняли вартові.
Одного разу, коли вона прала Генріхові речі, він ніжно обійняв її за стан і міцно притис до себе. Жінка хотіла було вирватися, та де там. За незгоду відповісти взаємністю німець її побив і добряче пригрозив.
«Вдома», у льоху, матір чекало двоє діток. Нагодувала, розповіла казку і вклала спати. Вранці, коли вони вийшли на вулицю, Миколка аж скрикнув: «Мамо! Хто Вас набив?» Ганна вигадала, що впала…
Наступного разу офіцер не відставав, сказав, що пристрелить і діти залишаться сиротами. Тож Ганні нічого не залишалося, як покоритися…
Німець Ганну не ображав. Навпаки: ставився до неї лагідно, приносив гостинці для її дітей, пропонував їй подарунки, та вона їх не брала… Ходила сама не своя. Перед очима стояв її Іван.
Одного дня жінка відчула, що при надії. «Дитина від чужинця? — плакала вона. — Іване! Що ж мені робити? Як тобі в очі погляну? Що люди скажуть?» Вона подумки щодня говорила з коханим чоловіком, ніби він стояв поряд. Вона ніжно його обіймала думками і чекала. Чекала попри все… А в душі коїлося щось страшне. Жінка одягала керсетку, аби ніхто не помітив її округлості. Намагалася піднімати важке, працювала до нестями… Та дитина міцно трималася за життя. 
Ганна втретє стала матір’ю. Хлопчик народився здоровий. Породіллю оглянув німецький лікар. А селом покотився поголос… Ганна намагалася не зважати на людський осуд. Бо ж троє дітей. Треба їх нагодувати, доглянути, ще й німцям прислугою бути. Старші дітки допомагали, з немовлям бавилися.
1943 року, залишаючи село, німці спалили чимало дворів. Ганнина хата, дякуючи Богу, вціліла. Згорьована жінка перебралася із своїми дітьми до рідної домівки. У неймовірній скруті, у голоді, забута рідними, дочекалася Ганна свого Івана, який прийшов додому аж восени 1946.
Відчуженість між подружжям тривала недовго, бо ж вони кохали одне одного. Чоловік став захистом і підтримкою. Тільки не міг Іван прийняти Петрика — чужого сина. Із своїми бавився, а його ніби обминав.
Наступного року Ганна народила четверту дитину. Михайлик, так назвав чоловік свого сина, був дуже схожий на дружину. Іван, здавалося, їй все пробачив. Але ж у чому її вина?.. Що вона жінка!?..
Минуло декілька років. Тяжко захворів малий Петрик і швидко помер. У селі так і говорили, що пішов в інший світ, бо його батько не зміг прийняти за сина.
Через багато років стара Ганна розповіла свою історію подрузі дитинства Оксані, яка у роки війни була медсестрою. Дісталося і Оксані немало від своїх же однополчан… Про домагання від солдат і офіцерів радянської армії жінка нікому не говорила. Розповіла лише перед смертю Ганні…