Це сталося в ті часи, коли я блукав дорогами ельфів...

Моє ельфійське ім’я було Маедрос, а приятеля мого звали Меглором. Нам виповнилося по п’ятнадцять років, і ми були дітьми полум’яного духу Рональда Руела Толкієна.

Ми відвідували секцію історичного фехтування при клубі дитячої творчости, трошки водилися з прихильниками рольових ігор, ходили на їхні турніри та тусовки, але найчастіше блукали по Острову вдвох. Вільними мандрівниками – ельфами. „Лембас”, ельфійський хліб, нам заміняли сухарі, луки й стріли ми зробили власноручно, рівно як і дерев’яні, обклеєні фольгою мечі. Що ж до орків, та іншого гаддя, то того літа нам на них щастило як ніколи.

Особливо дошкуляла нам компанія з нашого ж таки будинку по вулиці Осініна. З чотирьох недолюдей двох ми класифікували як мордорських орків, дрібних, хижих і пролазливих, третій по габаритам і винятковій тупості „тягнув” на печерного троля, а їхній ватажок був справжнім урук-хаєм– сильним, розумним і по-своєму відважним.

В очах цієї „бригади”, як називала себе тепла компанійка, ми з Меглором були „уродамі”, яких потрібно „діставати” при кожному зручному випадку. До того ж ми і вчились в одній школі. Бої з цим поріддям Саурона придавали нашому існуванню необхідний присмак небезпеки, без якого гра перестає бути життям, але і здорово вимотували.

Та саме завдяки „бригаді” ми познайомилися з Велерадом. А про те, що сталося далі, я насмілився розповісти лише через шість років, та й то одному-двом найближчим друзям.

Якось влітку, на початку канікул, ми вирушили на Острів, в Молодечий вибалок постріляти з луків. І на пагорбі, де якісь невідомі поставили трьох дерев’яних ідолів, раптом напоролися на „бригаду” у повному складі. Четвірка сиділа на складених квадратом обтесаних стволах дерев з грубо вирізьбленими по краям вовчими головами і захоплено грала в карти.

Втекти було ще не пізно, але зробити цей в принципі розумний – для людей – крок, нам завадила ельфійська гордість. І ми рушили вперед.

Не буду описувати наступної сцени, що є досить банальною. Обмін „люб’язностями” дуже швидко привів до сутички, в ході якої я не раз пошкодував про відсутність у нас справжніх мечів, або хоча б важкої дровеняки. До того ж на мою долю дістався сам Сашко – урук-хай, єдиний, хто ставив справжню небезпеку.

Сашко був „бєзбашенним”, тобто міг і хотів покалічити супротивника. А мене він ненавидів люто. За що – це для мене й досі загадка. Тоді, в дитинстві, я про це не думав, а просто вважав, що так і має бути. Достоту за книгою великого англійця.

Велерад вийшов з лісочка, коли війна була у самому розпалі. Невисокий сутулий молодик у камуфляжі і з наплічником. Якраз такого віку як оце я нині – ще не „мужик”, але вже й не „пацан” ( пробачте за мій „гоблінський”, надалі постараюсь не вживати).

Він зміряв поглядом побойовисько і спитав хрипко:


- Це ви, четверо юродів, відбили минулого тижня шматок каменя на великому Святилищі?

Сашко обернувся до нього і я отримав можливість передихнути та помогти Меглору видертися з ведмежих лабет „троля”, якого, до речі, звали Валеркою.
А тєбє чіво, каз- зьол? – спитав Сашко зачіпливо, - нє адін хрєн?

Молодик, не витрачаючи часу на переговори, видобув звідкись з-під футболки річ, що мала вигляд справжнього пістолета.
- Пристрелю як собаку, - сказав холодно, - коли ще раз побачу в цих краях.
- Зажігалка, тіпа, - хмикнув Сашко, - напугал...

Постріл гримнув так голосно, що ми з Меглором аж підскочили. Валерка і двоє „орків” притьом кинулися по схилу вниз. Сашко заціпенів з відкритим ротом. Це вперше він наскочив на ще більшого божевільного ніж сам.
- Стріляю в ноги, - мовив молодик неголосно, - на рахунок „три”.

Я і один раз не встиг порахувати, а Сашко вже летів зі схилу трохи не перекидьки.
- Псіх! – загорлав знизу, - йоханий псіх!

Молодик заховав пістоля, повернувся до нас спиною і рушив в бік Молодечого. Ми перезирнулись і рвонули за ним. Така особа заслуговувала на вивчення.

З цього дня ми мали на острові приятеля. Не скажу – друга, відлюдкуватий Велерад не міг стати другом двох підлітків, котрі до того ж постійно перебували душою в іншому світі. Але була у нас єдина спільна риса – всі троє жили війнами, які давно закінчились, і в яких нам не довелось приймати участь.

Велерадова війна була зовсім іншою, аніж толкієнівські битви. Там не блищали мечі, не було кінних атак та двобоїв. Його Дагор Дагоррат, сповнений лісових засідок, автоматної стрілянини, гірських схронів, в яких оточені підривали себе останньою гранатою, на наш з Меглором погляд, був таким-же героїчно-безнадійним як борня ельфів „Сільмарілліона” проти вселенського зла.

Дивне Велерадове ім’я пояснювалось просто – він був язичником, для яких слов’янські імена були обов’язковими. Пістолет, вдала імітація „парабелума” 40-х років, мав єдину ваду – з нього не летіли справжні кулі, але звук пострілу міг налякати і не такого „юрода” як Сашко. Під час наших з ним нечастих зустрічей, Велерад здебільшого мовчав, але коли вже починав говорити, то обов’язково звертав розмову на Українську повстанську армію, Степана Бандеру, Тараса Чупринку, він же Роман Шухевич, і Декалог Українського Націоналіста.

Я добре пам’ятаю той день у червні. Ми знову були на Острові і вигрівались на невеличкому пляжику неподалік від Святилищ, які відвідував

Велерад. Завдяки йому це місце вже два тижні було „чистим” від знайомих нам орків і тому ми щиро зраділи, коли побачили на стежці сутулу постать приятеля. Велерад порадував нас новим прикидом. До того він носив камуфляжні штани і зелену футболку з силуетами повстанців з автоматами, котрі виднілись між дерев. Напис на футболці був таким:”Українці, бережіть ліси, вони вам ще знадобляться”

Нині на хлопцеві була чорна майка з вовчою мордою і багряним написом: ”Краще померти вовком, ніж жити псом”.

Ми гукнули до Велерада, і він підсів до нас. Розпочалася розмова, яка переважно крутилася довкола вовків та їхнього символічного значення. У Толкієна, як відомо, вовки – це символ зла, Велерад же доводив, що в слов’янській традиції вовк є звіром Перуна, Бога війни, а також символом шляхетности.

З вовків балачка непомітно зіслизнула на ельфійські звичаї і Велерад замовк. Меглор почав оповідати про місця в Європі де нібито бачили цих істот. Неодмінною приналежністю такого місця мало бути ідеальне коло в лісі, заросле травою.
- І щоб довкола росли дуби, - продовжував Меглор. Велерад, який нібито задрімав, раптом озвався:
- Є таке місце і у нас на Острові. В плавнях.

Ми були ельфами, а тому не підскочили, не загорлали і не почали вимагати відомостей. Натомість я перейшов на вишукану українську мову – неможливість вивчити Синдарін змусила мене впритул зайнятися мовою, від якої орків аж вивертало - і за півгодини витягнув з Велерада усі подробиці маршруту. Вкупі із вправно намальованою на шматку паперу картою, яку наш приятель назвав „мапою” і сказав:
- Все одно ж будете шукати, то краще йдіть за вказівками. Я там навіть ночував в минулому році... Щось там є... Ельфи, не ельфи, а місце там сильне. Дивіться, будьте обережні. Я там, на мапі, славні написав, як будете шукати, то повторюйте, швидше знайдете. Крутить там людей... По колу водить – в трьох деревах заблукати можна.

Ми перезирнулись. Це була ще одна певна прикмета. Статус Велерада в наших очах піднявся до шляхетного Дунадана – слідопита.
Нашій вдячності немає меж, воїне, - сказав я серйозно, а Велерад озвався без тіні усмішки:
Та нема за що. Ви б отак і розмовляли завжди, ельфи... Українська – то мова Богів.

Ми пообіцяли подумати над цим і понеслись додому, готуватись до походу.

***

Мамі я сказав, що йду на нічну тусовку в Офіцерську балку. Вона сприйняла це нормально. Спитала тільки, чи іде і Вадик, (тобто Меглор). У Меглора був намет і спальник, а отже гарантія, що ми не застудимося і не спатимемо на голій землі.

Мама взагалі у мене була правильна... За статусом вона дорівнювала Еовін, принцесі-войовниці,бо боролася з життям і нестатками сама-самісінька і ніколи не опускала зброї. До моїх ельфійських походеньок ставилася поблажливо і навіть прочитала „Володаря перснів”. Нам з нею було добре. Про татуся - орка, котрий пив і лупцював нас обох, ми вже років десять як не згадували.

Меглорові батьки завдавали йому більше клопоту, бо вважали, що синочок звівся на дурниці, а я на нього погано впливаю. Та наступного дня ми вирушили як і домовлялись, о десятій ранку. Крім наплічників я тябричив намет, а Меглор – спальник.

Години зо три ми йшли берегом Старого Русла, аж поки не вийшли до інститутської бази відпочинку. Тут поскидали наплічники, одежу і полізли у воду. Купались, аж доки не посиніли, тоді одягнулися і рушили в плавні

Там ми блукали до вечора. Велерад мав рацію – місця там дивні. Нас крутило і колом і як завгодно. Мапа допомагала мало – ми ніяк не могли знайти позначений на ній прохід.

Врешті я зупинився посеред болота на якійсь гаті і заволав на весь голос:
Слава Богу, Перуну огнекудру, що стріли на ворогів верже, і вірно стезею вперед веде! Бо є він воїнам суд і честь! І яко златорун – милостив і всеправеден єсть!

У Толкієна Валари, себто Боги, втручаються в життя ельфів та людей дуже рідко, а коли вже втручаються – мало не буває, згадайте хоча б загибель Нуменору. В те, що Перун мене почує, я не дуже вірив, хоча анітрохи не сумнівався в його існуванні. Та раптом, просто перед собою, за гаттю, я побачив просвіт між деревами, якого не було ще хвилину тому.
- Ти це бачиш?- спитав я друга.

Меглор кивнув і проковтнув слину. Він більше любив читати про дивовижі, аніж бачити їх на власні очі.

За просвітом ми побачили галявину, зарослу травою, що доходила нам трохи не до поясу. Довкола галявини росли дуби. Ми вибралися з плавнів якраз неподалік від старого дерева, також поміченого на мапі. Це був дивний дуб, у якого з одного кореня виходило сім стовбурів. Галявина була просто казкова – правильне коло. Посередині з землі стирчав камінь, схожий на уламок скелі. Ми поклали речі біля дуба і наступні півгодини присвятили вивченню місцевості.

За дубами знову були плавні, тобто заросла кущами й травою волога місцина. Ми перелізли по впалій деревині через струмок і виринули на схожому, але меншому колі. Тут посередині була лише заросла травою яма чотирикутної форми, досить глибока.

„Дикі” археологи, - стиха озвався Меглор, - це шурф... Певне скарби шукали.

Я знизав плечима. Шукачі древніх скарбів мали б перерити усю галявину. Хіба що хтось знав певне місце, або намагався знайти якусь певну річ.

Ми трохи понишпорили в ямі чисто на щастя. І щастя, якщо це можна назвати щастям, не відвернулося, принаймні від мене. Потім уже я „догнав”, що ця штука очікувала на господаря. Як ото деяке колечко на гобіта Більбо.

Не пройшло і десяти хвилин, а я уже обережно зчищав ножем землю з якогось металевого диску розміром трохи більшого за ювілейну гривню. Меглор схвильовано дихав мені в потилицю.

На диску зображено було рівнораменний хрест, всі чотири кінці якого закінчувалися „грабельками” з п’яти рисочок. Між раменами знаходилося по свастиці, всього чотири штуки. З одного боку диску було прироблено вушко для ланцюжка.
- Німецьке? – спитав друг-ельф трохи заздрісно.
- Свастика не така, - відповів я, витираючи диск об власні штани, - не в той бік загнута... А там – хто його знає... Може це взагалі з хтозна яких часів.

Дійсно, малоймовірно було, аби таку річ носив який-то фріц. Вона була прадавня.

Я це втямив одразу. Мав бо нюх на подібні штуки. Це був оберег. Як відчув – не питайте... Ну, як той же Більбо відчув, що знайшов не просто собі перстеник.

Вечір ми зустріли на першому колі біля семиствольного дуба. Знайдений оберег бовтався у мене на шиї, на ремінці, разом із випаленою мною на шматочку шкіри ельфійською руною, що означала літеру М. Я весь час гладив його рукою, або намагався витерти до блиску. Меглор дивився на мене несхвально.
Моя прєлєс-сть, - мовив він єхидно, наслідуючи Горлума. Я пустив це мимо вух – нехай заздрить.

Коли вже і намета було поставлено, і невеличке вогнище розпалено, і вечерю з’їдено, я звернув увагу на те, як тут тихо. Наш маленький табір розташувався за дубом, поза колом з трави, для зручності спостереження за отим „чимось”, про яке говорив Велерад. Так от, перше, що я почув – тишу. Взагалі-то сюди і раніше не долітали ніякі сторонні звуки, наче зовсім поруч, за Рікою, і не було великого міста. Але зараз повітря наче застигло – хоч ножем його ріж.

Потім заговорили дерева. Враження було таке, наче велет час від часу проводить рукою по стовбурам, як по струнам арфи. При повній відсутності вітру. Дуби гули, як високовольтна лінія – мелодійно і трохи зловісно. Над травою заколивалися білі пасмуги туману, ледь помітні у півмороці. Я  глипнув на годинника – було близько півночі. Туман продовжував підійматись, згущуючись у білі спіралі. Меглор вчепився мені в плече і чи-то застогнав, чи-то скрикнув.

Тепер я виразно бачив, як по колу рухаються білі постаті, пливкі, наче туманні смуги. Мимоволі вчепився в оберіг і раптом зір мій став чіткішим, наче я навів фокус бінокля. У колі танцювали... Жінки, чи радше – молоді дівчата в білих довгих сорочках. Кожна тримала перед грудьми якийсь вогник, можливо – свічечку чи світильник. Біла вервечка рухалася по спіралі, звиваючись і розвиваючись в монотонному заворожуючому ритмі.

Перед вела старша жінка, її лице з різкими рисами і повними випнутими вустами застигло від напруги. Чорне розпущене волосся вкривало їй плечі як плащем.

В центрі кола височіла камінна стела, що нагадала мені кельтські дольмени з ілюстрацій в „Енциклопедії неймовірних явищ”. Танок то обходив її колом, то проходив наскрізь, наче через браму. На задньому плані виднілися обриси якоїсь дерев’яної споруди – вже значно пізніше я побачив щось подібне в Західній Україні – старовинну гуцульську церкву з гостроверхими шатрами замість куполів, схожу на індійський храм.

І раптом, коли ми вже відійшли від першого переляку і стали приглядатися пильніше, у колі з’явились інші постаті – воїнів у круглих шоломах і – як мені здалося – кольчужних сорочках. Принаймні, на них відблискував метал. Тьмяне світло палало на лезах клинків... Мечі воїнів були справжні, як і кров на вбранні танцівниць... Танок, коли б він не відбувався, перервала смерть. Один з вояків жбурнув смолоскипом у розчинені двері храму. Спалахнув вогонь – і видиво зникло.

Присягаюся всіма трьома Сільмаріллами, аби ми були певні, що виберемося з плавнів поночі, ми б забули про ельфійську гордість і кинулися геть, покинувши намета. Та подітись було нікуди, і ми лишились, хоч трусити нас перестало лише години через дві. Про сон ми й не думали – який вже тут сон.

Але то ще був не кінець дивовижам. Десь годині о третій цієї безкінечної ночі бриніння дерев раптово змовкло і по колу пронісся порив вітру.

Дуб, біля якого ми розташувались, загув, наче у відповідь, і замовк.

Вітер був інакшим... Духмяний, нетутешній вітер, що пахнув травами і водою.... Чистою Рікою, не закутою в гидкі кайдани греблі, гудінням древніх скель...Димом від жертовних вогнищ, а не від заводів.... А потім перед нами розчинилася Брама.

Я називаю це так, за браком іншого слова. Брама, портал, перехід... Сіре туманне пасмо закрутилося в спіраль і спалахнуло вогнем .У вогняному кільці з’явились дві постаті – чорноволоса жінка, в якій я начебто пізнав найстаршу з танцівниць, і чоловік – високий могутньої статури старий.

Довге сиве волосся, борода і посох у руці робили його схожим на мага Гендальфа з голлівудського фільму. Тільки замість гостроверхого капелюха дід мав довкола чола плетену з чогось широку стрічку. Він невпинно щось бурмотів, ритмічно, наче декламував вірші.

Меглор сів на землю і мовчки поповз у намет. Я продовжував стояти, хоча тримала мене уже навіть не гордість ельфів. Я остовпів з переляку.

Жінка підійшла до мене і відкинула з чола волосся, котре прикривало їй половину обличчя. Натомість я побачив страхітливий рубець і порожню очницю... Слід від удару мечем...
- Сину мій, Ратимере... – вимовила вона низьким хрипкуватим голосом чимось і справді схожим на мамин.

Вона нічим не нагадувала маму. Навіть без отого рубця... Мама в мене – голубоока блондинка північного типу, а ця пані, смаглява й темноока, явно мала в собі домішку якоїсь древньої крови. Може скифської, я на цьому не дуже розуміюсь. Може ще давнішої. Серед українців Полтавщини, як я дізнався потім, інколи трапляється подібний тип облич, трохи схожий на індуський. Але тоді мені було не до етнографічних роздумів. Її голос... він наче заворожив мене. І мені здалося, що я згадав...
- Нене! – почув я власний крик... Руки її були гарячими, не як у привида... І сльози, що текли з єдиного вцілілого ока теж були справжніми...
- Борше, - вимовила вона, - слухай, синку...

***

Я вломився до власної квартири наче злодій, бо ніяк не міг потрапити ключем у шпарину. Мама була на роботі – восьма година ранку. Ми винеслися з плавнів як навіжені, тільки-но почало світати.

Наплічника я покинув в коридорі і пошльопав до своєї кімнатки. Витрусив з книжкової полиці зачитане до дірок видання „Володаря перснів”, розбухлий від закладок „Сільмарілліон” і ледве витягнув товстенький ілюстрований том, що називався „Відважні воїни світу”.

Убивць, котрі перервали танок на Святилищі я знайшов у розділі „Вікінги”. Шоломи, тип кольчуг, шкіряні сорочки простих вояків з металевою лускою... Варязькі воїни... Найманці... Сволота...

Гнів цей підіймався з глибин пам’яти... З тих часів, коли я був Ратимером...

Коли я трохи заспокоївся і скинув похідне вбрання, то вирішив, що маю поспати а думати опісля на тверезу голову. Та сон не йшов... Слова жінки, що була моєю матір’ю тисячу років тому наче запеклися в моїй голові.

Мені не потрібен був перекладач, хоча стародавньої мови я просто не знав. Мабуть я таки насправді жив в ті часи духмяного вітру. А також в часи крові і попелу...

Моя мати, коли я звався Ратимером, була жрицею Марени... Темного втілення Дани... Мертвої Води...

Це не було погано – в ті часи вірили в рівновагу. Жива вода – мертва вода...Білий лебідь – чорний лебідь...

В ніч Сонцестояння Дажбог приходив у вогні, і мертва вода ставала живою.

Танок коловороту танцювали незаймані дівчата і одна жона – жриця.

Танок не повинен був перериватись, як не переривався рух Сварожого кола, дихання Всесвіту...

Ратимерова мати жила в неспокійні часи, та коли він був на цій землі, спокій...

Танок не повинно було бачити чоловіче око, але жриці мусили мати охоронця.

Ним був отрок, котрий ще не знав жони. Зачувши небезпеку, він мав покликати воїнів, просурмивши в ріг.

Ратимер не встиг засурмити і танок урвався раніше, ніж прибігли жерці-воїни. Старий з посохом був одним із них.

Варяги встигли підпалити храм. Вони служили київській княгині, імені якої не назвала чорноволоса жриця. Мовила лишень, що замолоду та жінка сама була одною з посвячених. Але через бажання влади заплямувала себе вбивством беззбройних та віровідступництвом.

З історії у мене було дванадцять, і мені не треба було дальших роз’яснень. Княгиня київська, прийнявши християнство, знищувала свідків своєї належности до древніх культів. Я навіть писав про неї реферат, про ту княгиню, перечитавши перший том „Історії України - Руси” Грушевського зі зносками включно. В тих зносках було дуже багато цікавого, про що офіційна історія соромливо мовчала. За реферат я отримав чергову дванадцятку, а в дужках історичка написала – „оригінально”.

Княгиня Ольга, убивця деревлян, в якій скрині вона ховала Кільце Влади?

Мене завжди цікавили подібні люди, раби Сауронова колечка...

Мама розбудила мене саме на цій думці. День проминув за хвилину.
- Славику, ти нічого не їв! І де тебе носило? Ви що, грали свої „іграшки” в болоті?

Я поцілував її, і мама розтанула. Поклявся, що поїм, безлад приберу, джинси виперу, кросівки помию... Ні, в болоті ми не грали, просто я був Леголасом, хлопець, котрий грав Фродо, весь час „заглючував”, а орки насідали на п’яти. Довелося хапати кільце – і в ноги, не розбираючи дороги. Зате ми виграли...

Мамі не вперше було слухати подібні історії. Поки вона готувала вечерю, я виправ брудну одежу і помив в коридорі підлогу. Посеред цього процесу я раптом гукнув:
- Ма, а ти віриш в переселення душ?
- Ну, -  сказала мама, - взагалі-то вірю... Тобто, може бути...
- Ма, а коли настане повний місяць?

Я почув, як мама дістала з кухонної шафки зошит з газетними вирізками.
- За три дні. Двадцять першого червня.

Ганчірка випала у мене з руки. Я не думав, що це станеться цього року. Через три дні... так скоро.

Жінка зі святилища просила свого сина Ратимера про допомогу... Священний танок не повинен був урватися не закінчившись, але він урвався. Більш як тисячу літ щоночі вони танцюють... І вмирають...

Жриця не загинула тоді, але після смерти і вона долучилась до того танку. Час для них зупинився і брама Вираю зачинена.

Жриця передбачила це і тому, за допомогою Бранибора, Перунова жерця, зробила відчайдушну спробу відшукати в майбутньому свого сина.

Я мусив повернутися в минуле. На Сонцестояння, коли місяць уповні. І просурмити в ріг.

Повечерявши, я зателефонував Меглору і призначив йому зустріч у дитячому містечку навпроти нашого будинку. Друг-ельф приплентався на рандеву не дуже охоче. Певне, ще не отямився від стресу.
- Повний місяць через три дні, - сказав я, - якраз на сонцестояння
- Ти збожеволів, Маедросе, - пробурмотів мій приятель, - якщо хочеш повернутися туди. „Цей шлях прокладено мертвими, і мертві бережуть його...”
- Ти ж знаєш, що сам я не впораюсь. Треба, щоб хтось тримав портал. Повторював весь час славень, як Бранибор. Ти ж чув, що говорила жриця?
- Чув... Вона мертва... Ти говорив з небіжчицею, і хочеш повернутися туди...
- Я мушу... Я був її сином... може заснув на посту... А вони щоночі танцюють... і гинуть щоночі... І знають про свою долю... Принаймні ця жінка знає... Меглоре, я мушу бути там! А ти... Як ти можеш вагатися! Таке раз в житті трапляється, та й то не кожному! Врешті, ти муситимеш лише молитву читати і не збитись.

Власне кажучи, я не думав, що на Меглора так вплине наша пригода. Боягузом він не був, але ніч на Святилищі щось попсувала в його здоровому глузді.

Врешті, ми дійшли до згоди і призначили похід на 21 червня. Вийти мали о десятій ранку, аби розташуватись на тому колі не поспішаючи.

Меглор трохи отямився, і я сподівався, що за три дні його попустить. Текст мантри – славня, який мені проказала жриця, я записав на папірець і дав йому, дивуючись, як мені вдалося таке запам’ятати.

21-го о десятій я вже дзвонив біля Меглорових дверей. Відчинила його мама. Я її недолюблював, бо вона якось сказала, що з безбатченків не виростає нічого путнього. В присутності моєї мами. І ще щось за успадкування алкогольних генів... Дурна курка... Мама тоді задерла підборіддя, зовсім як Еовін - войовниця, і відрізала, що її син успадкував стільки здібностей до навчання, що їх вистачає і на синочка любої сусідки. Що правда то правда – Меглора тягнув я. І по школі і по життю. Без мене його б затуркали, потихоню.
- Ти до Вадика, - спитала його матуся, - а його нема...
- Як нема? – остовпів я, - ми ж домовлялися... на Острів.
- Бабуся захворіла, - солодко пояснила сусідка, - довелося відкласти ваші гульки. Вадик поїхав до В-ська, електричкою. За кілька днів вернеться.

Я вже не слухав... Двері Вадьчиної кімнати були якраз проти вхідних. І за ними явно хтось стояв, принаймні під дверима я чітко бачив тінь.
- Дякую, - сказав я, - вибачте...

Загальмував аж біля дитячого містечка, де й плюхнувся на лаву, ковтаючи сльози. Зрештою, мені було лише п’ятнадцять і мене вперше зрадив друг... До того ж я розгубився. Прийшло на думку звернутись до Велерада, але я не знав, де його знайти. Язичники цієї ночі мали справляти свій обряд, та про точне місце збору я Велерада ніколи не питав. Шукати їх по всьому Острову? Прогальмувати час і йти у плавні поночі? Я і вдень-то ледве знайшов те місце, а вночі так і взагалі заблукаю...”Цей шлях прокладено мертвими...” Лихо, що ж робити...
Прівєт, чудак...

Цього мені тільки не вистачало... Урук-хаї в місті... Я розвернувся до бою, але Сашко був сам, без своєї „бригади”. І наче не в агресивному настрої.
- Сли’, - озвався він, - а у таво нацика шо, настаящая „пушка”?
- Найсправжнісінька, - відповів я мстиво, - він з УНА-УНСО, у них у кожного по пістолету... і інша зброя є. А найбільш вони не люблять тих, хто на Святилищах гадить. Якщо москалям вони тільки голови відривають, то осквернителям пам’яток культури – усе, що висить...

Сашко, очевидячки, задовольнився відповіддю. Тікати від одного „нацика”, хоч і озброєного, йому було „стрьомно”, а від цілої УНА-УНСО – так і „не в западло”.
- Сли’, - знову почав він, - ти куда сабрался?
- До Мордору через Кіріт-Унгол, - огризнувся я.

Да ти хоть раз можешь нармально пагаваріть, бєз етіх вашіх штучєк... Я с табой па чєлавєчєскі... Дружок - то твой кінул тібя... Я вєсь ваш базар слишал, вон там сідєл за доміком. Ви мєсто нашлі с прівідєніями, і тібє нужєн напарнік. А Вадька усрался, он всєгда за тваєй спіной прятался, а как на дєло – так і пєсєц.
- А тобі, шановний големе, до цього яке діло? – спитав я ледве стримуючи злість. Це ж треба – проморгати орка в засідці.
- Блін, он снова брєд нєсёт... Сам ти голєм. Я чєво хачу сказать – пашлі вмєстє.
- З тобою? Я? – в мене аж дихання перехватило, - Ви збожеволіли, вороже мій. Краще я сам піду дорогою мертвих, ніж матиму за спиною гобліна.

На цьому етапі мала розпочатись бійка. Та Сашко сьогодні був якийсь на диво лагідний.
- Прідурок, - сказав, - ти нє жівёшь, ти брєдішь. Я тожє нє жіву... Валєрка і астальниє – тупиє ідіоти.. Я – нє дурак, а мнє  адна дарога – ПТУ і всю жізнь вкаливать на дядю. Ілі тюрьма... Так лучшє тюрьма, чєм наша галімая жізнь. Я нічєго нє баюсь. Пакойніков – тожє. Ну?

Союз ельфа і орка – про таке не писалося навіть в ідіотській пародії на мого кумира, книжці „Паслєдній кальценосєц” якогось Ємця, за яку письменнику варто було б дати по шиї.. Але у мене не було вибору.
- Гаразд, - мовив я врешті, - як у тебе з пам’яттю?
- Нє жалуюсь...
- Зараз напишу тобі одне... закляття і вчи його всю дорогу. Щоб до вечора знав назубок.

***

Цього разу ми не розбивали табору, бо нічого було розбивати. Намета у мене не було, а Сашко взагалі йшов без нічого. Довелось навіть ділитися з ним харчами. Дорогу у плавні я знайшов швидко. Наче мене щось вело. Оберег на шиї обпікав мені груди, час летів мов на крилах.
Сашка це місце теж пройняло.
- Ахрєнєть! – висказався він - мєстєчко то іщьо.
- Дивись, - підначив я, - небіжчики взнають, що то ти зіпсував стелу на Обсерваторії.
- То Валерка, ішак, - почав Сашко виправдовуватись, чого зроду не робив, - сіли дурной нєкуда дєвать...
- Закляття вивчив?
- Пачті...
- Нє „пачті”, а давай вчи як слід. Бо обидва навернемось.

Ввечері ми назбирали хмизу для восьми вогнищ. Дев’яте мало бути по центру. Числа „дев’ять” я не любив, але так було треба.

Десь на Острові в цю мить запалювали Купальське вогнище, і похмурий Велерад, творячи прадавній обряд, виписував смолоскипом вогняні кола... Чому я, дурень, не спитав хоч би його телефон... або, принаймні, місце збору... Був би зараз з людиною, а не з цим орком... Велерад пішов би зі мною, він сам тут бачив щось, може не так чітко... він би повірив... Якого біса я потягнув за собою урук-хая, він же замовляння не прочитає і з папірця...
- Сашко, котра година?
- Адінадцать...
- Давай, розпалюємо....

Скоро галявина освітилась миготливим полум’ям. Я став у центрі, біля вогнища. Жарко було неймовірно. Мав на собі костюм ельфа – полотняні сорочку й штани і плетений зі шкіри пояс. Все це зробила мені мама... Чи доведеться її побачити... Оберег почепив поверх одежі, на ремінці.
- Сашко, давай!

Я думав, він не зможе. Текст був важкий. Але він запам’ятав.
- Се бо ящете первіє Триглаву покланяшете се яхом і тому велику славу співахом, хваліхом і Сварга, Діда Божія, якожде те єсє родов божескіх начельніка, а всеньких родов студеніцою вічною...

Вогонь метався переді мною... Вогонь... Срібний диск-оберег важив, здається, тонну.
- І Богу Перуну, громоверзцу, а Богу прі а борєнія орцєхом – жівента явленіа непреставате коле вращате...

„Не переставати вращате... кола...кола...не переставати”

Повний місяць висів над верхівками дубів... коло...Не переставати...

Духмяний вітер ударив мені в лице... Вогнище вигнулося колом.. Кільцем... вогняний портал
- Сашко, говори! Не переставай!
- А Богу Свентовіду славу рцехом, се бо ста Бог Праве і Яве....

Я вже не чув його... Просто переді мною, у високій траві лежав хлопчина моїх літ, ткнувшись лицем в землю. В спині його стирчав ніж, закляклі пальці тягнулися останнім рухом до рогу, що валявся віддалік.
- „Я, Ратимер, не заснув на посту... Я просто не встиг...”

Я вже бачив жриць... Танок вився галявиною. Попереду йшла чорноволоса жона з випнутими повними вустами... А від мертвого Ратимера спинами до мене віддалялися двоє озброєних людей.

Я схопив ріг і дунув з усієї сили. Хрипкий звук пронизав повітря.

Вояки обернулися і кинулись до мене. Оцього я і боявся.

Біля мертвого хлопчини тлів смолоскип. Я підхопив його і вітер роздмухав полум’я. Тоді засурмив удруге... Танок не припинявся. Вони не мали права зупинитись... не мали права втекти...
- „ Непреставате коле вращате...”

Я вивернувся  з-під занесеного меча і ткнув смолоскипом просто в ошкірене бородате лице варязького воїна.  
- Бєлобог а Чєрнобог пєруняться, - голосив десь Сашко, - і тим Сваргу держеще...

Другий вояк рубонув мечем, і мій смолоскип полетів у траву.
„А, пропадати, так з музикою...”

Я думав – у мене луснуть скроні, так я сурмив... Знаючи, що звук цей урветься разом із життям.

Та найманець раптом захитався і впав ницьма. Зі спини йому стирчало оперене древко.

Мене почули.

З-за дерев вибігли воїни в полотняних сорочках. Попереду – старий з посохом. Бранибор...

Жінки вже вервечкою заходили до храму. А на галявині розпочався короткий, але жорстокий бій... Старий бився краще за всіх, самим посохом... Куди тому кіно...
- Слава Богу Перуну огнекудру, іже стріли на вразі верже....

„Сашко... закінчує... треба тікати...”

На хвильку майнула думка – лишитись... Оце світ... Те, що Толкієн прописав...

Та потім хльоснула жалість – мама... І я кинувся до порталу.

Я випав з вогняного кола просто Сашкові під ноги. Він певне бачив усе, бо дивився на мене, наче я теж був привидом.
- єсє воїнам... честь і суд.. і милостив є до хоробрих.... – поволі договорив він, а тоді рушив вперед.
- Стій! – загорлав я, - куди?

Брама закривалася... але через неї можна було пройти. Ще можна...
- Стій! Не треба!

Я рвонув його за пояс і він упав. Вогонь засичав, перетворюючись у полум’я вогнища.

Сашко підхопився і кинувся на мене як скажений. Врешті, я огрів його дрюком по голові. Інакше б він мене убив. Ще добре, що ніс лишився цілим та зуби. Але лівим оком я майже не бачив – пропустив удар.

Я погасив вогнища, усі, крім одного, сів біля нього і почав чекати світанку. Сашко не ворушився, і я захвилювався. Давати пояснення в міліції за вбивство цього ідіота не входило в мої плани.

Годині о п’ятій ранку Сашко отямився, сів і обмацав голову.
- Сам напросився, - сказав я, - зовсім здурів?
-Чєво нє дал мнє уйті? – пробурмотів урук-хай, - сам вєрнулся – дурак, а мнє зачєм памєшал?
- Не можна, - мовив я втомлено, - цей шлях лише для мертвих... Сподіваюсь, вони вже звільнились.
- На хрєн всьо! Там би я жіл... кльово...
- Ти тут жити навчись, орк нещасний, а тоді вже лізь в минуле.

Сашко підскочив було, але знову сів і став блювати.

Словом, довелося мені його ще й тягти на собі. Струс мозку. Півдня вибиралися. Потім півдня пояснювали його батькам і моїй мамі, що сталося. Історії про те, що ми зірвалися зі скелі, ніхто не повірив.

Сашкові батьки горлали і грозили міліцією. Зрештою справу закрили. У Сашка і так з міліцією були „діла”, і навряд би там повірили, що я напав на нього першим.

З Вадиком я помирився врешті-решт, але ніколи більше не звав його ні другом, ні Меглором. Він зрозумів і не наполягав. Лишився я самотнім ельфом, і, як співається в пісні „зостались мені тільки рани, і захід, кривавий, мов рана”.

Думаєте, я не шкодував, що не залишився в минулому? Ха! Ночами мені снився подих духмяного вітру... Та й досі сниться.

Я вчуся на історика, на бюджетному. Мені пощастило, інакше мама не потягнула б мій університет. Іноді ходжу до рольовиків на тусовки, але вже без колишнього завзяття.

Оберег мій дослідили знаючі люди і датували його десятим століттям. Я знайшов в книжках і його назву – „Рука Світовида”  Вояцький символ, більше характерний для західних слов’ян. Можливо, він дістався Ратимеру від батька – Острів бо для язичників завжди був місцем паломництва

Чи ночував я на тій галявині ще? І не один раз. Та жодного разу не побачив навіть тіні. Лише дуби гудуть, як і гуділи...  І мимоволі згадуються рядки з книги великого англійця:

„ З Срібної Гавані в море останні пішли кораблі...
 Я залишився по волі, чому ж так сумно мені?

К і н е ц ь

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Теги: