Марія прожила досить нелегке життя. Було всього: любов і зрада, радість і біль, щастя і горе... 

Одного ранку на подвір’я зайшла циганка. «Дай, красуне, погадаю», — попросила непрохана гостя Марічину руку. Жінка, немов нетямлячи, що з нею діється, слухняно дала циганці свою руку. «Сьогодні ввечері чекай труну у дворі, люба», — збентежено відказала циганка, нічого не просячи взамін своєму страшному пророцтву, і пішла геть. Марія якийсь час стояла немов укопана. Потім, отямившись, знизала плечима і, аби відігнати погані думки, пішла до хати.

strax

...Жінка поралася по господарству, вже й сусідка забігала погомоніти, а Василька ще й досі не було на обід. Він побіг із друзями гратися. «Невже, знову до річки пішли купатися?» — промайнуло в голові і серце стислося від болю. На душі стало якось неспокійно, роїлися погані думки у голові. А тут ще й візит циганки пригадала... Як не намагалася Марія відігнати безглузді домисли, неспокій, здавалось, заволодів усім її єством.

Іван був на роботі у лісництві. Взяв і доньку із собою. А вона в одинокості ніяк не могла звільнитися від гнітючого болю, від страшних спогадів... Три роки минуло, як поховали вони семирічного Костю: Дніпрові хвилі забрали найстаршого із трьох синів. Марія завжди хвилювалася, бо річка, яка лежала за городами, манила дітлахів. Не встигли отямитися від горя, як через два роки помер від запалення легень Андрій. Йому тоді теж було сім років... Сльози котилися по щоках Марії. Вона й не почула, коли до хати забігло двоє сусідських хлопчиків: «Тітко Маріє, — ніби крізь сон почула жінка, — там вашого Василька несуть! Ми пірнали із пристані, а він зачепився за корчаку. Під самісіньким берегом...»

Діти сполохано дивилися на жінку, яка впала без свідомості на підлогу. Отямилася, коли вже сутеніло. У другій кімнаті лежав у труні семирічний Василько. Збулося нещадне пророцтво циганки. Здавалось, якесь прокляття нависло над їх домом. Марія не мала сліз, вона лише пригортала до грудей мертву дитину, гладила по голівці і щось тихо до неї говорила...

Іван і всі рідні хвилювалися, аби жінка зовсім з глузду не з’їхала. Вона стала мовчазною і замкнутою; не спілкувалася з друзями і з сусідами. Посміхалася тільки доньці. А ще дуже любила квіти і садок. Бувало, пригорне яблуню чи гладить чорнобривці і стиха, ніби для себе, наспівує колискової...

У звичайне життєве русло повернулася лише через рік, коли зрозуміла, що носить під серцем сина. Так, саме сина. Вона була переконана, що він буде щасливим... І заради цього потрібно бути сильною...