Раннього недільного ранку, — ще в княжому дворі тільки курей випустили з пташниць, а вівчарі вима­нювали з кошар баранів із великими мідними дзво­нами на шиях, — повернувся князь Годой. Він був дуже стомлений, цілий учорашній день і цілу ніч не злазив із сідла, немовби передчував, що в Гатиловому дідинці назрівають важливі події.

Годой залишив Великого князя в окаянному стані й тепер поспішав додому, не знаючи, кого застане в городі Києвому й кого не застане, бо життя — й се він затямив упродовж свого вже немалого віку — річ складна й не піддається ніяким законам і правильникам.

Князь Годой мав садибу навпроти Гатилових воріт — по той бік Священного пагорба з дерев'яними та кам'яними вистуканами Бога, й Дажбога, й Дани, й Перуна, й інших кумирів. Він долав останні версти до городу Києвого з нетерпінням украй виснаженої літ­ньої людини якнайшвидше дістатися рідного вогнища й м'якого ложа. Та коли його домажирич розповів йому про все, що сталося в Києвому городі й що мало відбутись, він тільки обтрусив поли, збив шапкою пилюку з чобіт і вийшов за ворота.

По другий бік Священного пагорба стояв терем його сестри Радмили, вдовиці старого конюшого Ви­щати Огнянича. Годой пішов туди, але ворота ще були на засувах, він подумав і звернув поза своєю садибою в Кожум'яцьку вулицю, в кінці якої був двір Войслава.

...На вимогу Рима й Константинополя Флавій Ецій повів 451 року війну й з Аттілою, хоч, знаючи сили східніх варварів, мало вірив у перемогу. Валентиніан зумисне штовхнув Еція на ту рать, щоб, на випадок поразки, позбутися впливового суперника. Коли ж Аттіла, перемігши римлян та їхніх союзників опинивсь в Італії, вийняв колишню стольницю імперії Медіоланум та інші городи й ось-ось мав узяти й Рим, Валентиніан пошкодував за свій нерозумний учинок: імперія доживала останні дні, вже ніхто й не сподівався, що так звані гуни від­мовляться йти на беззахисний Рим. А коли загроза розвіялася й Аттіла хто зна й чому помилував Рим, Валентиніан узявся за стару думку.

Годой, якого посадили в чималому теремі на Священній Путі, що вела з Капітолію на Палатин, бачив усе те й не міг уторопати, над ким чинять таку жорстоку розправу. Й тільки вранці довідався. Хрест, який він змалечку носив у пазусі, пік йому груди. На бруківці перед сольським теремом запеклася чорна смуга крові, змішаної з пилюкою. Як же так? Христос же заповів бути милостивими до повержених і страждущих... Як же так?..

По обіді він забрав усіх можів свого сольства, бо вже не мав чого тут робити, й утік, просто втік із Рима, сього так званого городу стольного всієї землі. Й цілу дорогу думав, що скаже він Гатилові, повернувшись додому. Й чи жде його Великий князь, бо лишив його в окаянному стані.

Виявляється, Богдан зміг подолати розпач і зневіру в собі й інших і знову став тим самим Гатилом, якого знав і любив старий Годой усе своє життя.

— Що повідаю йому? — спитав він Войслава; то було запитання швидше самому собі, й конюший теж розумів се, але відповів:

— Речи, як серце тобі велить, княже Годоє.

Гість устав, подивився на недопитий корчаг і поплентав стомленою ходою до воріт.

А з великокняжого дідинця вже линули пісні й удари в бубон. Там, де вулиця обтікала Священний горб, одним рукавом уливаючись до Гатилового двору, а другим повз Годоєву садибу до Полудневих воріт городу Києвого, сивий луганський князь раптом за­вагався, куди йти. Рушив був до дідинця, тоді, за кроків десять, роздумав і повернув у свої ворота. Й вже на ґанку знову став і поглянув назад, де зубатіло пакілля високого княжого заборола. Й він довго стояв так і дивився, й не знав, куди ступити, аж доки рипнули ворота й у садибі з'явився Гатило.

— Прибув єси й таїшся? — гримнув Гатило здалеку.

Годой почервонів, неначе його впіймали на яко­мусь татстві, й не знав, що сказати. Гатило ж підійшов, і схопив його в обійми, й тричі поцілував у защетинені посивілі щоки. Тоді несподівано для Годоя вклонивсь йому в ноги й проказав:

Єси, княже, шістьма літами старійший за мене. Будь вітцем садженим нареченій жоні моїй.

Такого ще світ не бачив, щоб Великий князь уклонявся в ноги комусь, і Годой ще дужче розгубився й поквапливо запідіймав Гатила. Й коли вони ввійшли до терема й, проминувши здивовану княгиню Ванду й кількох челядниць, подалися до красної світлиці, Годой розповів своєму володареві про наслідки сольства й про ту гризоту, яка точила його душу.

— Конем, речеш, волочили Еція?.. — задумано перепитав Гатило.

— Конем...

—У прях которається Рим... Недовго жити вже йому. Літ тому сорок і п'ять Аларіх, конунг, брав уже той город сулицею. Й инчі брати-ймуть. Усі брати-ймуть, хто хіть замає. Й хай не рече імператор латинський, що Аттіла винен у тому.

Він ще раз уклонився Годоєві, як садженому вітцеві своєї нареченої жони Іладіки, й пішов додому. Та не встиг увійти до красної світлиці, де столи були вкриті золотими й срібними убрусами й угинались під вагою незліченних дзбанів, і келихів ясних, і горнів та горнців із наїдками, чекаючи гостей весільних,—як рипнули двері й на порозі став шістдесятирічний луганський князь. В одній руці Годой тримав високу косацьку шапку, друга ж була міцно стиснена в кулак, з якого провисали два кінці ремінчика.

— Що-с повідати забув? — обізвався Гатило, здивований розгубленим виглядом гостя.

Годой підійшов, важко переставляючи неслухняні ноги, й поклав на край столу стиснений кулак. А коли прийняв руку, на столі лишився чималий золотий хрестик на обірваному ремінці.

— Що стало, княже? — спитав Гатило.

Годой крізь зуби проказав:

— Зрікаюся.

Й вийшов, і Гатило довго зорив на вже зачинені двері, тоді взяв хрестик за кінець ремінця й теж довго дивився на нього з усіх боків. І думав про те, як багато треба пережити людині, щоб вона врешті так ось доброхіть визнала свою помилку й чесно сказала про се всім. І йому було так тепло й затишно на душі, й ранок здавався таким гожим і радісним, як і личить у день весілля. Й осей нікчемний хрестик на зотлілому від поту пасмужку сириці видався Гатилові таким коштовним подарунком, якого не піднесе йому до весілля жодний князь його неосяжної землі й жоден великий і малий болярин.

Він пружною ходою вибіг у сіни й загримів на "гору", де прибирали молоду. Тепер Іладіка мала в городі Києвому батька, справжнього садженого вітця, й він мусив сказати їй про се. Великому князеві не личить женитися на безрідній сіромасі.

Двір луганського князя Годоя, старого побратима Гатилового, теж загримів. Годой видавав свою наречену доньку заміж...

По обіді цілий город Київ справляв весілля. Гатило вчинив перед вистуканами на Священному пагорбі врочисту требу, й київські діди-старійшини довго видивлялися кожну пір'їнку на відрубаних півнячих головах і зичили князеві та новій княгині довгих літ і многих дітей можеських. А новозлюбний стояв навколішки й боявся пропустити слово. На майдані не було де яблукові впасти, бо зібрались не тільки кияни, а й боляри, та можі, та смерди, та челядники з усіх навколишніх сіл, і городищ, і городів, і міст.

А коли старці скінчили зичення, процесія потяглася до княжого двору. Дівчата й молоді жони та жінки співали:

Ой летіла й чаєчка
Та сизокрилая,
Та й сіла на моріг, на моріг,
А на тому та на морозі
Сизий сокіл кличе,
Кличе та прикликає:
Ой чаєчко-ворочаєчко,
Та зодкуду та куди летиш,
Політаєш?...

Гатилові чомусь увесь час пригадувався той далекий день у Витичеві, коли ховали Великого князя Рогволода, й він ніяк не міг позбутися того спогаду. Такої самої пісні десь-то співали дівчата нареченій жоні померлого князя Ясновиді. Се було так давно, але Гатило не знаходив у собі сили потамувати в серці біль. Такий покон давній, що весільної співають і на похороні, коли якась жона чи дівчина виявить бажання вмерти разом зі своїм князем, і Гатило се знав, і не раз та й не двічі слухав тих пісень, а ще ніколи спогади так не тиснули на нього.

Лишивши наречену, весільники попростували до княжих воріт. Попереду йшов Гатило. З одного боку, перев'язаний квітчастим рушником, виступав перший вельміж землі Руської Борислав Борич, а з другого — другий дружка Войслав, прибраний так само. За ними йшла решта весільників. У воротях уквітчані вінками та стрічками малі дівчатка посипали дорогу перед ними жовтим вівсом. Тоді підвели осідланого коня — сірого яблукатого з білим хвостом та білою гривою. Войслав, перебравши його, подав повід Гатилові. Князь сів верхи й під'їхав до сіней. Потому зліз, і всі князі та боляри посунули до красної світлиці.

В східньому кутку, де стояв дерев'яний вистуканчик доброго Цура, що стеріг вогонь у сьому вогнищі й не давав охолонути стінам, Богдан Гатило, вклонившись, поставив горня меду й полумисок пшеничної куті.

— Йди, душе, до мене на весілля!

Й знову вклонився, й усі присутні теж уклонилися домашньому духові, бо з сього починається життя в оселі русича. Тоді князь сів на покутті, й усі почали всідатись, і закружляла за столом княжа дерев'яна братниця, й заметушилися челядники, й тивуни, й домажиричі, й найрадіснішим був серед них Адаміс Гречин, бо князь від сьогодні стававніби йому родичем, повівши жоною грекиню.

 - П’ю до тебе великий княже, Гатиле!  - першим пригубив братницю з густим бурштиновим медом Борислав Борич. – Дарую тобі до столу весільного тридесять жеребців позатолітніх.

Чару перейняв старий конюший і теж пив до князя, й теж дарував до столу весільного й на нове господарство. Братниця пішла далі, доки повернулася назад до Великого князя. Й коли Гатило випив удруге, з сіней долинула пісня. Дівчата, дівки, діви, жінки й жони співали новозлюбному славу й зичили довгих літ і довгого щастя.

Коли ж почулися слова; "Ой летіла й чаєчка та сизокрилая...", Борислав широко всміхнувся до Гатила:

— Лети, соколе, щоб твоєї ворочаєчки хтось не заворотив!

Усі повставали й одступили під стіни, й Гатило, вбраний, як ніколи досі, в золототкані грецькі паволоки, стрункий і нетерплячий, вийшов у сіни й весільники з вигуками й приповідками подалися вслід за ним.

По жону свою наречену Богдан їхав теж верхи, й дружки вели молодого білогривого жеребця обабіч за повіддя, хоч Іладіка чекала на нього зовсім поряд, через дорогу, в Годоєвому теремі...

Ввечері сиділи на свіжому повітрі, поставлявши столи та лави й у садку для найліпших гостей, і серед двору. Та народу найшло стільки, що старий домажирич Адаміс  Гречин мусив розстеляти довгі сувої полотна просто на витолоченому копитами й ратицями, але добре підметеному сьогодні спориші. За першим столом із новозлюбними сиділи князі та велії боляри з жонами, за другим боляри малі, воєводи й тисяцькі, за третім теж, далі йшли сотники, далі можі старші й молодші, а ще далі ввесь простий люд, що побажав випити чарку до князя Гатила та молодої княгині.

Богдан з тривогою шукав очима свого Юрка й насилу розгледів аж за четвертим столом. Се болісно вкололо його, й він намагався не дивитись у той бік. Іладіка сиділа за столом, низько схиливши вквітчану вінком й дорогими стрічками голову, як її навчили жони та жінки, й ні до чого не торкалася — ні до пив, та медів, та вин грецьких, ні до страв, од яких угинався стіл перед нею, бо так вимагав покон тієї землі, яка стала їй уже не за мачуху, а за рідну матір. Усі позирали на князеву жону наречену, бо вона була й справді незрівнянно гарна в сьому весільному строї, чорнява та білолиця, геть схожа на русинку. Гатило теж крадькома позирав на неї, й серце йому заходилось від кохання й нетерплячки.

Над столами панував уже невтримний весільний гамір. Кожен пив, до кого хтів, столи горопудились од напоїв та наїдків, заставлені безліччу мисок, полумисків, чар та братниць, обсипані рясно житом, пшеницею й усякою пашницею, щоб багато й щасливо жилось у сьому домі й щедро сіялось і родилося й із землі, й з води, й з усякої лободи. Хтось запізніло вигукнув з-за далекого столу:

—   Княже Гатиле, п'ю до тебе!

Й князь теж підносив братницю й теж пив, аби не всохлося.

Обіч Великого князя сидів Борислав Борич, по той же бік, за жоною нареченою, мостився її саджений отець — старий кравчий Годой, світлий і врочистий, якого вже давно ніхто не бачив. Натертий сажею Харя підсідав то до одного болярина, то до другого, й там вибухав регіт або ж хтось починав сердито сопти й соватись, уражений дошкульним словом сміхотворця. Тоді Харя Мурин ішов геть, і сміятися починали за далекими столами та вздовж нескінченних сувоїв полотна.

Годечан розповідав, як він зрікся грецького бога, й розповідав весело й невимушено, й Гатило бачив, як його давньому побратимові нарешті відлягло, що він прилучився до всіх і став таким, як і всі навколо нього. Й тоді Борислав Борич звернувся до Великого князя: — Гатиле! Речи мені немудрому, бо я й досі не можу второпати сього, а там не був єсмь. Пощо тоді не взяв єси Рима?

— Я-м і був там, а такоже не відаю, — обізвався Годой.

Войслав теж закивав головою:

— Я такоже, я такоже. Речи, Богдане! Над сим краєм столу зависла тиша, яка почала розпливатися й розпливатись, і незабаром гомін чувся тільки коло найдальніших столів, де ще не знали, про що говориться. Гатило дививсь на

них і мовчки всміхався. Се було те, чого він не хотів казати нікому. Зрештою, в кожної людини є свої потаємні думки, які знає тільки вона та всевидющі кумири. Але сьогодні видавсь особливий день, і особливий настрій охопив Богдана, й він не знав, що йому робити.

— Речи, княже, — сказав і Харя Мурин, підсівши до Борислава Борича. — Бо всі смо не вічні. Я як піду до вдовиці котроїсь, то мовчу й нікому не речу, а тоді роздумаю та й повідаю все своїй Дарці. Як забере мене Морана, то хай відає, за які гріхи молити про мене Дажбога.

Іншим разом усі, може, й посміялися б з неіснуючих походеньок сивого скомороха, але сьогодні мовчали й тільки дивилися Гатилові в вічі. Той закид Муринів уколов князя, та він подумав, що став надто помисливим останні дні, й несподівано для всіх промовив:

— Пощо, речете? — Він зітхнув. — Ми б могли смо здобути тоді Рим сулицею. Його здобували вже літ тому сорок і чотири готи, роби наші. А ми володіємо готами. Й вони нам дань оддають. Тож речу: могли смо вийняти Рим. Він був наш. А я-м помислив так. Нащо землі Руській Рим? Вона й так доволі земель має — ніхто не має стільки: від Ітилю до Райни. Вельми многа держава є Русь. А чим тримається? Речи, Бориславе, чим?

Борислав засовався:

— Мечем Юра Всепобідного...

Великий князь усміхнувся:

— То є так, але... й не так. Бо Юр дає побіду тільки тому, хто вміє держати меч його. — Він підвищив голос: — Русі ворога треба!

Се було настільки несподівано, що всі аж роти пороззявляли. Гатило ж повів далі:

— Ворога, що зможе тримати купи таку многу державу. Як ворога не буде, кожен князь і кожен болярин заспокоїться, й душу його пойме алчба велія, й почне він скоса поглядати на сусіду свого, а той на нього, а другий на третього, й почнуть шматувати святе тіло землі Руської, й погине Русь, у прях межисобних котораючись. То як, зумів єси Боричу?

— Зумів єсмь, Гатиле.

— А я-м ще не все повідав. Були б смо взяли Рим — і мали б ще одного недруга, змію в пазусі. Годі з нас і тих, що вже в пазусі нашій. А Рим на нас ї алчбою не горить — не сміє. Він має свого першого ворога — готів західних, і на готів день по день зирить. А готи зирять на Рим. А коли вовки між себе гризуться — ведмедеві спокійніше жити. Коли б же-м гукнув до вас:

"Русини, ось наш Рим!", ви б сте взяли його. Й Рим був би наш, і готи б західні стали наші... вороги! Зумів єси, Боричу?

— Зумів, єсмь, Гатиле! — вигукнув Борислав.—Усе- м зумів тепер. Слава тобі, Гатиле!

— Слава кумирам руським, що напоумили мене тоді, — відповів Великий князь. — Уся земля, яку греки називають Європою, платить нам дань. І так буде, поки Русь в одній руці тримати-йме Юрів меч. І хай рятують нас кумири руські від межисобиць і которань.

Більше Гатило не сказав нічого, й над усіма сто­лами висіла тиша, бо всі чули слова мудрого вождя свого. Тоді хтось устав і вигукнув на цілий двір:

— П'ю твою славу, Гатиле!

Й знявся такий гамір, що, здавалося, годі його й угамувати.

— Слава Гатилові!

— Слава!..

— Сла-а-а... Сла-а...

Коли зійшов місяць, відуни почали ворожити Великому князеві та його нареченій княгині. Ворожили на вогні, й на диму, й на трьох баранах, завчасно зварених, і всі вгадували довгі літа й многі чада можеські, й Гатило за­доволено сміявсь, а княгиня Іладіка сором'язливо тупила зір. Борислав Борич брав князя на кпини, бо закон не дозволяв говорити такі речі жоні, й Гатило реготав, і всі реготали, тоді Харя Мурин підвів до Гатила старезну бабу:

— То є відьма вроча. Мовить, що відьмувала тобі, княже, як не був ще-с Гатилом. Признаєш?

Гатило вдивлявся в прадавню бабцю й не міг пригадати, де бачив її й чи бачив узагалі.

— Не признаю, — відповів він нарешті. Бабця прошамкала:

— А я-м не забула. Такий малий був єси й довгокосий. Я-м наврочила тобі тоді боятися жони й лука свого. Й там ще лугарі стояли!

— А-а! — згадав Гатило. — Під Витичевим?!

— Під Витичевим.

— Не справдились твої вроки, бабо. Мала хіть одна жона звести мене, та сама димом пішла, а я-м як. був живий, так і досі!

Гатило реготав і сам собі дивувався, з якою легкотою згадує ті дні, бо то було майже неймовірно. Таки ж угадала бабуся-відьма, таки ж угадала, бо він і справ­ді тоді мало не звівся, й то свята істина, був би пропав, коли б не ласкаві кумири руські.

Він гукнув Адамісові:

— Гречине! Дай бабі таке віно, яке вона сама з тебе заправить!

І поки Адаміс Гречин ішов межи столами до нього, він кинув бабусі відьмі:

— Все-с провиділа. А лука я відтоді не ношу. Вже й стрі­ляти розівчився-м. Хвала тобі, старице!

Адаміс потяг бабцю до княжих скітниць, але вона не хотіла йти й не хотіла брати нічого за своє відьмування:

— Стара-м, три чисниці до віку, нащо мені твоє золото й серебло! Не маю хоті! А чарку випити до князя — вип'ю.

їй налили, й вона почала смоктати крутий мед з позолоченої братниці.

— А ти, княже, з деревляної п'єш? — здивовано завважила вона. — Чула-м таке, та не йняла-м віри. А тепер виджу. Й чара стоїть деревляна, й полумисок деревляний... Добре чиниш, княже. Алчба — то є перворідний гріх.

її почали благати, щоб поворожила й князеві, й їм, але бабця відмовилась:

— Уже не виджу різ на руці. А я-м тільки по руці відьмувала.

Богдан Гатило, раптом щось пригадавши, звер­нувся до старого конюшого Войслава:

— То не речеш мені, хто здогнав татя того Валтарія!

Велій болярин зам'явся:

— Не хтів би-м ректи про се за столом весільним, Великий княже...

— Пощо? Як гукають можа того?

— Лосько... — непевно відповів старий конюший. — Мабути, Лосько. З Городища за Білгородом.

— З Городища?

Князь замислився. Йому пригадався Людота Коваль. Надто багато пов'язано було з тим Городищем, і він спитав:

— Тамтешній між як звався? Глібом? Посадиш Лоська можем годованим у Гліба місто.

Войслав подумав щось сказати Великому князеві, та тільки схилив очі. Лоськові вже ні до чого була кня­жа ласка. Повертаючись тоді додому з городу Києвого, Лосько квапив коня. Й десь уже за Білгородом, казали, кінь його на всьому скаку раптом перепнувсь об ки­мось загублену мотику й полетів шкереберть. Лосько з несподіванки теж упав, і дуже невдало, навзнак, і додому його принесли на рядні з перебитим попе­реком, хто й зна, чи виживе бодай...

Під опівніч діви, жінки та жони почали співати завідної, усі повставали.

Полетів сокіл, та й полетів,
Та й поніс під крилом чаєчку.
"Ой куди ж ти, соколе-княже,
Та чаечку несеш
Та відносиш?"
"Понесу я чаєчку-ворочаєчку
На гору високу,
На дуб тривеселий,
У гніздо та у свое гніздечко,
Та дам їй обручальнеє колечко,
Та припну за ніженьку білу,
Щоб не полетіла..."

Дружки взяли молоду княгиню Іладіку попід руки й повели, накинувши їй довгий копринний полоток на голову, за ними сиві дружки повели нареченого можа поміж столами, попід деревами до високого різьбленого ґанку княжого хорому, й дівчата співали й співали, й гайдарі до лускоту надимали свої гайди, аж очі їм рогом лізли, й у пісню вдиралися веселі вигуки, бо кожен або ж пережив у своєму житті таку хвилюючу мить, або ж мав незабаром пережити. Й Гатилові здавалося, що дружки йдуть надто повільно, мов знущаються з нього. В голові грав хміль, а кров у жилах бурхала так палко й нестримно, що він забув і про свої літа, й про сиві вуса та сивий оселедець і йшов, дивлячись поперед себе, де в гурті жін старійших, своїх останніх навчительок і напутниць дріботіла в вузькому наволочному полотті княгиня Іладіка.

Нарешті подолали високі сходи ґанку, ввійшли до сіней, освітлених трьома свічками, піднялися на повершя й стали перед дверима спочивальні. Жони щось прошепотіли княгині, Борислав Борич штрикнув Гатила ліктем попід ребра, й їх лишили самих. Сіни поволі спорожнялися, й тільки коли останні кроки затихли в нижніх сінях, Богдан одчинив двері й попхнув туди молоду жону свою.

Іладіка стала посеред світлиці й задивилася на маленьке горільце, що блимало й чаділо рижієвою олією, лячно дослухаючись кожного кроку Гатилового. Князь підійшов і взяв її за плечі, Іладіка здригнулася, мов то було якоюсь несподіванкою для неї, тоді відкинула з- перед очей копринний прозірний полоток, обернулася до Гатила й міцно обняла його тонкими руками за шию. Вуста її дихали жаром та острахом, і князь припав до них вустами, мов спраглий до чистого джерела.

За вікнами світлиці гомоніло й вирувало. Весілля не розходилось, усі чекали ранку, коли з опочивальні винесуть білену проти ярого сонця сорочку наре­ченої жони, як свідчення її дівочої цноти й чистоти. То було теж суворим поконом землі Руської, але ні Богдан, ні юна красуня Іладіка про се не думали. Вони стояли посеред опочивальні, щасливі й урочисті, й нарешті самі, й думали тільки про себе, й лише раз у Гатиловій голові промайнула думка; невже він, битий- перебитий, зранений-перепоранений старий між, здатний так покохати?

Вони повільно підійшли до розіб­раного ложа, критого свіжими, аж рипучими від чистоти шкарубкими простиралами, Іладіка сіла, склавши руки в пелену. Гатило ди­вивсь на неї, таку схвильовану й любу, й теж не наважувався підійти ближче, щоб не злякати необережним рухом те тремке й щемливе, що витало й над ними, й між ними, й у всій напів­темній спочивальні.

Й коли Богдан урешті підійшов до неї, напружену тишу мов розірвало. Богдан із Іладікою з несподіванки аж сіпнулись. То був звук, наче хтось дуже, щосили вдарив пужалном по сухій колоді.

Забобонний страх охопив князя. Він повільно, мов по тонкій кризі, запереступав до темної стіни, звідки почувся таємничий ляскіт, Іладіка широко розплю­щеними очима дивилася на нього й нишком відхре­щувалась од нечистої сили, як мала звичай робити се ще в дитинстві. Богдан Гатило нарешті підійшов до стіни, лапнув рукою — й раптом болісно скрикнув, тоді ще раз і ще, вже тихо, але ще моторошніше. Тоді посунувся руками по стіні й упав спершу навколішки, далі й навзнак.

Іладіка несамовито гукнула:

— Богдане! Що стало?!

Та, не діждавшись відповіді, вхопила з підвіконня поставець із горільцем і, затуляючи обережно доло­нею, щоб не згасло, понесла до Богдана. Князь лежав, сапаючи ротом. На стіні й досі хитався золочений перський лук, і тятива в нього була лопнута. Тятива!..

Пойнявшись страшним здогадом, Іладіка заго­лосила й почала волокти Богдана до ложа. Й коли їй нарешті пощастило втягти його, вона принесла горіль­це від дальньої стіни, де висів порваний лук.

Великий князь київський Богдан Гатило вже не дихав. На його виду застигла якась незрозуміла півусмішка, лагідна й примирлива, мовби Гатило хотів сказати їй, що нічого незвичного не сталося, що так у світі ведеться й що смерть — то теж частина життя, як і народження...

Коли весільники, не діждавшися сподіваних вістей, на світанку обережно відчинили двері спочивальні, Гатило лежав на незібганій постелі, випроставши ноги й склавши руки вздовж тіла, як і належить людині, котрій нема куди поспішати. Наречена жона його, княгиня Іладіка, сиділа йому в головах, мов вирізь­блена з дерева, й не плакала. На підвіконні стояв поставець, у якому вигоріла олія й навіть ґнотик зітлів.

— Я піду з ним, — сказала Іладіка. — Як русинка піду, бо стала-м русинкою.

Й теж не зронила ні сльозини, й усі, хто ввійшов до спочивальні й хто заглядав через плечі всередину, дивилися на Богдана, й на його жону, й на золочений перський лук із лопнутою тятивою, котрий лежав о праву руку князя. Й ніхто ще не міг осягти тієї істини, що помер великий володар, найвеличніший з-поміж усіх володарів, яких тільки знав світ і в теперішні, й у давні, й у праминулі часи. Й ніхто не знав, що ненаситні до влади, але нездарні сатрапи часів прийдешніх у забобонній зненависті до сього улюбленця богів і людей, самі варвари, прозиватимуть його варварином і диким азійцем, дзьобатимуть його пам'ять віспиною заздрощів, не знаючи того, що лише великий народ у добу небаченого зрушення міг породити сей великий розум і сю велику волю й укласти їх у мозок і серце однієї людини — свого обранця й вождя.

Теги:
Джерело: журнал "Рідна віра", №12

Схожі статті

 

Медіа