- Володька! Та май Бога в животі, їдь по-людськи якось, чи шо?

- Петько, тихо будь! Їду як можу, - відповідає Володька і нахиляється ближче до вітрового скла, щоб пильніше вдивлятися в дорогу.

А дороги не видно - вітер і сніг. Біла віхола, біла пелена, біла пастка. І під колесами - біла смуга холоду. Жовта маршрутка повільно повзе трасою, часто підстрибуючи то на вибоїнах, то на льодових горбиках. Напевно крізь цю снігову віхолу вона трохи схожа на сонячний прямокутник. За умови, що її, взагалі, видно. Бо авто на зустрічній смузі крізь снігову пелену виринають ближніми вогнями метрах у п`яти, якщо не ближче.

А снігопад стає сильнішим. Двірники риплять по склу, відсувають сніг вбік, не справуються. Небесна стихія сильніша від людської техніки. Льодовиковий період. Уже третій цієї зими.

- Володька, ти ще раз так стрибнеш – і в мене пиво назад полізе!
- Зупинитись? – спокійно питає водій.
- Та нє, - відповідає Петька. 
- Ну дивись мені, - зауважує Володька. – Бо не дай Бог, щоб твоє пиво мені тут вперед забулькало! Я тобі тоді гланди через задній вихід вирву. Дістали пияки!
Петька дивиться на нього косим поглядом:
- Ні, я мав до області поїхати і тверезим вертатись. Я, може, своїй пилці подарунок на Валентина зробив: здав у фірму папери на Польщу. Хай їде, бо вже загризли мене з тещею. І взяв їй духи за сто гривень. От! А тещі – дулю. Нечемна була, не шанувала, не любила зятя. Та й грошей забракло.
- Герой, - каже Володька. – А на пиво скільки пішло?
Він теж купив своїй Оксані подарунок: тигрову орхідею, рукавички і «Софію» Лесі Романчук. Он стоять біля шиби в гарному пакеті з сердечками.
- Пиво – то святе, - каже Петька. – Від нього на душі легше стає.
- А тобі важко? – питає Володька.
- Кому зараз легко? Не життя, а срака. 
- Так вилізь з неї, - каже Володька і різко крутить кермо вправо, бо просто перед ним вистрибують з віхоли фари легковажної прудкої автівки.
- Тобі добре казати, - кривиться Петька, - ти виліз. Маєш машину, бусом людей возиш, хату, все при хаті - живи і тішся. А в мене життя, як подерта торба: що не вкладеш – все вилітає. 
- Полатай, - радить Володька.
- Що? – перепитує Петька.
- Не знаю. Торбу, життя. Скрізь, де діри – треба латати, зашивати, штопати. Інакше – ніяк не виходить нічого. 
- Ет! – махає рукою Петька. – Недаремно кажуть, що де тонко – там рветься. Тонка в мене торба, Володько. І кишка затонка, щоб у цьому житті дряпатись. Раніше, поки старі жили, ще город був, свіжина, курей, качок мати тримала. А тепер зле стало. Теща пиляє, жінка пиляє, родина на свята поприїжджала – і ті пиляють. Заробляй, заробляй! А я ж не кінь. І не бізнесмен. Я – сторож в школі – і все. Куди я вище мінімалки стрибну?
- То поміняй роботу, знайди щось інше.
- Я що дурний? Ні! Розумієш: тут я як? Прийшов на роботу, ніч відсидів в теплій каптерці, чай попив, телевізор подивився, два рази обійшов територію – то мусово, бо директор камери поставив і дивиться, чи я не сплю – і все. Вся робота. Можна йти додому. Платять мало, але ж і руки не болять. Та й скільки мені треба? Хліб та до хліба щоб було.
- А що до хліба?
- Та що? – кривиться Петька. – Кажу ж: поки старі мої жили – то було. Тепер не густо. Мала ще от вступати надумала, гроші треба. Кому те навчання треба?
- Всім треба, - киває Володька, вдивляючись у дорогу. – Освіта важлива, з нею легше роботу знайти.
- Ай, лишись! – махає рукою Петька. – Краще б заміж ішла. Хай би чоловік за неї дбав.

- Так, як ти про Олесю дбаєш? 
- А я що? – обурюється Володька. – Я їй не нянька. Доросла баба, не каліка, не хвора, може сама раду дати собі. 
- І тому ти її до Польщі на заробітки відправляєш? 
- Ну, а що робити? Вдома нічого не висидить, а там на теплицях люди по 2000 злотих мають. То, скільки на наші: чотирнадцять?
- Десь так, - говорить Володька. – Але ж то і в нас можна заробити.
- Де? – кривиться Петька.
- Вітька, фермер, влітку людям платив по триста гривень за день. Полуниці, черешні, малина, смородина. Пішли б удвох з Олесею – і до Польщі не їхала би.
- О-о-о! – тягне Петька. – Ще я на пана Вітьку не робив! Не дочекається! Я сам собі пан!
- Де? – питає Володька.
- Всюди! – каже Петька і розщіпає верхні ґудзики засмальцьованої рудої дублянки. – Парко тут в тебе. І маршрутки ці такі незручні якісь.
- Хочеш пішки?
- Та чого ти, Володько?
- Нічого. Ти за проїзд не заплатив. 
- А ми що – не друзі вже? Я ж по доброму, по нашому, по-свійськи. Ми ж з тобою, з Вітькою, з Миколою Карповим корів пасли, уроки прогулювали, за дівчатами бігали. Що тобі важко друга підвезти? 
- Петька, цей рейс – моя робота. Розумієш?
- Ну. Все-одно ж їдеш. І не на руках же несеш мене.
- Ох, - зітхає Володька. – Ти знаєш: я біля школи живу.
- І що?
- Давай ти будеш сторожити мою хату. 
- То як? 
- Ти ж школу охороняєш? От. А моя хата за парканом. Тобі ж не важко буде приглянути?
Петька задумався.
- Володька, в тебе там пристойний дім, все коло дому, навіть, гноми порцелянові у саду стоять і альтанка - всяке може бути. Але, думаю, що за пів мінімалки ми домовимось.
- Ні, - каже Володька.
- А чого?
- Бо ти мені за проїзд, навіть, половину не заплатив.
- При чому тут це?
Володька обережно крутить кермо і вдивляється в білу пелену, яка щільно лягає на вітрове скло так, що двірники не в змозі її відгорнути.
- Ні при чому, - зітхає. – Їдь собі. 
- От вона – дружба – задоволено посміхається Петька. – Так і має бути. Часи такі, що мусимо одне другого виручати, бо пропадемо. Важкі часи.
- Петько, помовчи, - просить Володька.
- А то чого? За балачкою дорога скоріше минає.
- Дорога важка, Петько. Бачиш: як мете? Світу Божого не видно.
- Та нам всім тепер світу не видно. Довели народ до ручки.
- Петько, - обриває його тираду Володька. – Мовчи, якщо хочеш цілим додому доїхати.
- Хочу, - киває Петька. – Везу ж подарунок на Валентина. Може, подобріє моя Олеська. А то що не день – то все як не до рідного сичить і пиляє. І теща слідом за нею. От життя в мене – ніякого просвітку…
- Заткнись! – перебиває його Володька. – Я на дорозі просвітку не бачу. Хоч ти не нуди над вухом.
А сам дивиться крізь біле, що мерехтить у світлі фар, наче дорогу очима намацує. І думає. Про щось таке, своє. От про пакет із сердечками. 
Тоді в 90-х зарплатню платити перестали. І мама злягла з серцем. Ні грошей, ні ліків, троє діток дрібних і не знаєш за що вхопитись. 
А мама Володькова не хотіла, щоб її невістка доглядала навіть у лікарні. Все чекала, що донька з Києва приїде. А Катря лише трохи грошей передала та й по всьому. Мовляв: ви в материній квартирі – ви і пильнуйте її. А потім Оксану в пологовому скоротили, фірма Володькова наказала довго жити…
Оксана тоді до Польщі поїхала. На трускавки. Далі були вишні, чорниці, ожина, малина. Восени – гриби і журавлина. А взимку – ревматизм, артрит, тахикардія. І оте Оксанине: « Я поїду». Не пустив.
Він сам. Він все сам. Будови у Вроцлаві, Кракові, Варшаві, Дюссельдорфі, Лондоні, Осло. Далі вахти на бурильних вишках в морі. 
А якогось року…Коли це було? Боже, ті роки сипались із життя, наче сніг і розтавали, збігаючи в моря невідомості. 
Діти росли, потроху на викупленій ділянці будувалась хата. Оксана все поривалась то до Італії, то до Іспанії, то ще кудись. А йому перед очима ставали ті польські трускавки. Полуниці, вони ж на серце трохи схожі, еге ж? Червоні і солодкі. І болючі. І малина теж. В Оксани досі рубці на руках від її колючок.

Мама тихо відійшла в той день, коли перебрались на нову хату.
- Тепер я за вас спокійна, - сказала. – А ви не крайте собі серце. То є життя.

Володька тоді стояв на Монастирському кладовищі, дивився як падає листя з кленів, слухав як в небі летять журавлі. І вирішив, що він – не журавель. А хто? Синиця, він, си-ни-ця. Сало любить же. І гніздо має.

Залишився. А під зиму – Майдан. А за ним війна на кривій козі приїхала. А Володька ж… Ну, синиця він – і все тут. Хто має гніздо захищати? Пішов.

Повернувся – і з нуля на ноги ставати. Став. В кого є ноги, той встоїть, в кого руки – той заробить. А голова – для того, щоб думати.

Позичив Вітькові-фермеру трохи, той насадив малини, смородини, ожини, вишень. Молодець Вітька! Вже й під сади землю взяв. Будуть яблуні, груші, сливи.

Але торік - гектар малиннику, а збирати ягоди нікому. Вітька гроші платить, а люди…Он – як Петька. На пана робити не буде. А самому злидні з кутків язика показують.

Згадав, як зайшов до соцзабезу. Довідку якусь треба було взяти. Там народиську - як по свячену воду. І всі плачуться, що жити немає за що.

Володька їм каже, що он Вітька-фермер за малину платить по триста гривень і годує обідом, плюс відро ягід дає. А люди на нього, як на йолопа дивляться. Чому? Може, він чогось не розуміє?

Вони тоді з дітьми, друзями і дітьми друзів після роботи допомагали Вітькові ті ягоди зібрати. Але ж…

Малина теж така ягідка, що трохи на серце схожа. Висить на тоненькій ниточці, зриваєш її, а всередині – біле, натиснеш, а сік тече пальцями, червоний, наче кров.

Що це він все про серце? Ага. День Валентина ж. Свято закоханих.

Володька такі свята не дуже любить, але ж – Оксана. Якось проговорилась, що в них в пологовому колись пані Леся працювала, яка тепер книжки про кохання пише. Оксана любить читати.
Знайшов у крамниці, купив. А потім рукавички побачив – ну як не взяти? А квіти – то святе. Тигрової орхідеї в Оксани немає ще. Тобто вже є.
- Володько, а ти своїй всі гроші віддаєш?

З несподіванки аж стрепенувся і на мить відірвав погляд від дороги:
- Тобто?
- Заначки робиш?
- Навіщо?
А самому стало, чомусь, соромно. Ні, він не робить заначки. Він заробляє. Просто тут така справа…
От не хотів Володька тоді брати у Вітьки-фермера гроші. Ну, не зробив нічого такого, щоб за гроші. У Вітьки бус поламався, везти малину до гуртовика було нічим. А Володькові якраз було по дорозі, от і допоміг. А потім і наступного дня. І ще двічі. Нічого такого.
А Вітька йому тоді тисячу гривень силоміць до кишені запхав. Володька вдома сорочку зняв і забув про ті гроші. А тут раптом збирався в рейс і натрапив. І вирішив, що так мало бути. 
- Добре тобі, - каже Петька. – Ти все при грошах.
- Добре, - погоджується з ним Володька і натискає кнопку відкриття дверей. – Приїхали. Бувай!
- А може по п`ятдесят? – питає Петька.
- Уже було, - сміється Володька. – Два роки тому.
- Що було?
- По п`ятдесят нам було.
- Я не про те, - махає рукою Петька. – Того вже не вернеш. Давай десь вип`ємо!
- Я за кермом, - каже Володька. – А в тобі вже бродить пиво.
- Ну, так, - погоджується. – Бувай! Як надумаєш за півціни, щоб хату сторожити, то кажи. Я пригляну.
Володька киває, зачиняє двері маршрутки і думає: є в них у морозилці ще малина, чи немає. Оксана такі пиріжки пече з нею, що вони самі тануть в роті. І кисіль до пиріжків. Або, може, вареничків? А до них компоту?
Ні, Володька краще ось візьме собі шиночки та з яєчнею її змолотить. А Оксана хай читає «Софію» Лесі Романчук. Там про кохання. Все-таки, день Валентина сьогодні, чи як?
Петька виходить з маршрутки і зникає в сніговій віхолі, бурмочучи собі під ніс:
- Добре завжди мати гроші. При грошах життя – малина.

 

Медіа