Колись давно-давно в Україні, у глухому селі жила дівчина. Не красою славилася, не рукоділлям чи ще якимось умінням, цінним для дівчат. А вміла почути, про що шепочуть трави, про що шелестять дерева, яка туга у зозулиному «ку-ку», чому стогне земля, що ховають у собі прадавні могили.

А потім все те перекладала в пісні. І линули вони по Україні, і співали їх усі — кожному вони промовляли до серця.

Знали про те диво і за межами України. Прочув і султан турецький про те і вирішив викрасти дівчину — хай про мене співає, хай мою країну славлять її пісні.

Темної ночі невеликий загін яничар прокрався в село, схопили дівчину і повезли в чужий край.

Привели до султана. Він наказав заспівати. Та дівчина скрушно похитала головою і промовила: «Навіть в золотій клітці пташка не співає, до душі чужа земля не промовляє...» Тоді розгніваний володар наказав кинути дівчину до в’язниці і тримати там доти, доки вона не згодиться співати.

А до султана, прочувши про дивну невільницю, поз’їжджалися гості. Той наказав привести дівчину — лютував, кричав, змушував співати, але з вуст дівочих не злинув жоден звук.

Тоді в люті він прошипів по-зміїному.

– Я накажу катові замучити тебе!

Хвильку повагавшись, дівчина згодилась. Хотіли переодягти її в пишне вбрання, та вона відмовилась, сказала, що тоді зовсім не буде співати. Так у рідній вишиваночці, перев’язавши голову стрічкою, обсмикавши спідничку, і пішла до зали.

Слуга, що вів її, нашіптував: «Хто тебе, красуне, чув там, на Україні? А тут весь світ про тебе знатиме, слава ляже тобі до ніг!».

Та дівчина презирливо зміряла улесника очима і нічого не сказала.

Коли залунала пісня — всі закам’яніли: пісня проклинала неволю, кликала на поміч рідну землю, кляла поневолювачів і їх володаря, виливала тугу за рідним краєм, єдиним у світі, любим і прекрасним... Та ледь розтали останні звуки пісні, побілілий від люті володар наказав замурувати дівчину навіки у в’язниці. І хоч зворушені гості благали володаря відпустити співачку на волю, та він залишився глухим.

Кожен, хто слухав ту пісню, поніс у душі образ нескореної співачки і гірку муку її долі.

А пісня вільним птахом полинула в рідний край. Почули її краяни, зажурилися, що дівчина у неволі. Почув про те і її суджений, зібрався йти визволяти, а його побратими вирішили йти із ним: «Це не тільки твоя дівчина в неволі — це наша українська пісня поневолена...»

Довга і тяжка дорога була. Один за одним гинули побратими. До в’язниці, де була мила, дійшов тільки сам. І тут його схопила сторожа. Розпука охопила хлопця, відчай стис серце, і сам собою виплеснувся спів. Тужна і благальна була пісня, і заворожена сторожа відчинила в’язницю і випустила дівчину.

Мов пара переляканих голуб’ят, кинулися козак з дівчиною геть від страшного місця.

А вартові довго стояли, мов отетеріли. А коли отямились, то перелякались вчиненого. Доповіли султану, він затупотів ногами, вимагаючи негайно догнати втікачів.

А закохані чимдуж поспішали подалі від чужої землі. Та ось почули: за ними женуться! Захвилювалися. Тоді й мовила дівчина до свого судженого: «Прощавай, коханий. Мене зараз не стане... Та ти завжди будеш чути мій голос, співатимеш мої пісні. Кріпись, козаче, тяжка мука випаде зараз на твою долю!»

Пригорнулася до свого милого. Так і захопили їх переслідувачі. Та лиш доторкнулися до дівчини, як вона зникла, а на землю, жалібно зойкнувши струнами, упала ще ніким небачена річ. Отетеріли чужинецькі вояки. А тоді кинулися до козака, люто скатували його і наостанок викололи очі. Так і лишили непритомного серед безлюдного чужого степу.

Зранений, змучений, осліплений козак довго лежав нерухомо. Ніби з небуття до його свідомості долинув дивний передзвін струн. Навпомацки поліз на звук, знайшов, пригорнув до грудей, доторкнувся струн. І заговорили вони до козака, озвалися голосом коханої, ніжно бриніли, жаліючи його. Кликали вставати, іти в рідну землю. Пригорнув хлопець Кобзу (бо так звали дівчину — те слово у давнину означало: скарбниця), обливаючи її кривавими слізьми, ніжно пестячи чутливі струни. Поволеньки встав і, долаючи нелюдські муки, попростував до рідного краю.

Відтоді і почали називатися українські співці кобзарями. Співають вони про рідну землю, про її болі-смутки, радощі, долю-недолю. Передають голос матінки-землі рідної, струни — дзвоном, а кобзарі — словом, співом.

Джерело: З книги Антоніни Гармаш-Литвин «Голос утопленого села»
 

Медіа