- А чого ви туди йдете? – зацікавлено спитала дівчинка. – В тій хаті ніхто не живе давно. Як і в інших, що отам у чагарях бузини.

Дівчинку звуть Христинкою, їй вісім років і вона неймовірно смаглява з обличчя та має дивовижне, коротенько обстрижене, біляве волоссячко і сині-синющі оченята.

Чомусь, виникає асоціація з коробочкою бавовни на тонкому стеблі. Усміхаюся про себе з власних думок.
- Чого ви смієтесь?

Христинка обсмикує спідничку, вискубує реп`яшка з рукавчика светра і, зітхнувши, дістає з кишеньки светрика люстерко та маленького гребінця, розчісується.
- Вибачте, - червоніє. – Ми – сільські, не такі гарні, як ви в місті. В нас все простіше. Чепуритись не навчені. Та й до кого чепуритись? Корові байдуже, а индики, як не старайся, а красивіші від селюків.
- Не може такого бути! – заперечую. – Ти дуже красива, Христинко.
- Ай! – відмахується і ховає люстерко. – То ви, щоб мене заспокоїти кажете. От мама в мене на фотографії – ото краса! Не кожна тьотя з телевізора така гарна. Тому мама в Італії живе, а ми з бабцею тут.
- А ти до мами не хочеш? –питаю.
- Хочу. Але, в мами там інша дівчинка є. Домініка. А бабця каже, що добре, що мама гроші передає, бо такого чортополоха, як я, в Італію не пустять.
Розповідаю Христинці про екзотичну красу коробочки бавовни.
- А! Розумієте: в мене тато – італієць. Але не Лоренцо, не той, що тато маминої теперішньої дівчинки, а той, що був перед Лоренцо і перед Матео. Він називався Паоло і його застрелили поліцейські.
Мені стає мулько і темно на душі, наче туди бузини насипалось, тому переводжу розмову на осінь, школу, груші-дички, які лунко падають на металевий дах покинутої хати.
- Тут, в чагарях, багато таких хат, - говорить Христинка. – Ми називаємо цей куток села Мертвою вулицею.
- Чому?
- Бо так воно є, - по-дорослому зітхає дівчинка. – Спочатку старі люди повмирали, які там жили, потім померли чорнобривці, жоржини, ружі. За ними - жасмин і бузок. А потім - вишні, сливи, черешні. Довше протримались яблуні і груші.Але, й вони здичавіли. Бо наповзла бузина і зайняла собою все. А ви не знаєте: чому на покинутих дворах так швидко розростається бузина?
- Не знаю, - чесно зізнаюся.
- Мабуть, недобра вона рослина, хоч і від кашлю помагає. Лікувальна.
- О! І як я раніше не додумалась? – ляскає себе по чолі Христинка. – Бузина хороша! Вона, навпаки поспішає в покинуті двори, щоб там хати не хворіли! Хатам же холодно, бо в них не палиться взимку. От бузина і йде їх лікувати. Адже в дворах тільки й лишається з добрих рослин одна калина. Правда?
- Саме так, - погоджуюся із дівчинкою. – Калина біля криниць.
- Криниці дядьки забивають товстими дошками, - каже Христинка. – Щоб випадково в них хтось не впав. А калина – так, вона найдовше тримається в покинутому дворі. Аж поки і її бузина не заглушить.
Христинка пасе корову на галявинах поміж старими хатами і краєм ока дивиться за индиками, котрі порпаються під розлогою яблунею.
- Бабця зранку шуліку бачила, - пояснює мені. – Треба дивитись.

Осіннє сонце поволі наближається до полудня, стає теплим і білим. Вітерець нечутно ходить по високій сухій траві. Високо в небі видно зграї перелітного птаства, що летить назстріч сонцю. Повітря пахне стиглими яблуками, пряними травами і молоком.
- Христинко, а чому стільки покинутих хат на Мертвій вулиці?
- Не знаю. Старі люди померли, діти їхні в містах. На де-які приїздили покупці дивитись. Але бабця моя казала Митька Гримайла бабці, що були б покупляли ті хати, але ж люди, що їх продавати, не могли ціни скласти на них, все їм мало було. А Митькова бабця моїй відказувала, що той, хто за копійку готовий вдавитися, скорше за все дулю смоктатиме. От і маємо Мертву вулицю. Хочете розкажу, хто тут жив?
- Хочу!
- Я всіх не пам`ятаю, бо ще малою була. Але оно: хата бабці Наталі. Їй було вісімдесят два роки. То тітка моєї бабці. Ми до неї на могилу ходимо. І маємо два рушники з її шафи, то її внучка, тітка моя, віддала.

А отам далі – хата бабці Олі. В неї нікого не було, то її всім селом хоронили, збирали гроші з кожної хати.

А ото, де комин із землі стирчить, то була хата баби Воронячки. Вона всіх проклинала і була дуже чорна. Мала вона три доньки, які ще при житті баби за хату сильно сварились і судились. Бабця розказувала моїй мамі, коли та приїжджала, що баба Воронячка два тижні не могла померти і дуже кричала, священник казав, що та баба – відьма. То дядьки проламали стелю в хаті, щоб бабина душа змогла вилетіти з неї. І, коли гріб винесли надвір, то хата завалилась повністю. Ото тільки комин і залишився від неї.

А отам, по-під самим лісом жив дід Олько. Був дуже на Шевченка з Букваря схожий. В нього були вулики і все село мед в діда купувало, навіть, з міста приїжджали. Він не дуже старим був, трошки тільки. Але помер від серця. Фермер покропив чимось гречку і всі бджоли в діда пропали, крім двох вуликів. Дідо ті вулики переніс ближче до хати, поставив у садку. А одної ночі дядько Микола, пияк тітки Надьки Закрутової, що з того боку гори живе, йшов з рибалки і перевернув вулики. А то вже пізня осінь була, бджоли замерзли. От діда Олька серце не витримало.
А отам дві хати повалених – то жили там дві сестри: баба Оля і баба Марія. Вони посварились були, бо баба Оля пішла до греко-католицької церкви, а баба Марія в православній лишилась. І їхні сини поділили хату на дві половини і забор змурували через все подвір`я. Хати повалились, а забор мурований ще стоїть.
А тих, хто жив у тих дальніх хатах я вже не знаю. Давно пішли на той світ. Бабця казала, що їм там краще. На тому світі всім краще, правда? Ви знаєте: як там? Бо нам отець в церкві розказує, але я його не розумію.
- Христинко, а як називалась вулиця раніше?
- Мертва?
- Ні, коли ще жива була.
- Нагірна. Бо вона майже на горі, бачите?
- А й справді!
- То як ви думаєте: що там, на тому світі? Там добре?
- Добре, - говорю я.
- Ви впевнені?
- Так, Христинко. Є такий світ, він називається Ирієм.
- Вирій? Куди пташки летять?
- Ні. Птахи відлітають до теплих країв. А люди, коли помирають, то їхні душі летять до Ирію. І я впевнена, що це і є такий світ, в якому всім добре.

В ньому немає повалених хат на Мертвій вулиці. Бо там вона відвіку і довіку - Нагірна. І на тій вулиці багато щасливих дітей. Навіть, отаких, як Христинка: смаглявих і з неймовірно білявим волоссячком. Бавовняних коробочок.
- Тьоть, а ви були в Італії?
- Не була. Але, може, колись буду.
- То скажіть Папі Римському, що я до мами хочу. Добре?
- Добре.
- А ким ви працюєте? У вас є корова? А индики, цесарки, індо-качки?
- Немає, я в місті живу. Книжки пишу, Христинко.
- Такі, як в школі? Чи такі, як в церкві?
- Різні книжки. Які мені ангел надиктує, такі і пишу.
- А їх в церкві читають?
- Читають, - зізнаюся чесно.- Казки, наприклад, "Молитву".
- Казки та молитви і в нашій церкві читають. Але люди давно вже в них не вірять. А ви можете написати таку книжку, щоб, її прочитав сам Папа Римський. І наказав читати її всім людям в церкві. Щоб люди зробились добрими і ніколи не залишали дітей? Ніколи-ніколи! До самого Ирію.