Старенька стала мама. Важко їй самій у селі Треба б поїхати й забрати до себе. І мені буде веселіше, і мамі буде легше, міркувала Марина на тринадцятому поверсі майже в центрі північної столиці, куди її закинула доля в далеких 1970-их.

Сказано – зроблено. Дочекалась відпустки і поїхала в Україну, на самий захід, на Волинь, у віддалене село, куди й автобуси не ходять.

Ну та якось добралася. Може ж, останній раз, то можна й потерпіти. Відколи помер чоловік, ще й не була тут. Та й коли жив, не часто їздила: сама рідко, а з ним – іще рідше.

Якось дійшла до села, благо, на півдорозі підвіз сільський їздовий, спершу й не впізнав її, навіть коли заговорила. Та й говорила ж – їзиком... Ну а що вона не впізнала – то й поготів.

Сяк-так перебула той місяць, поки переконувала матір, та поки врешті збирались. А поміж тим копали город, бо не лишиш же бараболю в землі. Так сказала мама. То мусила копати. Потім вибирали квасолю. Кому вона буде? У Москву ж не повезеш: важка. Але вибрати треба. Та часник викопали, посушили, згодом цибулю, далі моркву. А там – і бурякам поспіла пора. І так уже затягнулося з тим від’їздом, що Марині навіть подумалося: мати зволікає зумисне, аби не їхати. Ну дуууже вже не хотіла в ту Москву! А мати хоча й не рвалась на чужину, та хотіла все запорати, аби було чисто. Потім розносила по сусідах зібраний урожай, роздаровувала всім, у кого не вродило і вродило…

І ось нарешті приїхали. Марині Москва – наче рідні апартаменти: аж ожила. А мама жахалася кожної автівки, кожного трамвая, метро та гомінкої швидкої велелюдної ріки, аж поки не опинилась нарешті у квартирі на тринадцятому поверсі. Глянула у вікно, а ті машини всі – наче іграшкові, далеко до них. До хмар – ближче...

Донька одразу вийшла на роботу, а мати кожен день до вечора чекала її. Поприбирає в оселі, наварить їсти і сидить мовчкома добрих півдня. Спершу трохи дивилась телевізор, та й він скоро набрид, адже вдома вона майже не вмикала його: все ніколи. А тут усі каналі – чужою мовою. За кілька днів набрид! Трохи в’язала. Та кіко’ його треба, того в’язання? Й кому? Ну зв’язала всім по парі шкарпеток: Марині, собі й онучкам.
– Мама, ані ні будут хадіть в етіх тваїх насках. Ані ж сібє пакупают какіє хатят. Тик што зря тока стараісся.
– Ну а шо ж мені робити? Не можу я просто так сидіти.
– Аддихай. Наработалась за сваю жизь, так хоть у міня аддахні.
Зітхне мати і задумається про щось своє. Ці стіни вже давно набридли. У вікні – тільки хмари і покрівлі будинків. Ніяких тобі г'инших барв, ані людей, хіба що стояти біля вікна і дивитися вниз. Онуки рідко приходять: подружені, зайняті.
– Нудно мені, доцю. Я не звикла нічого не робити. Це б зараз теребила квасолю. Чи кукурудзу. Чи пір’я дерла б. Горіхи била б та носила б на базар. Там стіко’ роботи…
– Так ти же ні магла в сілє. Тібє же там била трудна...
– Там тяжко, але там на волі. Там сусіди, зелено кругом, квіточки, подвір’я, небо над тобою і сонце. Воно якось легше, коли теє все бачиш.
– Ай мам! Ні видумивай. Тіпло, ситна, фсьо єсць. Чіво тібє ішьчьо?..
І вмовкає ненька, аби не перейшло у сварку. Лише серце стиснеться. Боїться мати заплакати, а очі самі зволожуються, тільки ковтає давкі сльози.
– Ну мама! Чіво тібє не хватаіт? Відь у нас же фсьо єсць. Чьо хочєш, здзєлаю для цібя. Куда захочєш – паєдзєм. Тока скажі, мам’.
– Нікуди не хочу, – сумно мовила ненька й за хвилину додала, так, аби щось сказати:
– У двір хочу..
– Ну пайдьом ва двор. Чьо там інтірєснава? Пайдьом.
Спустилися ліфтом на перший поверх, вийшли на двір, посиділи на лавочці.
А кругом люду! Ті ходять туди-сюди, инші сидять на лавках, верещать дітлахи, гасаючи… А впереміш з усим тим шумом – гул машин, постійний, невтихаючий.
Аж голова розболілася жінці. Сиділи вони так, зрідка перемовлялись ні про що. Бо про що у московському дворі можна говорити волинянці, яка все життя не виїздила із села? І хто ж до тебе заговорить, коли всі – чужі?
– Ну пашлі в м’гаазін, может, што панравіцца тібє, так купім, а?
А в магазині – море людей, тільки й дивись, аби хтось на тебе не наткнувся або ти на когось. І як вони тут ходять щодня?
– Мама, дзіржісь за міня, ґ’варю, а то п’тіряісся ішьшьо...
Ну вже нарешті «вдома», у квартирі.
Нудиться мати, ні покупки не тішать її, ні заморські лакитки. Покуштує, аби не образити доньку, а в самої на думці: не люблю такого. Я люблю борщ. І зі свого бурячка, своєї барабольки, а тут не таке. Все привезене бозна звідки. Навіть смак не той.
– Ну чьо ж ти, мама? Ну чіво цібє ні хватаіт?
– Доцю, ой доцю… Мені ніхто не каже «Добрúдень!». І я не маю кому сказати, – з серцем відповіла ненька. – Слова рідного не чула ще. Навіть ти не хочеш по-нашому говорити.
– Я так прівикла, мама… Чьо уш ціпєрь?..
– Ой... Ой дитино! Вези мене додому. Не можу більше. Як я тут маю помирати?..

І повезла Марина матір додому, у віддалене, глухе, «безперспективне» село на самому заході, у рідну Україну. Рідну – для мами, але вже, на жаль, не для доньки. А для онуків її Україна не була і вже й ніколи не буде рідною.

 

Медіа