1

Менгу-Тимур був одним із кращих ханів-державців Золотої Орди, якщо не найкращим. Окрім усього того, про що говорилося раніше, він зробив ще одну важливу річ — передав землі Кримського півострова у володіння царевичу Уран-Тимуру, сину Тукай-Тимура. Тобто на терени Золотої Орди із-за річки Урал був переселений рід ще одного брата хана Батия. Разом із ханом Уран-Тимуром були переселені його чотири ілі (роди): ширини, барини, аргини і кипчаки.

Таким чином хан посилював свою особисту владу і зменшував вплив на Півночі Золотої Орди хана Чилаукуна, на Півдні — хана Ногая, внука Бувала.

Такої думки дотримувався і професор М. Г. Сафаргалієв:

«Для изучения вопроса о взаимоотношениях хана с его вассалами значительный интерес для историка представляет факт, приводимый… Абулгази, а именно пожалование Менгу-Тимуром Крымского полуострова Уран-Тимуру, сыну Тукай-Тимура. Владения Тукай-Тимура и его потомков… лежали на востоке, рядом с Синей Ордой. Если… Уран-Тимуру был пожалован удел в Крыму, то в этом нужно видеть одно из мероприятий хана, направленного на ослабление власти царевичей Джучиева улуса в пределах своего собственного улуса. Каждый царевич, получая в наследство отцовский удел, стремился усилить свою власть на месте и стать, таким образом, конкурентом хана; с перемещением в другой удел он терял связь с местной аристократией и на новом месте не мог быть опасен хану [14, с. 54—55].

Хан Ногай, володар улусу свого діда Бувала, що лежав між Доном і Дніпром у Приазовських степах, був на початку 80-х років XIII століття одним із старійшин роду Чингісхана. «Ногай, происходивший от седьмого сына Джучи Мувала, Бувала (Бувалай), принадлежал к числу тех потомков Джучи, отцы которых в прошлом никогда не занимали ханского трона. Отец Ногая, Тутар (Татар.—В.Б.), посланный Батыем к Хулагу в Иран в качестве представителя Дома Джучи, был заподозрен в организации заговора на жизнь Хулагу и казнен в числе других золотоордынских царевичей. Когда началась война с Хулагу, Ногай был поставлен ханом Берке во главе золотоордынского войска, отправленного в 663 (1264—1265) гг. против Хулагу. Ногай разбил Хулагу “и (с тех пор) усилилось значение его (Ногая) у него (Берка) и возвысилось положение его”. Поставленный “над несколькими тьмами”… войск, расположенных на юго-западных окраинах Джучиева улуса, вскоре Ногай, по словам Пахимера, сделался “могущественнейшим мужем из тохаров (татар), занял в Орде почти равное с ханами положение”» [14, с. 58].

Якщо російські історики відкрито пишуть про інтриги хана Ногая у 80-ті роки XIII століття, то про подібні інтриги хана Чилаукуна у 60-ті роки того ж століття мовчать. Хан Чилаукун «добився точно такого самого впливу» на справи в Золотій Орді, очолюючи військові тумени північних улусів у походах на Новгород та Кавказ.

Однак за часів Берке-хана і Чилаукун, і Ногай побоювалися проявляти себе, бо Берке був одним із старших у роді. А старійшини у тюркських народів завжди у пошані. Діяти вони почали за часів Менгу-Тимура, через що і був знищений у 1271 році Чилаукун. До Ногая руки в Менгу-Тимура, як мовиться, не дійшли. На думку Менгу-Тимура, Ногай для нього не становив небезпеки бо поводився, як належить підлеглому.

Менгу-Тимур помер 1282 року у віці 34 років.

«Как передает Марко Поло, после смерти Менгу-Тимура престол должен был перейти к молодому царевичу Туля-Бугу (в нашому прочитанні — Талабуга.—В.Б.), сыну старшего брата Менгу-Тимура, но ему не пришлось царствовать. По настоянию Ногая на престол был посажен Туда-Менгу, брат умершего хана Менгу-Тимура, чем и было нарушено завещание хана о престолонаследии. Это и послужило одной из причин смуты в Джучиевом улусе» [14, с. 55].

Маємо надзвичайно складний приклад для визнання спадкоємця престолу. У Менгу-Тимура після смерті залишилось 10 синів. Жодному із них на день смерті батька не виповнилось 16 років, що, за Ясою Чингісхана, не давало права посісти на царство.

Треба визнати: щось подібне до цього тапилося і раніше, по смерті молодшого сина Батия — Улакчі. Тоді трон посів Берке — третій син Джучі. Проте по смерті хана Золотої Орди Берке трон повернули родові Батия, згідно із заповітом Чингісхана. Бо на початку 1227 року після смерті старшого сина Джучі Чингісхан особисто приїхав до улусу Джучі і призначив главою улусу Батия. Так, Джучі-улус мав передаватись у спадок тільки нащадкам Батия. І поки наказу Чингісхана дотримувалися, Джучі-улус процвітав. Наказ не було порушено за часів ханів: Джучі (1222— 1227), Батия (1227—1255), Сартака (1255), Берке (1255—1266), Менгу-Тимура (1266—1282). Простежимо цю хронологію.

Після смерті Батия, улус успадкував старший син хана — Сартак; після Сартака — четвертий син Батия — Улакчі (старші сини Батия: Сартак, Тукан і Абукан на той час померли). Улакчі теж помер раптово, протримавшись на троні декілька днів. І оскільки у кожного із чотирьох синів Батия у 1255 році не було дорослих нащадків, то трон улусу (Золота Орда була лише його частиною) перейшов до брата Батия — Берке.

А вже після хана Берке Джучі-улус повернувся до роду Батия. І через те, що у старшого сина Батия — Сартака, не залишилось спадкоємців-чоловіків, то улус успадкував рід другого сина Батия — Тукана. Втім, трапилось непорозуміння. Трон Джучі-улусу успадкував не старший син Тукана — Тарбу, а другий — Менгу-Тимур. Можливо, що онука Батия — Тарбу, в 1266 році уже не було. А його син — Талабуга, того року тільки народився.

Ось чому Менгу-Тимур у своєму заповіті 1282 року назвав спадкоємцем престолу свого небіжа Талабугу, якому на той час виповнилося 16 років, тоді як його старшому синові Алкуну лише 12—14. Цим заповітом він повертав трон держави до роду його справжнього володаря.

Та сталося не так, як заповів хан Менгу-Тимур. За наполяганням одного із впливових людей Золотої Орди — Ногая, трон посів брат Менгу-Тимура — Туда-Менгу.

Ось як про ті далекі події розповів їхній сучасник Рашид-ад-дін:

«Рассказ о восшествии на престол Туда-Менгу,

о свержении его сыновьями Менгу-Тимура и Тарбу…

Когда Менгу-Тимур, после того как он процарствовал 16 лет, скончался в 681 г. X. (11 апреля 1282—31 марта 1283 г. н. э.), то того же числа воссел (на престол) Туда-Менгу, третий сын Туркукана (Тукана.—В.Б.), и некоторое время был государем. После того сыновья Менгу-Тимура, Алгу и Тогрыл, и сыновья Тарбу, старшего сына Тукукана, Тула-бука (Талабуга.—В.Б.) и Кунчек свергли Туда-Менгу с престола под тем предлогом, что он помешанный» [13, т. 1/2, с. 83].

За свідченням перських істориків, Туда-Менгу добровільно передав владу Талабузі. І достовірно відомо, що з 1287 року саме він посів трон Золотої Орди.

Передачу влади до рук хана Талабуги підтримали як сини хана Тарбу, а їх у нього було два: Талабуга і Кунчек, так і сини Менгу-Тимура. Тобто не передача влади від одного хана до іншого породила подальші чвари серед нащадків хана Батия.

У тому ж таки 1287 році знову відбувся похід війська Золотої Орди на Польщу та Угорщину:

«Поход этот, подробно описанный в арабских и польских хрониках, а также в русских летописях, закончился удачно. Монголо-татары добрались до Пешта, разорили Польшу и угнали с собой большое количество пленных. На обратном пути в Орду Ногай, обманув хана (Талабугу.—В.Б.), ушел через Брашов в свои владения на Дунай. Туля-Буга, оставленный Ногаем, шел по незнакомым дорогам и после двадцатидневного скитания в горах, потеряв от холеры и голода, по данным русских летописей, до 100 тысяч воинов и “заподозрил Ногая в том, что все это случилось по его козням и интригам, из-за того, чтобы погубить войско его и извести род его”» [14, с. 56].

Про ці ж події розповідає і «Літопис Руський»:

«Коли йшов окаянний і нечистивий Ногай і Телебуга з ним, пустошивши землю Угорську, (то) Ногай пішов на (город) Брашев, а Телебуга пішов упоперек (через) Гору (Карпати.—В.Б.), яку (можна) було перейти за три дні. А ходив він тридцять днів, блудячи в горах… І настав у них голод великий, і почали люди (коней) їсти, а потім стали й самі умирати, і померло їх незчисленне множество. Самовидці ж так казали: померлих було сто тисяч. А окаянний і нечистивий Телебуга вийшов пішки зі своєю жоною (та) з одною кобилою, осоромлений Богом» [3, с. 435].

Як бачимо, у військовому поході на Польщу та Угорщину року брали участь близько 200 тисяч вояків. Якщо вважати, що Ногай виставив приблизно 40—50 тисяч вершників, то інші улуси Золотої Орди виставили 150 тисяч.

Звичайно, в битвах на землях Угорщини та Польщі полягла деяка частина війська. Із аналізу минулих походів можна виснувати, що полеглих у битвах було 30—40 відсотків від загальної кількості. Тобто на теренах Польщі та Угорщини Талабуга втратив не менше 60—80 тисяч осіб.

Може виникнути питання: навіщо ми робимо цей підрахунок?

Тут відповідь очевидна: зазнали важких втрат абсолютно всі улуси Золотої Орди. Та найбільше постраждали західні улуси держави, силами яких відбувався цей похід. До них належали:

  • улус Ногая (Причорномор’я);
  • улус Менгу-Тимура (між Доном і Волгою);
  • улус Великого Хана Талабуги (між Волгою та Уралом);
  • улус хана Біликчі (Тмутаракань);
  • улус хана Дмитрія (Велике Володимирське князівство).

Кожен із цих улусів, окрім улусу Ногая, втратив від 30 до 40 тисяч найкращих своїх людей. А разом з ними на полях Угорщини і Польщі та в Карпатах полягло до двадцяти князів-огланів, тобто нащадків Чингісхана.

До походу 1287 року Золота Орда подібних втрат не знала!

Можна припустити, що саме в цьому військовому поході загинули чотири сини Менгу-Тимура: Абачі, Тудакан, Буркук і Сарай-Бука. Точно відомо, що старший син Менгу-Тимура — Алгуй теж брав участь у поході та був у керівній трійці разом із Талабугою і Ногаєм, що підтверджує «Літопис Руський».

Можливо, у військовому поході брав участь і п’ятий син Менгу-Тимура — Тохта.

Саме він, повернувшись у 1288 році з військового походу на Угорщину та Польщу, підняв питання про його невміле керівництво. Оскільки Ногай більшу частину війська та всю свою частину здобичі доставив до улусу, то, звісно, під критику Тохти передусім потрапили його старший брат Алгуй та Великий Хан Золотої Орди Талабуга.

У цьому випадку не було злощасної інтриги, а лише чесна жорстока критика. Та вона не сподобалась Талабузі й Алгую. Ось що про це пише Рашид-ад-дін:

«После того сыновья Менгу-Тимура, Алгу и Тогрыл, и сыновья Тарбу, Тула-Бука (Талабуга.—В.Б.) и Кунчек свергли Туда-Менгу с престола… Против Токтая (Тохти.—В.Б.) (же), сына Менгу-Тимура… они стали совместно замышлять, когда увидели в нем признаки храбрости и мужества. Он узнал об этом обстоятельстве, бежал от них, искал защиты у Йылыкчи (Біликчі.—В.Б.), сына Беркечара…» [13, т. 1/2, с. 83].

Тохта, якого підтримала більшість його родів (ілів), восени 1287 року відкочував до улусу хана Біликчі, який у критиці керівників військового походу 1287 року став на бік Тохти. Імовірно, що хан Біликчі або його батько брали участь у цьому поході і знали ціну військової майстерності Талабуги та Алгуя.

В улусі Чилаукуна на той час правив так званий Дмитрій, який побоявся відкрито підтримати Тохту. Більше того: він вигнав із своєї землі самого Тохту, його людей, його табуни й отари.

Про ці події дуже хитро й завуальовано розповів М. М. Карамзін:

«Сей князь Городецкий (так званий Андрій.—В.Б.) жил два года спокойно, призвал к себе какого-то Царевича из Орды и начал явно готовиться к важным неприятельским действиям. Великий Князь предупредил их, соединился с Удельными Владетелями, выгнал Царевича и пленил Бояр Андреевых. Сие действие могло оскорбить Хана и казалось дерзостию. Ростовцы поступили еще смелее. С неудовольствием смотря на множество Татар… они положили на Вече изгнать сих беспокойных гостей и разграбили их имение. Владетель Ростовский… сват Великого Князя, немедленно послал в Орду брата своего Константина, чтобы оправдать народ или себя, и Хан (Талабуга.—В.Б.) на сей раз не вступился за обиженных Татар, чему были причиною… тогдашние внутренние неустройства в Орде» [18, т. IV, с. 232—233].

М. М. Карамзін описав події стовідсотково достовірно, тільки змінив імена дійових осіб та приховав причини тих подій. Хоча дав деякий натяк на них, нагадавши про «внутренние неустройства в Орде». Що ж відбувалося в дійсності у ті роки?

Землі Менгу-Тимура, як зазначалось раніше, лежали між Доном і Волгою і простягалися від Каспійського моря до Тмутаракані (улусу Беркечара). Отримавши дозвіл і підтримку власника Беркечарового улусу, хан Тохта разом зі своїм родом погнали свою худобу до старійшин роду Чингісидів — синів Чилаукуна, так званих Дмитрія та Андрія, які були другим поколінням Чингісидів Золотої Орди, що народились уже в нових, завойованих землях. До першого покоління належали Батий зі своїми братами: Берке, Беркечар, Шейбан, Тангут, Бувал, Чилаукун, Чимпай та Мухаммед. Це саме ті хани першого покоління Чингісидів, які отримали власні улуси на землях Золотої Орди. Згодом до них приєднався рід тринадцятого брата Батия — Тука-Тимура, який отримав улус на землях Криму.

У 1289 році в улусі Беркечара правив його онук Їликчі (Біликчі). Теж саме було в улусах Бувала, Тангута, Чимпая та Мухаммеда. А в улусі Чилаукуна сидів при владі його син Дмитрій, який народився десь на початку 40-х років XIII століття. Там же мешкав другий старійшина роду Чингісидів, так званий князь Андрій. Третій старійшина роду Чингісидів, так званий Петро Ординський, син хана Берке, у 1289 році сидів на Московському престолі. Одночасно, ще з 1257 року, йому належав і Ростов зі своїм уділом. І цілком закономірно, що хан Тохта після посягання на життя став шукати захист у старійшин роду. Згідно з Ясою Чингісхана, старійшини роду мали право вказати Великому Ханові на неправомірність його дій. А головне — вони мали право зажадати скликання курултаю. На що і сподівався Тохта.

Усі вчинки Тохти стали можливими тільки тому, що йому вдалося вирватись із рук Талабуги та відкочувати із більшою частиною свого роду до улусу Беркечара, в якому його підтримали та дали притулок. Цікаво зазначити, що, навіть знищивши Талабугу у 1290 році, хан Тохта, уже будучи Великим Ханом Золотої Орди та Джучі-улусу загалом, ще кілька років тримав свою головну ставку в столиці Беркечарового улусу Мохші (Наровчаті). Там були побудовані величні палаци, торгові двори, монетний двір і скарбниця хана. Саме в Мохші (Наровчаті) хан Тохта почав у 1294році карбувати свої перші гроші (монети). Цей факт засвідчив професор Пензенського університету В. Лебедев у своїй праці «Загадочный город Мохши»:

«Самые ранние золотоордынские монеты с Наровчатского городища относятся… к периоду правления Такты (1290— 1312 гг.)» [17 с. 37].

Більшовики знищили першого дослідника міста Мохші (Наровчата) професора Саратовського університету Олександра Августиновича Кроткова, який особисто досліджував ці розкопки із 1916 до 1927 року та написав більше десяти аналітичних праць на цю тему. Найбільш цінні праці О. А. Кроткова до сьогоднішнього дня не опубліковані.

Чому російська влада так боїться правди про столицю улусу хана Беркечара?

Справа в тому, що місто Мохші тривалий час, у XIII—XIV століттях, було столицею всієї Золотої Орди. А це — майже центр «исконно русской земли» кінця XIII століття, якщо об’єднати Ростовсько-Суздальську та Рязанську землі. І то було незвичайне місто тих часів: «В 1916 г., во время первой мировой войны, русские солдаты, роя окопы (учебные.—В.Б.), вблизи Наровчата, тогда уездного центра Пензенской губернии, нашли множество старинных вещей, относящихся к XIII—XIV вв., и среди них — большое количество монет с надписью “чекан Мохші”. Тогда ученые сделали предположение, что старинным городом Мохши был… Наровчат. Дальнейшие исследования подтвердили это предположение» [17, с. 3].

І далі:

«Как большинство золотоордынских городов, Мохши имел пригород, который был расположен на месте современного поселка Большая Кавендра, где до сих пор находят джучидские монеты, оружие и другие вещи XIV столетия. Другими словами, 600 лет назад мохшинская городская черта включала в себя площадь в два раза большую, чем площадь современного Наровчата» [17, с. 20].

«Город был застроен деревянными и каменными домами, расположенными в строго определенном порядке… А. А. Кротков обнаружил в Наровчате (Мохши.—В.Б.) остатки свыше 20 кирпичных построек, причем кирпичи не были похожи на современные…

Горожане знали водопровод. Вода шла по глиняным, вставленным одна в другую трубам внутренним диаметром 6—10 см…

Интересно отметить, что уже в XIV в. использовалось отопление общественных зданий горячим дымом. Под полом от большой печи (построенной вне здания.—В.Б.) в несколько рядов шли дымоходы, обогревавшие помещение…» [17, с. 20, 22—23].

Щоб побачити, яку культуру принесла Золота Орда в XIII— XIV століттях на терени майбутньої Московської держави, ми дещо відволіклися від теми. Надзвичайно соромно за московських істориків, які розповідають байки про «диких татаро-монголів». Тому Російська академія наук досі не провела та не оприлюднила повного і комплексного дослідження археологічного поля колишньої столиці Золотої Орди — Мохші.

Запустивши сотні «доважків брехні» до своєї так званої історичної науки, московська провладна еліта і зараз страшенно боїться правди про своє ординське минуле.

Саме те минуле таїть відповідь на сучасну поведінку московської влади. А не зробивши висновків з минулого, неможливо приймати виважені рішення сьогодні.

Повернімось до часів хана Тохти. На бік хана Тохти в улусі Чилаукуна у 1289 році стали удільні хани, так званий князь Андрій та його молодший брат Беклемиш, він же Михайло Тверський. Свідченням цього стали подальші події в Золотій Орді.

Цікаво зазначити, що син хана Берке — Петро Ординський, теж відмовився надати підтримку молодому Тохті. Свідченням цього став погром роду Тохти у Ростові, який належав Петру.

Молодий Тохта зі своїми ілями (родами) та великою кількістю худоби пройшов через усі землі хана Біликчі (улус Беркечара), подолавши такі великі ріки, як Ока, Клязьма, Мокша. На це перекочування від Тамбова та Пензи до Городця (на Волзі.—В.Б.) та Ростова знадобилось багато місяців.

Та, як виявилось, старійшина роду Чингісидів, так званий Великий Володимирський Князь Дмитрій, не підтримав Тохту і зі своїми удільними родичами вигнав князя-оглана та його людей зі своєї землі. А син хана Берке — Петро, повівся ще більш зухвало: відібрав у людей Тохти, що дісталися Ростовської землі, всю їхню худобу. Бо, зрозуміло, що в кочівників іншого добра не було.

Саме про ці події свідчить цитата із твору М. М. Карамзіна.

Згодом молодий Тохта звернувся по допомогу до хана Ногая, господаря південно-західного улусу Золотої Орди, і таки отримав її.

«Когда мать Тала-Буки (Талабуги.—В.Б.) услышала об умеренности и бескорыстии Нокая и о том, что он харкает кровью, она обязала сыновей (посетить Ногая.—В.Б.)… Царевичи по совету (своих) матерей неосмотрительно и неблагоразумно прибыли к Нокаю, чтобы навестить его… Известив Токтая (об их прибытии), он усыпил бдительность царевичей, пока неожиданно не подоспел Токтай с несколькими тысячами и захватил тех царевичей и немедленно их умертвил. Нокай сейчас же повернул обратно и, переправившись через реку Итиль (Волгу.—В.Б.), направился к своему постоянному юрту» [13, с. 83—84].

Арабські історики давніх часів навіть розповіли, кого стратив Тохта і як те чинилось:

«Отдавая на расправу царевичу Токтаю хана Туля-Буга, Ногай сказал: “Вот этот завладел царством отца твоего и твоим царством, а вот эти сыновья отца твоего согласились с ним схватить и убить тебя. Я отдаю их в твои руки; умертви их, как хочешь”. Им покрыли головы и переломили спины. Это были Туля-Буга (Талабуга.—В.Б.), Алгуй, Тагруджа (Тугрылча.—В.Б.), Малаган (Мулакай.—В.Б.), Кадан, Куту-гак (Кудукан.—В.Б.),сыновья Менгу-Тимура» [14, с. 57].

Так були знищені всі князі-оглани — сини ханів Тарбу і Менгу-Тимура. Із роду двох старших синів Бату-хана (Сартака і Тукана) старшим залишився князь-оглан Тохта. Його й обрали главою Джучі-улусу і Золотої Орди на курултаї 1291 року.

Однак ще до курултаю 1291 року Тохта винищив своїх кривдників. До них потрапив і син Берке-хана — Петро Ординський, володар Московського уділу, якого знищили у 1290 році. У 1290 році, ще не будучи обраний ханом Золотої Орди і не маючи достатньо сили, Тохта не став чіпати старійшину роду Чингісидів — главу улусу Чилаукуна, так званого Дмитрія. У 1288—1289 роках Дмитрій чітко дотримувався Яси Чингісхана. А вона визначала, що кожен повинен жити там, де наказав хан Золотої Орди. На той час ханом Орди був Талабута, і саме він мав право визначати улус для князя-оглана Тохти.

Тож, виганяючи із свого улусу людей Тохти, Дмитрій діяв згідно із законами держави. А от Петро Ординський, дозволивши пограбувати людей Тохти у Ростові, мав понести за подібне насильство кару, тому і був знищений. Звичайно, за Великою Ясою, без пролиття крові.

Хан Дмитрій (син Чилаукуна) був знищений після доносів брата Андрія, коли у 1293 році його звинуватили у змові проти хана Тохти. У тому ж році, вже маючи право, хан Тохта вчинив жорстокий погром володінь Дмитрія та Петра Ординського. Він не забув свого приниження в 1888—1289 роках від Дмитра та Петра. Усі події, що відбувались на землях Московії були повністю взаємопов’язані із золотоординськими. В одній державі інакше бути не могло.

Та не треба думати, що північні улуси держави винищувала й палила чужа армія. Це все вигадки московської так званої історичної науки. Кожен десяток, кожна сотня, тисяча несли покарання за певний злочин чи провину. А оскільки відповідальність була не тільки особиста, а й колективна, то й покарання було і особисте, і колективне за законами Золотої Орди.

Посівши трон Золотої Орди, хан Тохта у 1294 році видав ярлик на володіння улусом (Мещерським, або, за московською термінологією, Великим Володимирським князівством) другому синові Чилаукуна, так званому Андрію, а по його смерті у 1304 році — молодшому синові Чилаукуна — Беклемишу Тверському, якому на той час виповнилося 33 роки. За всі роки правління Тохти, а це майже 22роки, між ним та Михайлом Тверським постійно стояла дилема Московського улусу. Не міг змиритись нащадок Чилаукуна із втратою своєї землі.

Після страти Петра Ординського хан Тохта не повернув Московський уділ нащадкам роду Берке-хана. Він призначив правити уділом баскака. Певно, згодом збирався визначитись із господарем улусу. Про те, що сталося саме так, свідчить відсутність на стінах Архангельського собору Московського Кремля портретів князів — володарів улусу в період з 1290 до 1317 року, від смерті Петра Ординського до призначення на уділ так званого Івана Калити (Кулхана).

Усе інше, що стосується московських князів того часу — Данила Олександровича та Юрія Даниловича, є звичайною фальшивкою російської історіографії, створеної для звеличування Московської держави, і тільки.

За описом М. М. Карамзіна, на період 1294-1304 років припадає багато князівських чвар стосовно їхніх земельних володінь. І немовби в цей період вивищується саме Московський князь. Він навіть воює з Рязанським та бере його в полон, «убив в сражении и многих татар: смелость удивительная и не имевшая никаких следствий» [18, т. IV, с. 234].

Збрехавши в одному місці про Московського князя, так званого Данила, московська історіографія нарощує в цьому напрямі свої потуги. Ніби у Золотій Орді не було на той час жорстокого і самолюбивого хана Тохти, який карав кожного, хто виступав проти його волі. Він послідовно знищив усіх старійшин роду Чингісхана, тобто своїх дядьків:

у 1290 році — Петра Ординського; у 1293 році — Дмитрія, сина Чилаукуна; у 1300 році — самого Ногая.

Та, за московськими вигадками, ніяк не міг упоратись із їхніми князями, так званими Данилом Олександровичем і Юрієм Даниловичем.

Ці московські побрехеньки зайвий раз засвідчують присутність на Московському престолі саме баскака — особистого представника хана.

Московська історіографія прямо-таки люто ненавидить так званого Великого Володимирського князя Андрія, тобто другого сина хана Чилаукуна. Як розібратись, то є за що. Це той хан (князь), з подачі якого знищили першого московського володаря, по суті, першого Чингісида, християнина Петра Ординського. Саме завдяки цьому з 1290 до 1320 року Москва взагалі немала свого хана, себто князя.

М. М. Карамзін жорстоко засуджував князя Андрія: «Великий князь Андрей скончал жизнь свою Схимником в 1304 году, заслужив ненависть современников и презрение потомства. Никто из Князей… не сделал столько зла отечеству, как сей недостойный сын Невского, погребенный в Волжском Городце, далеко от священного праха родительского» [18, т. IV, с. 247].

Так критично ставився російський історик до людини, яка завдала значного удару по «московській величі». Навіть не відкривши справжнього секрету Андрія, московити повністю засудили князя, який абсолютно нічим не гірший за інших. Спрацювала так звана московська подвійна мірка, коли своїх і чужих за одні й ті самі вчинки судять по-різному.

* * *

Треба звернути увагу ще на два чинники, які мали місце на рубежі XIII і XIV століть.

По-перше. Раніше вже згадувалось, що хан Тохта у 1300 році знищив володаря південно-західного улусу Золотої Орди — Ногая. Ось як про те розповів професор М. Г. Сафаргалієв:

«Ногай же, не находя поддержки со стороны широких слоев феодальной аристократии, вынужден был обратиться за помощью к общему врагу Джичиева дома — Хулагу, “заявляя о желании сделаться подданным Хулагида-Газана”. Тем самым он оттолкнул от себя даже тех… кто поддерживал его. Ряд видных золотоордынских эмиров (князей): Маджи, Сужан, Сангуй, Утра- джи, Акбуга и Тайга, с 30-тысячним отрядом покинули Ногая и перешли на сторону Токтая… Токтай, собрав 60-тысячное войско и перейдя реку Узу (Днепр) и Тарку (Днестр), на Куканлыке разбил своего сильного противника. Ногай… к этому времени уже дряхлый старик, был убит русским воином из войска Токтая» [14, с. 60-61].

Однак не лише смерть хана Ногая призвела до кардинальних змін на теренах від Дніпра до Дунаю, хоч після один за одним були винищені усі його сини.

«Младший сын Ногая, Тургай, пытался было вернуть улус своего отца, двинулся в поход, чтобы потребовать от Токтая (Тохты.—В.Б.) возмездия за (убийство) отца и брата своего, но войсками Токтая был разбит. Внук Ногая с тремя тысячами всадников удалился из пределов Дешт-и-Кипчака. Улусные люди Ногая признали над собой власть хана Токтая, и бывшие владения потомков Мувала слились с владениями потомков Батыя»[14, с. 61].

Це надзвичайно важливе свідчення, яке російська (й українська) історія принципово не помітила. Вона не надавала їм належної уваги та не дослідила ті зміни, які відбулися на теренах Півдня сучасної України впродовж наступних 50—60 років.

Більшість люду Ногаєвого улусу становив рід мангитів. Цей рід та ближні до нього в наступні роки майже повністю перекочували із Причорномор’я до своїх співродичів за Волгу.

Уже в 1333 році, під час поїздки однієї з дружин хана Узбека до свого батька — імператора Константинополя, від Дону до Дунаю, відсутнє кочове населення. Про нього навіть згадки немає.

Звичайно, у часи ханів Бувала, Тутара та Ногая улус Золотої Орди, який межував із землями Київської Русі, мав якийсь вплив на сусідню державу. Мається на увазі Галицько-Волинська Русь. Особливо на її межові Подільські землі, або, як вони називались у XIII столітті, Пониззя.

Із приєднанням улусу хана Ногая до Батийового цей зв’язок майже припинився. Хани Батийового улусу, володіючи надзвичайно великою територією від річки Уралу до річки Дніпра, практично не використовували землі Півдня сучасної України, окрім Кримських, що і спонукало до їхнього звільнення впродовж 1320—1360 років.

Треба визнати, що Золота Орда сприйняла приєднання Волині, Київщини та Чернігівщини у 1319—1320 роках до нової Литовсько-Руської держави більш-менш спокійно. Так само спокійно пройшло приєднання Поділля у 1350—1360 роках до Литовсько-Руської держави. Хоча відбулися й військові сутички, і не одна. Це питання потребує великого незалежного дослідження.

Ми ведемо розмову про всі ці події для того, щоби зрозуміти, які принципові відмінності характеризували становище Мещерських і Тмутараканських та Київських земель на зламі XIII і XIV століть.

По-друге. Є достовірні джерела, в яких зафіксовано наявність на рубежі ХІІІ-ХР/ століть окремої Київсько-Галицької митрополії. У Львові на початку XIX століття зберігалося дві грамоти володаря Галицько-Волинської держави, князя Лева, які той, помираючи у 1301 році, вручив львівському храму Святого Миколи та Галицькому храму Успіння Богоматері, в яких згадуються київсько-галицькі митрополити.

Невідомо, де сьогодні зберігаються та чи й збереглися ці феноменальні грамоти-святині, але про них говорить навіть М. М. Карамзін у своїй «Истории государства Российского».

Щоправда, заперечуючи їхню достовірність, тому що, мовляв, «Слог обеих есть новое неискусное смешение языка Русского с Польским» [18, т. IV, с. 248].

Російська імперія, починаючи з Петра І, не визнавала існування окремої української мови — мови київських русів. Російський націонал-шовінізм зараховував українську мову або до «российского наречия», або до «непорченого польского языка», тобто до чогось незрозумілого.

Хоча українську мову як слов’янську розуміють серби, хорвати, болгари, чехи, поляки, словаки тощо. Проте вони зовсім не розуміють «русского языка».

Звісно, російські ура-патріоти і сьогодні таким же чином налаштовані до української мови. Тому наведемо їм свідчення із архіву Константинопольського Патріархату, в якому зазначено, що Москва і Київ ніколи не належали до єдиної митрополії.

Ось витяг із листа польського короля Казимира до Константинопольського Патріарха, який був написаний близько 1355 року та знайдений професором Петербурзького університету В. І. Григоровичем у 1844—1847 роках в архівах Патріарха.

«К Первопрестольному Всесвященнейшему Патриарху Константинополя, Вселенскаго Собора поклон и многое челобитье от сына твоего Краля Казимира земли Ляхии и… Руси, и от Князей Руси, кои в Христианскую Веру веруют, и от Бояр Руси многое челобитье. Ищем у тебя, нашего Архиерея. Вся земля гибнет без закона, ибо закон исчезает. От века веков Галич славился во всех странах Митрополиею и был престолом Митрополитов от века веков. Первый Митрополит нашего благочестия был Нифон, второй Митрополит Петр, третий Митрополит Гавриил, четвертый Митрополит Феодор. Все они были на престоле Галича. Князья Руси были мои сродники и сии князья оставили Русь… и земля осиротела. И после того я, Крал Ляхии, приобрел землю Руси. И ныне, Святой Патриарх Вселенских Соборов, ищем от тебя нашего Архиерея, да смилуешься и дашь свое благословение… а не будет милости Божьей и благословения вашего сему человеку, не сетуйте на нас после, если придет жалостная нужда крестить Русов в веру Латинов, так как нет Митрополита в Руси, а земля не может быть без закона» [136, с. 148].

До середини XIV століття (після падіння Києва у 1240 році) Галицько-Волинське князівство мало чотири незалежних від Золотої Орди митрополити, що свідчить про незалежність і самого князівства.

До речі, й Золота Орда до середини XIV століття на своєму митрополичому престолі знає чотирьох, але зовсім інших митрополитів.

2. Улус хана Чилаукуна

Період становлення улусу восьмого сина хана Джучі треба опрацювати надзвичайно ретельно. І не тому, що якісь події того часу викликають сумніви. Саме улус «Бахмета Усейнова сына» став у подальшому тим підґрунтям, на якому була побудована московська держава; саме із нього в 1272 році хан Золотої Орди Менгу-Тимур виокремив удільну частку для нащадка роду хана Берке, так званого Петра Ординського.

Улус хана Чилаукуна з’явився у складі імперії Чингісидів у першій половині 1238 року. До нього належала вся так звана Ростовсько-Суздальська земля, або, як її називає російська історіографія, Велике Володимирське князівство. Кримські хани іменували ті землі Мещерою або Мещерською землею, вважаючи її частиною всю низину між ріками Окою та Волгою: від Калуги, Рязані та Мурома до Кінешми, Костроми, Рибінська і Валдаю, «куди дійшли ноги татарських коней» хана Батия у 1238 році. Саме у північно-західному напрямку, в сторону Новгорода «Бахмет Усейнов сын» був зобов’язаний прирощувати свої володіння.

Разом із ханом Чилаукуном до його улусу, на терени так званого Володимирського князівства, впродовж 1238—1239 років переселились чотири роди (ілі) тюркських племен: ширини, аргини, барини, татари.

Сьогодні важко визначити чисельний склад кожного із цих родів, які стали основними в улусі хана Чилаукуна. А оскільки в районі сучасної Твері є річка Тьма, то, згідно з дослідженнями російських істориків, маємо всі підстави вважати, що було не менше 10 тисяч військових людей, загалом 50—60 тисяч населення.

Столицею нового улусу стало місто Володимир. Хоча хан Чилаукун, не будучи християнином, постійно Володимира не тримався. У місті були державні установи, такі як: данщики, казна, митники, церковні установи, канцелярія, рада старійшин улусних родів, сокольничі, падусники тощо.

Упродовж 120 років, до 1358 року, титул Великого Володимирського Князя носили (якщо вважати, що у Золотій Орді послуговувалися вигаданими московськими титулами, а такого не було) винятково представники роду Чилаукуна, бо та земля була їхнім родовим улусом — Мещерою. А позбавити ханський рід земельних володінь можна було тільки за зраду Великому Хану Золотої Орди. Хан Золотої Орди міг замінити улусного хана, але не мав права чіпати родового власника. Хоча його улус міг підпорядкувати собі.

Наведемо перелік володарів улусу хана Чилаукуна (за російськими джерелами):

  1. Хан Чилаукун (1238-1271);
  2. Син Чилаукуна (у російській історіографії — Дмитрій Ярославович) — (1272—1293);
  3. Другий син Чилаукуна (у російській історії — Андрій Ярославович) — (1294—1304);
  4. Молодший син Чилаукуна — Михайло Тверський, він же Беклемиш (1304-1319);
  5. Онук Чилаукуна — Олександр Михайлович (1320—1358).

Усе! Після 1328 року титул «Великий Володимирський Князь» навіть у російській історичній науці зник, бо перестало існувати Велике Володимирське князівство. Більша частина його земель відійшла до Великого Тверського князівства (знамениті Мещерські князі), а менша — стала власністю Великого Московського улусу, який з’явився в 1328 році, у часи так званого Івана Калити (Кулхана). Із 1272 до 1328 року він був лише наділом.

Московські вигадки про Великого Володимирського Князя після смерті Чингісида Олександра (Уковича) потрібні московитам тільки для возвеличення московського ханського роду. Не існувало такого ханського улусу, а отже, і титулу.

Ще раніше улуси в Золотій Орді, як стверджували М. Г. Сафаргалієв, JI. М. Гумільов та інші, носили назви за іменем хана-володаря.

Утім, для кращого сприйняття матеріалу і надалі вживатимемо імена улусів паралельно, як-от: Тверський улус, або улус (князівство) князя Михайла Тверського, і так далі. Поєднаємо московську термінологію (вигадану) із золотоординською (справжньою).

Перейдемо до короткого опису деяких сторінок життя і діяльності вищезгаданих Чингісидів.

1. Хан Чилаукун, він же «Бахмет Усейнов сын».

Як визнав професор М. Г. Сафаргалієв, а він великий фахівець із цього питання, єдиним джерелом вивчення роду Чингісидів «Бахмета Усейнова сына» є «Бархатная книга», видана М. І. Новіковим у 1787 році. Усе інше — приховано. Це ж яку титанічну працю мала проробити московська влада зі своїми лакеями, щоби вони «не угледіли» на своїх землях і у своїй історії «владетельного княжеского рода», який налічував декілька сот спадкоємців? Світова історія подібного не знає! Та оскільки ми вже це питання, допомагаючи московській історіографії, дослідили і знаємо, що московити замість хана Чилаукуна подали декілька дійових осіб:

Ярослав Всеволодович,

Олександр Невський,

Ярослав Ярославович,

то спробуємо і в цьому питанні викристалізувати правду.

Звернемось до праці Т. Манухіної «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская», виданої 1954 року в Парижі. Ця праця, порівняно з московськими виданнями, відвертіша, що стосується людського побуту.

Хан Чилаукун за своєю поведінкою до кінця життя залишався язичником. Коли описується діяльність так званого Ярослава Ярославовича, то раптом виявляється, що у нього були сини від кількох жінок. В одного із своїх синів, у віці далеко за сорок років, він відбив наречену та знову одружився. Це сталося у 1264 році.

«В тот же день он с нею обвенчался, а бедный Григорий (син.—В.Б.) тосковал, плакал, возненавидел свет и ушел на Тверцу… В 15 верстах от Твери он построил хижину и часовню и стал подвизаться в посте и молитве. Здесь ему явилась Богородица и указала место, где должна быть воздвигнута церковь и основан монастырь; обители Богородица предрекла славу, а Григорию раннюю смерть…» [65, с. 57].

Декілька слів щодо дружини хана Чилаукуна і матері Михайла Тверського (Беклемиша):

«Он женился на Ксении, добродетельной и прекрасной невесте своего… (сына.—В.Б.). В повести («Повесть об основании Тверского Отроча-монастыря».—В.Б.) Ксения — не дочь новгородского боярина, а дочь пономаря в селе Едимонове…

Предание, наперекор историческим данным, навсегда связало Едимоново — не Новгород — с княгиней Ксенией, указывая это село, как ее месторождение, а едимоновские жители почитали ее, как молитвенницу за родину» [65, с. 57].

Ще один доказ фальшування російської історії: князеві задля возвеличення і прив’язання Новгорода до династії вигаданого Олександра Невського приписали дружину із Новгорода, в той час як люди вказали на звичайне село.

Те, що ні син, ні церква заперечити йому не змогли, свідчить про його ханське (із ширинського роду) походження. Людина, вихована на церковних канонах і яка отримала освіту від єпископа, вчинити так ніколи б собі не дозволила.

Тому для оправдання «князя-християнина» вже церковні владики вдалися до фальшування, пояснюючи його вчинки «Божим видінням у сні». А в цьому випадку, мовляв, церква — безсила. Не станемо далі розвивати тему московської брехні про так званого «брата князя Олександра — Ярослава Ярославовича».

Зазначимо тільки, що саме у хана Чилаукуна та у його молодої дружини Ксені народився син Беклемиш (у хрещенні — Михайло).

«Михаил родился в 40-ой день по кончине… (отца.—В.Б.). Как все дети, которые не помнят отца, он вырос под одним руководством матери, оказавшем на него глубокое влияние…

От отца Михаил унаследовал твердую волю, предприимчивость, нрав гордый, независимый и прямой, с уклоном к тому своеволию, которое идет напролом, не учитывая и не предвидя препятствий — словом, унаследовал ту типичную тверскую “стать”, которая так мало подходила к эпохе, требовавшей от государственного деятеля изворотливости, ухищрений, бдительной предусмотрительности» [65, с. 59].

Навіть шановна професор Т. Манухіна змушена визнати невідповідність характеру князя Михайла та його статусу васала, що зайвий раз доводить ширинське походження Михайла Тверського.

Звичайно, маючи ханське походження, Чилаукун не міг бути знищений фізично в Орді. Ось чому і помер у дорозі, повертаючись від Менгу-Тимура наприкінці 1271 року.

Про мотивацію вчинків Менгу-Тимура зазначалось раніше. Однак основною причиною отруєння хана Чилаукуна став його спротив рішенню Менгу-Тимура виділити із його володінь землі для Петра Ординського — сина Берке-хана. Тому рішення про заснування Москви прийнято не в 1271 році, а після його смерті — в 1272 році.

Великі Болодимирські Князі — сини хана Чилаукуна:

2. Дмитрій (1272—1293);

3.Андрій (1294—1304)

Після смерті хана Чилаукуна успадкувати його землі міг тільки його старший син. Що і сталося у 1272 році. А оскільки ярлик на улусне ханське володіння видавав хан Золотої Орди Менгу-Тимур, то зрозуміло, що він поставив перед так званим Дмитрієм умову щодо виділення земель за Москвою-рікою для роду Петра Ординського. Вірогідно, що майбутній власник улусу погодився на цю вимогу золотоординського царя, тому що спокійно отримав ярлик і благополучно повернувся додому.

Російська історія приділила цим князям, ніби як синам так званого Олександра Невського, досить значну увагу. Вигадавши «історію» про Олександра Невського, треба було розвивати її далі.

М. М. Карамзін до князів Дмитрія і Андрія ставився надзвичайно критично і зараховував їх до «сатанинських виплодків» («исчадие ада»). Проте ніколи не бажав пояснити, звідки у національного героя московитів могли з’явитись саме ось такі сини — виховані церквою і батьком, так званим Олександром Невським. Московські історики вважали за потрібне мовчати.

Ось що писав М. М. Карамзін:

«После страшной грозы Батыевой отечество наше как бы отдохнуло в течение лет тридцати, будучи обязано внутренним устройством и тишиною умному правлению… В таком состоянии находилось Великое Княжение, когда Дмитрий Александрович восшел на престол оного, к несчастию подданых и своему, к стыду века и крови Героя Невского» [18, т. IV, с. 226].

Не станемо описувати всі чвари між братами Дмитрієм і Андрієм. Нагадаємо тільки, що в 1291 році до влади у Золотій Орді прийшов хан Тохта — син Менгу-Тимура. Повернувши з допомогою нащадків ханів Беркечара і Бувала владу, Тохта винищив рід свого попередника Талабуги та всіх його прихильників Чингісидів. До цієї компанії знищених потрапив і так званий Дмитрій, якого стратили 1293 року. Одночасно Тохта знищив усіх своїх рідних братів, які залишилися живі після військового походу 1287 року. І у цьому випадку брехня московитів про «татаро-монголів», які начебто приходили «зобижати» нещасних «русских людей», не витримує щонайменшої критики.

Не так примітивно, як М. М. Карамзін, подала ті події Т. Манухіна, але теж із великими «доважками брехні»:

«В 1293 г. между сыновьями Александра Невского — Андреем и Дмитрием — разгорелась ссора из-за великого княжения Владимирского, яростная, на смерть… В Орду полетели доносы, обвинения Дмитрия в измене хану; якобы в тайных переговорах с противником хана — ханом Ногаем… Все князья вместе поехали в Орду… Хан (Тохта) разобрал дело — и заключилось оно страшною бедою… Брат хана, царевич Дюдень, учинил такой погром северо-восточной Руси, что вспомнились времена Батыя. Пострадали Владимир и 14 городов… Громили без разбора и сторонников Дмитрия и подозреваемых, и даже “своих”… Не пострадало только Тверское княжество. В коалиции против Дмитрия Тверь участия не принимала…

Великое княжение Владимирское досталось Андрею, а Дмитрий втот же 1293 г. скончался… в своем дотла сожженном и разграбленном Переяславле» [65, с. 47—48].

Щоб зрозуміти взаємозв’язок московських подій того часу, треба насамперед їх поєднати із золотоординськими. Московська історіографія свідомо відірвала виклад своєї історії, тобто якоїсь частки, із загального золотоординського русла. Тому всі події сприймаються, як у кривому дзеркалі, викривлено та спотворено. І це зроблено свідомо.

У чому ж полягав секрет у нашому, конкретному випадку?

Уже розповідалось, за яких обставин прийшов до влади хан Тохта. Відомо також, що перші свої роки перебування на престолі золотоординського царя Тохта провів в улусі хана Біликчі (онука хана Беркечара) в Мохші (Наровчаті), про що свідчать як перські історики, так і монети, карбовані Тохтою у Мохші в 1294 році. Основні заколотники знаходились на півдні. Щоби з військом рухатись на південь із Мохші (Наровчата), треба було мати надійний тил у Володимирському улусі — нащадків хана Чилаукуна. Отримавши повідомлення про інтриги хана Володимирського улусу, Тохта не міг не відреагувати на них. Ось чому у 1293 році до улусу роду хана Чилаукуна прибув зі своєю тьмою двоюрідний брат Тохти — Дюдень. А оскільки звинуватили главу роду, так званого Дмитрія, то разом із ним покарали також тисячників та сотників, які його підтримували, тобто все Велике Володимирське князівство. Як бачимо, історичні події у Золотій Орді були настільки пов’язані, що виривати із контексту окремий улус — значить повністю спотворити їхній виклад. Пояснемо, чому так званих Великих Володимирських князів — Дмитрія та Андрія — причисляли до нащадків Чингісидів із роду хана Чилаукуна.

Уже зазначалося, що наслідувати землю онука Чингісхана Чилаукуна міг тільки його спадкоємець. Це основна причина зарахувати їх до нащадків Великого Хана. А те, що Чилаукун і «Бахмет Усейнов сын» — одна особа, доведено раніше і сумніву не викликає.

Другим важливим фактором, що свідчить про належність братів до роду Чингісидів є їх поведінка, ставлення один до одного та до послів хана, які прибували із столиці, аби примирити братів. Історія Золотої Орди не знає випадків, коли б місцеві князі не виконували наказів хана. Тим більше, що такими представниками, як правило, були люди із його роду (брати та дядьки), тобто Чингісиди.

«Михаил Тверской и Федор Ярославский приобрели… (свої удільні улуси.—В.Б.) в княжение Димитрия, а Даниил Московский и сын Димитрия Александровича, Иоанн Переславский, хотели того же при Андрее. Открылась распря, дошедшая до высшего судилища ханова, сам Великий Князь ездил в Орду со своею молодою супругою, чтобы снискать милость Тохты. Посол Ханский… созвал Князей в Владимир… Татарин слушал подсудимых с важностию и с гордым видом, но не мог удержать их в пределах надлежащего смирения… Суд кончился… ничем» [18, т. IV, с. 241-242].

Спостерігаємо цілковиту нісенітницю в описі, якщо припустити, що йдеться про поведінку князів Рюриковичів. Як свідчили Плано Карпіні та Вільгельм де Рубрук, місцевому князеві за найменший непослух відразу відтинали голову. Ні для кого винятків із правил не було. Так веліла Яса Чингісхана.

Та зовсім інша картина, якщо ті князі були Чингісидами. Саме князі-оглани із роду Чингісхана могли собі дозволити так поводитися між собою та з представником хана, як описав події М. М. Карамзін. Згадаємо Ясу Чингісхана:

«11. Еще говорил: если из нашего рода кто-нибудь поступит вопреки утвержденному уставу (ясаку) один раз, то должно увещевать словесно, если он сделает противное два раза, то пусть действуют на него красноречием…» [93, с. 105].

Вчинки так званих Дмитрія та Андрія і реакція на них хана Золотої Орди свідчать про їхнє походження саме «из нашего рода».

Про подібну поведінку цих князів-огланів можна наводити не один приклад.

Та найцікавіший (елегантний) доказ належності князів Дмитрія та Андрія до роду «Бахмета Усейнова сына» належить Т. Манухіній:

«В Твери всякого добра было довольно, только одного мало — святынь. Каменный собор св. Спаса Преображения, недавно воздвигнутый на месте старой деревянной церкви св. Косьмы и Дамиана, был закончен, когда Михаилу (Беклемишу.—В.Б.) было 15 лет… Но в соборе не было гробницы ни одного святого князя, только покоился прах отца Михаила («Бахмета Усейнова сына». — В.Б.)… первого князя Тверского, отличавшегося нравом строптивым, своенравным и крутым; находились в соборе и гробницы его двух сыновей от первого брака…» [65, с. 53].

Поруч із батьком Чилаукуном були поховані його два сини — так звані Дмитрій та Андрій, які успадковували титул старшого хана улусу (за російською термінологією — Великого Володимирського Князя). Хоча, звичайно, московити і в це питання понакидали багато фальшивок. Зауважимо тільки, якщо поруч із батьком поховали «звичайних князів», як стверджує російська історіографія, то чому не віддали переваги «синам — Великим Князям»? Нелогічно!

І ще один незаперечний факт: син, у якого батько відібрав наречену, так званий Григорій, став засновником «Отрочь-монастыря», тому за канонами російської церкви був похований у тому монастирі, і ніде інше, задовго до заснування храму «Преображения Господня».

Т. Манухіна повідомила ще один дуже цікавий епізод із життя старшого сина Чилаукуна, який московські історики намагаються замовчувати:

«И вместе с тем, когда тот же всеми покинутый и затравленный Дмитрий… лишенный Владимирского стола и изгнанный из своего удела, искал последнюю защиту в Твери, — Михаил великодушно его принял, постарался с помощью еп. Андрея примирить его с братом, кн. Владимирским Андреем… и отправил его, полу- больного, в родной Переяславль, куда Дмитрий не доехал, скончавшись в Волоколамске (Волоке-на-Ламе.—В.Б.)» [65. с. 60].

Як бачимо, і цей князь помер у дорозі, був отруєний, що доводить його походження із роду Чингісидів.

Із цього опису Т. Манухіної постає багато питань. Розглянемо деякі.

1. Відколи дорога із Твері до Переславля-Заліського лежала через Волок-на-Ламі?

Це щось на кшталт, якби дорога із Києва до Львова проходила через Харків.

2. Ч ому смертельно хворій людині Михайло дозволив вирушити в дорогу до вщент спаленого Переславля?

Там у нього не залишилось ні кола ні двора, на нього ніхто не чекав.

Усі подібні питання наводять на думку про вигаданість ситуації, викладеної московською церквою у тексті, щоби відволікти від головного: так званий Дмитрій був отруєний у Твері. Там же і похований у храмі «Преображения Господня» у 1293 році.

Михайло Тверський (він же хан Беклемиш) канонізований у 1549 році за особистим наполяганням московського царя Івана IV (Грозного).

«Погребен был кн. Михаил в соборе св. Спаса, там же, где его отец… и мать Ксения… Гробница князя Михаила в соборе св. Спаса сделалась Тверской святыней, но лишь при Грозном на соборе 1549 г. он был канонизован» [65, с. 85].

Аза часів «товарища Сталина» комуністами, за їхніми новими канонами, був «канонізований та покликаний на службу» Іван Грозний зі своєю опричниною.

Створився такий собі спадковий ряд правителів: хан Чилау-кун — князь Михайло Тверський — цар Іван Грозний — генсек Йосиф Сталін.

Є над чим задуматись, бо цей ряд має сучасне продовження: президент Путін, який зарахував «товарища Сталина» до «великих менеджерів».

Цілковита духовна спадковість.

З. Великий Володимирський Князь Михайло (Беклемиш) Тверський та його нащадки

Коли ми говоримо про титули в улусах Золотої Орди, то треба розуміти, що йдеться не про титули у сьогоднішньому їхньому розумінні. Багато з них вигадані російськими істориками для звеличення своїх можновладців. Такого титулу, як «Великий Володимирський Князь», взагалі не існувало. Існував улус хана-оглана Чилаукуна, а під титулом Великого Князя російська історіографія подавала старійшину — правителя улусу. В ярликах такого хана величали «даруга». Саме він мав ярлик хана Золотої Орди на володіння улусом.

У Золотій Орді діяли чіткі закони спадковості: після смерті батька Чингісида улус переходив до його старшого сина, якщо той за якихось обставин не міг очолити улус (наприклад, прийняв церковний сан чи постригся у монахи), то його успадковував другий син, якщо і той не міг, тоді третій і так далі. Молодший брат померлого, згідно з Ясою Чингісхана, очолював улус тільки у тому випадку, якщо у померлого володаря не залишилось дорослих синів-огланів. Однак улусні володіння у XIII—XIV століттях завжди залишались за тими родами (ілями), що прийшли із першим Чингісидом на ті землі.

Згадаймо: рішення про розподіл земель між 14 синами хана Джучі було прийняте на курултаях 1229 і 1235 років.

Розглянемо, як дістався Мещерський (він же Володимирський) улус молодшому (останньому) синові хана Чилаукуна — Беклемишу.

Відбивши наречену в одного із своїх синів, хан Чилаукун того самого дня одружився з нею — простою дівчиною з села Єдімоново.

«Житие св. Михаила Тверского упоминает, что Михаил был “вымоленное дитя”; родились две дочери, но не было сына. Наконец заветное желание осуществилось, но сын родился в дни великой скорби и горьких слез матери. В 1271 г… (Чилаукун.—В.Б.) отправился в Орду и на обратном пути скончался (в Схиме, приняв имя Афанасия)» [65, с. 58].

Звичайно, хан Чилаукун на вимогу батька своєї нареченої, паламаря, перед одруженням прийняв християнську віру. Не міг же служитель Православної церкви віддати свою доньку за нехрещеного чоловіка.

Із історичних джерел, особливо церковних, можна дізнатися, що після одруження хан Чилаукун (за московським поданням — Ярослав Ярославович) оселився зі своєю новою сім’єю на місці майбутнього міста Твер. У чому теж не може виникати сумнів, бо у старих центрах його улусу, таких як Володимир, Переславль, Суздаль, Городець, уже сиділи сини-спадкоємці від інших жінок. Хан на те мав право, бо сповідував свою віру — тенгріанство. Отож, жінок і дітей мав багато.

Імовірно, хан Чилаукун і став засновником міста, яке згодом отримало ім’я «Дом Святого Спаса» за іменем храму, який у «Житии и страдании Святаго Благовернаго и Великаго Князя Михаила Ярославича Тверскаго» поіменований так: «Преображения Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа». Звідціля й походить назва тодішнього міста, в якому були побудовані ханські палаци та нова церква (дерев’яна), яка за часів Чилаукуна («Бахмета Усейнова сына») ще носила назву «Святых чудотворцев Козьмы и Дамиана».

Мабуть, любов Чилаукуна до доньки паламаря Ксені була щирою, бо прожили вони у злагоді з 1264 до 1271 року, очікуючи сина-спадкоємця, оскільки спочатку народилося дві дівчинки. А у ті роки дівчата виходили заміж у 16—17 років. Саме про цей вік ідеться у Т. Мухіної.

Так визначився рік заснування Твері — 1264. А за Ясою Чингісхана юрт (місце проживання хана Чилаукуна) завжди передавався у спадок молодшому синові хана. Отже, Беклемиш (він же Михайло Тверський) із року народження, а це кінець 1271 року, отримав у спадок Твер, або «Дом Святого Спаса на Твери». Звичайно, Кримський хан-мусульманин Менглі-Гірей у своєму листі до християнина Василя III не міг просити повернення міста з іменем «Дом Святого Спаса», чому і вимагав повернути «Андреев городок», що цілком закономірно. Рід ширинів розділився на дві гілки: християнську і мусульманську, але місто, засноване головою роду — «Бахметом Усейновим сыном», назавжди залишився власністю ширинів. Так наказувала Яса Чингісхана.

Не варто дивуватися, що рік народження Беклемиша подано у різних джерелах по-різному: 1271 і 1272. Дотримуватимемось «Жития» Михайла Тверського, за яким рік народження князя — 1272, що цілком узгоджується з тими обставинами, про які йшлося раніше.

Основні події з життя хана Беклемиша, які зафіксувала російська історична наука, «Житие… Михаила Тверского» та інші:

— Народився на 40 день після смерті батька в 1272 році.

— «В 1282 г. он построил весьма благолепную церковь и чудесно украсил ее, как невесту, иконами, ризами и надписания ми» [64, с. 8].

— «В 1289 г. князь Михаил с матерью своею вел. кн. Ксенией послал игумена Андрея… к митрополиту Максиму и “поставлен бысть епископом в Тверь”. (Татищ. лет. 1289 г.)» [65, с. 58—59].

— В 1294 році одружився на Анні Кашинській. «Венчал Михаила и Анну еп(ископ) Андрей, второй епископ еще совсем новой… тверской епархии» [65, с. 52].

— У князя Михайла та його дружини Анни народилося п’ятеро дітей. «В 1299 г. родилась дочь Феодора (она скончалась во младенчестве), в 1300 г. — сын Дмитрий, в 1301 г. — Александр, в 1306 г. — Константин, в 1309 г. — Василий» [65, с. 63].

У так званому Лаврентіївському літописі про першого сина Михайла Тверського Дмитрія зазначено:

«Того же лета, месяца февраля в 25, на память Архистратига Михаила, быша постриг у князя у Михаила сынови его Димитрию» [21, с. 209].

Тобто у 1302 році Михайло Тверський зі своєю дружиною Анною після народження другого сина — Олександра, віддали старшого сина Дмитрія в ченці для служіння Господу Богу. Він прийняв постриг і з того часу втратив можливість стати Великим Володимирським Князем. Спадкоємцем Михайла Тверського став його другий син — Олександр.

— У 1304 році Михайло Тверський отримав від хана Тохти ярлик на володіння улусом свого батька Чилаукуна. У російській історичній науці цей факт подано таким чином: «В 1304 г. скончался вел. кн. Андрей… и Владимирское княжение… досталось Михаилу Тверскому, оказавшемуся… старшим» [65, с. 63].

— У 1310 році хан Беклемиш підпорядкував собі Великий Новгород, про що зазначено у Тверському літописі:

«В лето 6818. Седе Князь великий Михайло в Новгороде Великом на столе» [53, с. 408].

Беклемиш міг це вчинити тільки з дозволу Великого Хана Золотої Орди Тохти.

— У 1312 році, після смерті хана Тохти, трон Золотої Орди посів син знищеного ним Тугрилчи — Узбек, якому на той час виповнилося тільки 16 років. Хан Узбек поновив ярлик Михайлові Тверському на батьківський улус.

Не станемо продовжувати опис життя і діяльності так званого Великого Володимирського Князя Михайла (Беклемиша). Справа в тому, що російська історіографія до опису 1290—1430 років додала надзвичайно багато вигаданих осіб і подій.

Спробуємо розмежувати їх та виокремити правду. У цьому випадку, аби не переривати виклад матеріалу, дозволимо собі заглянути дещо наперед.

З 1304 до 1425 року російська історія подає своїх Великих Володимирських Князів у такому порядку (за М. М. Карамзіним, IV—V томи):

1. «Великий князь Михаил Ярославич (1304—1319)» — Твер.

2. «Великие князья (1319—1328)

Георгий Данилович (Москва),

Димитрий и Александр Михайловичи (Тверь) — (один после другого)».

3. «Великий князь Иоанн Данилович, прозванием Калита (1328-1340)» - Москва.

4. «Великий князь Симеон Иоаннович, прозванием Гордый (1340—1353)» — Москва.

5. «Великий князь Иоанн II Иоаннович (1355—1359)» — Москва.

6. «Великий князь Димитрий Константинович (1359— 1362)» — Суздаль.

7. «Великий князь Димитрий Иоаннович, прозванием Донской (1363-1389)» — Москва.

8. «Великий князь Василий Димитриевич (1389—1425)» — Москва.

І далі М. М. Карамзін наводить такі слова про князя Василя:

«Димитрий оставил Россию, готовую снова противоборствовать насилию Ханов, юный сын его, Василий, отложил до времени мысль о независимости и был возведен на престол в Владимире Послом Царским, Шахматом. Таким образом достоинство Великокняжеское сделалось наследием Владетелей Московских. Уже никто не спорил с ними о сей части» [18, т. V, с. 68].

У цих словах викривається рівень найвищого блуду М. М. Карамзіна, коли в одному реченні поєднується мова про незалежність Московії та про ханського посла Шахмата, який приймає від московита клятву на вірність ханові. Саме у цьому був секрет «возведения на трон».

Наводячи список московських князів, російська історична наука завжди подавала період князювання, як-то кажуть, рік у рік. Таким чином творилась ілюзія неперервності зайняття престолу московськими князями. Такого за центральної влади Золотої Орди бути не могло.

У ханських ярликах володарів земельних улусів іменували «даруга», а прямих намісників хана чи то удільного, чи то великого улусів іменували «баскак». В усіх ханських ярликах московським митрополитам є згадка і про даруг, і про баскаків, бо в одному улусі правити одночасно даруга і баскак не могли.

Раніше вже зазначалося, що в 1290 році хан Тохта знищив Московського князя, так званого Петра Ординського, а управляти його улусом, до якого належали Москва і Ростов, призначив свого намісника — баскака, що правив Московським улусом до 1305 року. Цьому є досить-таки переконливе свідчення у так званому Троїцькому літописі:

«В лето 6813 (1305.—В.Б.) избишася в Ростове два колокола великая. Того же лета преставился баскак Кутлубуг» [53, с. 282].

І хоча у літописі різні роки смерті Кутлубуги та смерті так званого князя Данила Московського (6811), та смерть Кутлубуги пов’язана з призначенням на Велике Володимирське князівство Михайла Тверського. Це звичайна московська вигадка, бо князь Михайло посів Мещерський улус відразу ж по смерті свого брата Андрія, ще на початку 1304 року. Великим Володимирським князівством між періодами князювання Андрія та Михайла жоден баскак не правив.

Князі-московити — Данило та його син Георгій Данилович (Юрій) — є стовідсотково вигаданими особами. В російській історії, як ми пам’ятаємо, їхньому батькові, так званому Олександру Невському, місця не знайшлося. Його серед правителів ханських улусів не було і бути не могло. Улуси отримали тільки брати хана Батия. А Олександр Невський був лише «прийомним сином Батия», і його земля лежала між Уралом та Волгою, в улусі самого Батия. Це аксіома.

І після 1305 року Московським улусом (Москва і Ростов) продовжував керувати ханський баскак. Так тривало до 1321 (1322) року.

Цікаво зазначити, що головний російський літописний звід, так званий Лаврентіївський, про події 1263—1283 та 1286—1295 років повністю мовчить. Із нього свідомо викинули опис подій тих років.

Згадки про Великого Володимирського Князя Дмитра Михайловича, який нібито сидів на цьому престолі з 1322 до 1326 року, теж є стовідсоткова вигадка московської історичної науки.

Перший син Михайла Тверського — Дмитрій, у 1302 році прийняв постриг, тому бути князем ні Великим, ні удільним не міг. Він став священиком Російської православної церкви, одним із найвидатніших митрополитів Золотої Орди. Знаменитий митрополит Алексій, що походив із князівського роду, і був у дитинстві Дмитром, сином Беклемиша.

Вигадка московитів про вбивство Дмитра в Орді у віці 27 років потрібна, щоби приховати справжній стан речей і не розповідати, що ж із ним сталося далі. Зрозуміло, що така родовита особа не могла залишитись рядовим священиком Золотої Орди.

Потрібно викинути з московської історії таких вигаданих осіб, як:

Олександр Ярославович (Невський),

Андрій Ярославович,

Ярослав Ярославович,

Василь Ярославович,

Дмитро Олександрович,

Андрій Олександрович,

Данило Олександрович,

Юрій Данилович,

Дмитро Михайлович.

Це лише ті, які начебто сиділи на Великому Володимирському князівстві.

Після створення ханом Узбеком Великого Московського князівства та передачі земель цього улусу у володіння Кулхану в 1328 році вести розмову про Велике Володимирське князівство недоречно. Рід ширинів хана Чилаукуна успадкував свій Мещерський улус, який у Московській історії став називатись Великим Тверським князівством, а роди каракиреїв, дулатів, мангитів і киреїтів — нащадків Берке-хана — отримали свій улус, так зване Велике Московське князівство.

Навіть «Справочный Энциклопедический словарь» К. Крайя про Велике Володимирське князівство і його князів далі 1326 року не згадує. Останнім Великим Володимирським Князем словник називає Олександра Михайловича (Тверського).

Оскільки московська історіографія надзвичайно потужно фальшувала не тільки історію Московського улусу Золотої Орди, а й Мещерського, так званого Великого Тверського князівства, варто простежити весь ряд Великих Тверських Князів — нащадків знаменитого «Бахмета Усейнова сина», першим серед яких був хан Беклемиш (див. Схему).

Рід хана Беклемиша (Михайла Тверського):

1. Михайло (1272-1319), Князь Тверський — 1292 рік., Великий Володимирський Князь — 1304 рік.

– Дмитро (1300);

– Олександр (1301);

– Костянтин (1306);

– Василь (1309).

2. Олександр (1301—1358), Князь Тверський — 1320 рік., Великий Володимирський Князь — 1326 рік.

– Федір;

– Всеволод;

– Михайло.

3. Михайло (1333-1399)Великий Тверський Князь — 1358 рік.

– Іван;

– Василь;

– Олександр;

– Борис;

– Федір.

4. Іван (1358-1426), Великий Тверський Князь — 1399 рік.

— Іван;

— Олександр.

Олександр (1381-1426), Князь Холмський — 1400 рік.

— Борис.

5. Борис (?-1461), Великий Тверський Князь — 1426 рік.

— Михайло.

6. Михайло (1453-1505), Великий Тверський Князь — 1461 рік.

Родовід Тверської гілки Чингісидів надано за «Справочным Энциклопедическим словарем» К. Крайя — одній із перших російських енциклопедій. У першій половині XIX століття до книг ще могла потрапляти правда, хоча і діяла жорстока цензура. Та не існувало сталого погляду на деякі справжні історичні особи.

Так і спростовувались московські побрехеньки суперечливими фактами.

Ось як охарактеризовано кожного із тверських князів у Довідковому Енциклопедичному словнику К. Крайя, який пройшов державну і церковну цензури:

1. «Михаил… князь Тверской, а потом вел. кн. Владимирский… род. в 1272 г.; вступил на тверской престол юношею и в 1292 г. стал независимым от вел. кн. Димитрия… который в 1293 г. нашел себе убежище в Твери… По смерти Андрея великое княжество следовало Михаилу, как старейшему в роде…» [6, т. 8, с. 158].

Звернімо увагу: хан Тохта відразу по приходу до влади надав Михайлові незалежний від братів (Дмитра й Андрія) улус. Тобто вивів його на своє особисте підпорядкування, що свідчить про його походження із роду Чингісидів.

2. «Александр Михайлович, князь Тверской, а с 1326 г. великий князь Владимирский; сын Михаила (Тверського.—В.Б.)… родился 1300 г… В Никоновской летописи сказано, что этот князь умер в 1358 г. в Софийском монастыре, у бабушки своей, княгини Софии» [6, т. 1, с. 173].

А у книзі Т. Манухіної «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская» ця фраза дещо уточнена: «В Никоновской лет(описи) и Татищ(евской) под 1358г. и 1368 г. есть два указания, что супруга Михаила Тверского, или баба кн(язя) Михаила… в монашестве носила имя Софии… В актах соборов 1677—1678 упоминается вел(икая) кн(ягиня) Анна — в постриге София» [65, с. 103].

Тобто князь Олександр, син Беклемиша, помер у 1358 році, а не був страчений в Орді у 1337 році.

Катерина II не встигла повністю сфальшувати працю В. М. Татіщева, яка вийшла друком (четверта книга) у 1782 році, до створення імператрицею 4 грудня 1783 року «Комиссии для составления записок о древней истории, преимущественно России». Так деякі факти правди дійшли до нас.

Саме Великий Тверський Князь Олександр Михайлович (син Беклемиша) згодом отримав у російській історії прізвисько «Укович». Хоча московити приписують його якомусь Олександру Юрійовичу, ніби цей вигаданий князь продав так званому Дмитру Донському частину своїх Мещерських земель у 1382 році. Навіть не розуміючи, цю московську побрехеньку досить ґрунтовно спростував російський професор М. І. Смірнов у своїй праці «О князьях Мещерских. XIII—XV вв.», виданій у 1904 році в Рязані.

«Н. М. Карамзин считает, что этот договор был заключен в 1381 или в 1382 г… и что упоминаемый в нем Александр Укович есть никто иной как князь Александр Юрьевич Мещерский, которого в позднейшее время… стали считать Уковичем… Между тем, судя по договору, покупка князем Московским Мещеры была совершена раньше заключения этого договора с Рязанью. В нем сказано: “как было при Александре Уковиче”, значит, в момент заключения договора его уже не было в живых, чего нельзя было сказать относительно князя Александра Юрьевича, который наследовал Мещерский удел по смерти отца… в 1380 году.

Кроме того, допустив, что продал Мещеру великому Князю Московскому князь Александр Юрьевич следует признать, что он же производил с великим князем Рязанским Иваном Ярославичем разграничение спорных земель между Рязанью и Мещерой, что могло быть не позднее 1350 г.» [43, с. 20—21].

Договір про розмежування земель між улусами Чилаукуна і Беркечара їхні нащадки могли підписати тільки до 1350 року. Договір підписали дві сторони. А сфальшувавши особу Мещерського князя, так званого Михайла Юрійовича, московська історіографія забула внести фальсифікацію до особи другого — рязанського підписанта. І брехня вилізла на поверхню. Рязанський князь Іван жив і володарював до 1350 року.

Як бачимо, договір підписав онук хана Чилаукуна — Олександр, який саме в ті роки володів Мещерським улусом діда і помер у 1358 році. Він і був тим знаменитим Уковичем, якого знає російська історіографія.

3. «Михаил Александрович, вел(икий) кн(язь) Тверской, в монашестве Матвей, сын князя Александра Михайловича. В 1367 г. он ссорился с дядею своим Василием Михайловичем Кашинским за область умершаго кн(язя) Симеона Константиновича. Дядя хотел быть главою княжения, а Михаил доказывал, что он, как сын старшего брата, есть наследник его прав и владетель всех частных уделов… Боясь замыслов Михаила, который назывался вел(иким) кн(язем) Тверским и желая восстановить независимость своей области, Димитрий Иоаннович (Московський князь, так званий Дмитрій Донський.—В.Б.) пригласил его в Москву (і ув’язнив.—В.Б.)… Прибытие ханского вельможи Карача освободило Михаила; он спешил удалиться… Князь Литовский вступился за шурина, вторгся в пределы Руси (насправді Московії.—В.Б.), доходил до Москвы и принудил Димитрия помириться с Михаилом… Михаил (умер)… в 1399 г. Имея 66 лет отроду» [6, с. 153—154].

Отже, так званий Дмитрій Донський втрачав «Независимость своей области».

4. Наступним володарем улусу хана Чилаукуна став його праправнук Іван, старший син Михайла Олександровича. Він володів улусом, або, за російською термінологією, Великим Тверським князівством, із 1399 до 1426 року і помер під час епідемії чуми. Разом із ним померли його сини та багато онуків.

«Иоанн Михайлович, князь тверской, сын князя Михайла Александровича, род. в 1358 г… В 1375 Иоанн вступил в супружество с дочерью Литовского князя Кейстута, Мариею, родною сестрою Витовта… По кончине отца, последовавшей 1399 г. Иоанн получил в удел Тверь, Новый Городок, Ржев, Зубцов, Радилов, Вобрынь, Опоки и Вертязин… Этот князь скончался в 1426 году, во время свирепствовавшей в это время язвы; он имел двух сыновей Иоанна и Александра» [6, т. 5].

Сини Великого Князя Тверського померли того ж 1426 року разом із багатьма своїми нащадками. Спадкоємцем Мещерського (Тверського) улусу став син Олександра Івановича — Борис, який вижив.

«Александр Иоаннович, сын великого князя Тверского Иоанна Михайловича, наследовал в 1400 г. области князя Холмского, умершаго бездетно, и умер в 1426 г… от моровой язвы» [6, т. 1, с. 172].

5. «Борис Александрович, кн(язь) Тверской, сын Александра Иоанновича, получил Тверское княжество 1426 г… Поверив распущенному Шемякою слуху… Борис принял сторону Шемяки, помог ему взять Василия (Московского.—В.Б.) и участвовал в ослеплении этого князя… (Потом перешел на сторону Василия Темного и помог ему вернуться на Московский стол.—В.Б.). Василий, сделавшись снова в(еликим) к(нязем) из благодарности обязался грамотою за себя и своего сына не… (посягать на Тверское княжество.—В.Б.). Умер в 1461 г(оду)» [6, т. 2, с. 423].

6. Останнім Великим Тверським Князем був син Бориса — Михайло.

«Михаил Борисович, кн(язь) Тверской, сын князя Бориса Александровича, по смерти которого, последовавшей в 1461 г., он наследовал Тверской престол. Вел(икий) кн(язь) Иоанн III в 1464 г… заключил договор с Михаилом, как с братом и равным ему великим князем; не требовал для себя никакого старейшинства; дал слово не вступаться в Дом Святого Спаса, не принимать ни Твери, ни Кашина от хана… (согласовал. — В. Б.)границы их владений, как они были при Михаиле… (Тверском)» [6, т. 8, с. 155].

Зайвий раз пересвідчуємося, що в 1464 році столиця улусу Чилаукуна носила ім’я «Дом Святого Спаса» і сам Іван III — дід Івана Грозного, присягався на вірність Мещерському князеві.

Та основне на чому слід наголосити — це факт володіння династією Чингісидів із 1238 року до кінця XVI століття так званим Великим Володимирським князівством. Після розпаду його на декілька улусів нащадки великого Чингісхана очолили абсолютно всі землі майбутньої Московії.

Вести розмову про вигаданих Рюриковичів на теренах Московії після 1238 року — марна справа.

4. Московський улус

Причини, які спонукали хана Менгу-Тимура до заснування поселення Москви та Московського улусу, були досить меркантильні. Значно пізніше російські історики підвели під цей історичний факт вигадані міфи та надали їм доленосного значення. Хто має бажання оновити у пам’яті ті історичні вигадки, може звернутись до праць професора В. О. Ключевського.

Наше ж історичне дослідження піде далі своїм шляхом.

Що ж відбулося далекого 1272 року?

Сину хана Берке — Петру Ординському, того року виповнилось 22 роки. Отож, він уже був повністю самостійною і незалежною людиною. Наділяючи князя-оглана Петра землями, хан Менгу-Тимур поставив перед ним завдання їх освоїти й закрити можливий відхід з тих земель (і через них) фінського і татарського (мішари) населення.

Для виконання цього завдання Петру Ординському із колишніх володінь його батька, хана Берке, були виділені чотири ілі (роди) і переселені на землі нового Московського улусу. До тюркомовних родів, які першими переселились у межиріччя Оки і Москви, належали каракиреї, дулати, аргини тамангити.

Сучасний російський професор А. В. Пушкарьов у своїй праці «XV век. Ханы и катаклизмы» у розділі «Куликовская битва» досить добре дослідив це питання:

«Исключительный интерес представляет то, что нарисовано на надгробных плитах захоронений на Кулишках (сьогодні це територія Москви.—В.Б.). В подавляющем большинстве это знак (а есть и другие символы), называемый… “вилообразным крестом…”. Понятно, что с христианством у такого знака нет ничего общего, а вот с тамгами тюркских родов связь самая непосредственная — у тюрок на надгробных плитах выбивалась тамга рода, к которому принадлежал покойный.

Посмотрев на таблицу тамг казахских родов, можно сразу определить, что это тамга каракереев… Подобная тамга есть и в гербе Глинских, ведущих свой род от Мамая. Герб состоит из двух тамг. Одна — копия тамги дулатов (здесь вспоминается булгарский род Дуло и башня Дуло Симонова монастыря)… Во вторых, подобные тамги на могильных плитах есть не только на Кулишках, но и на старых монастырских кладбищах (Старо-Симонова монастыря Москвы и Лужецкого монастыря в Можайске). И наконец, самые старые могильные плиты в подклети Архангельского собора — усыпальнице великих князей Московских и Русских царей — точно с такой тамгой… Совершенно немыслимо, чтобы на русских монастырских кладбищах, а уж тем более в Архангельском соборе хоронили врагов.

Это позволяет сделать вывод, что каракереи — первичное население Москвы и окрестностей… Может быть, из-за этого “кара” — тамга на флагах над Москвой (только над ней) черного цвета» [42].

Отже, перші Московські князі (і Петро Ординський) лежать у московському Архангельському соборі під казахською тамгою роду каракиреїв. Серед них Рюриковичів немає.

Нагадаємо, що й рід дулатів зберіг про себе пам’ять іменем башти Симоновського монастиря, який представники цього роду захищали в давні часи. Імовірно, і монастир був зведений на кошти роду після прийняття ним християнської віри.

Сьогодні важко дослідити, яка кількість населення тюркських родів у 1272—1290 роках переселилась до Московського улусу Петра Ординського. Однак, виходячи із аналогічних випадків надання улусів іншим князям-огланам, маємо право допустити, що і син хана Берке отримав у своє підпорядкування одну тьму. Тобто на терени Московського улусу переселилось не менше 50 тисяч каракиреїв, дулатів, аргинів та мангитів.

Якщо поглянути на мапу сучасної Московії, прочитавши перед цим книгу професора В. О. Ключевського «О русской истории», то побачимо, що саме в ті часи (після появи Москви) з’являються такі поселення, як: Яхрома, Волок-на-Ламі, Клин, Кашира, Лобня, Руза, Звенигород, Бронниця, Подольськ та інші. Треба пам’ятати, що під час завоювання Мещери у 1237-1238 роках хан Батий абсолютно не чіпав земель за Москва-рікою. Він повертався зі своїм військом із району сучасного Бологого та Вишнього Волочека через східну частину Смоленської та західну частину Калузької сучасних областей. Територія межиріччя Оки та Москви на ті часи була глухим, неосвоєним краєм, що простягався до далекого Смоленська.

Якщо «російські літописні зводи» на своїх сторінках під час завоювання так званої Ростовсько-Суздальської землі згадують більше двадцяти поселень, то під час відходу війська хана Батия згадується тільки один Козельськ (райцентр сучасної Калузької області РФ.—В.Б.), що доводить про відсутність поселень на тій території у XIII столітті.

У своєму військовому поході 1237—1238 років Батий збирався підкорити і Новгород, та не зумів його дістатися через весняну відлигу й змушений був повернутись. Військо хана Батия до свого Поволжя відходило новою дорогою: Вишній Волочек — Торжок — Ржев — В’язьма — Козельськ — Орел — Старий Оскал, а далі — степ.

Звичайно, землі від Вишнього Волочека до Козельська вже у той час були заселені фінськими племенами. Фінське населення, як свідчить російська історіографія, жило в лісах малими селами на дві-три хати. Отож, до рук хана Батия потрапили тільки ті, хто мешкав або випадково перебував на шляху війська. Влаштовувати облави на людей під час відходу у Батия не вистачило часу.

Розуміючи, які потужні сусіди були поруч (на заході від його нових земель), хан Батий, відходячи на південь, залишив не одну тисячу своїх військ оберігати західні кордони держави.

Цьому є доказ. На початку XVI століття, коли погіршилися відносини між Кримським ханством та Московським так званим князівством (обоє стали самостійними після остаточного розпаду Золотої Орди), Кримський хан Менглі-Гірей зажадав повернення від Московії до Криму 35 міст, які потрапили до рук московських князів у XIV—XV століттях. Варто зазначити, що майже всі міста розташовані на території сучасних Смоленської, Брянської та Калузької областей. І що ще цікавіше, кримські хани чомусь ті землі та міста називали Мещерськими.

У російській історіографії щодо цього феномену роз’яснень не існує. Цілковите замовчування.

Ось витяг із листа Кримського хана Менглі-Гірея:

«Великия Орды великого царя Менгли-Гиреево царево слово великому князю Василию Ивановичу, брату моему… Тебе Василию Ивановичи) ведомо чиним того дела: область наша к нам тянет, Брянеск, Стародуб, Почап, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, те, писаные восемь городов из старины наши были, а отцу твоему великому князю Ивану мы их дали по нашему их слову, взял Одоев в головах, тридцать и пять городов из старины деда нашего были, айв дефтери посмотрев увидаешь. А с нами с братом с твоим отец твой и князь великий Иван как учинился в дружбе и в братстве на всякой год дороги наши князи наши велики взяв, к нам привозят с них» [34, т. 95, с. 153—154].

Ще у 1514 році, коли хан Менглі-Гірей писав цього листа до свого родича Чингісида — Московського князя Василя, той тільки збирав податки з його земель та возив до Криму. Заперечень з боку Московії щодо тверджень Кримського хана немає.

Можливо, що вісім названих Кримським ханом міст були завойовані у 1238 році військом хана Батия та передані ширинам, представником яких і був у 1514 році хан Менглі-Гірей. Арешту 35 міст побудував на тих землях після 1238 року рід ширинів. Хан «Бахмет Усейнов сын» і заволодів тими землями після їхнього завоювання. Тобто землі Калузької, Брянської та східної частини Смоленської областей ще з 1238 року перебували під управлінням хана Чилаукуна, за російським поданням — князя Уковича.

Тепер декілька слів про Мещеру.

У давні часи сучасне місто Калузької області Мещовськ носило ім’я Мещерські «…Мещевск, ныне уездный город Калужской губернии, который в старину… называли Мещерском…» [43, с. 5].

Усі землі від Мещерська, Калуги та Козельська на північ до Твері та Торжка у давні часи іменувались Мещерськими. А ширинський хан Чилаукун (Укович) став зватись князем Мещерським.

Що цікаво, у ХІІІ-ХІV століттях так званий Городок Мещерський (Касимов) не носив цього імені. Тюркські племена, які заселили ті землі після 1238 року, називали місто Хан-Керман, а в подальшому, коли місто Хан-Керман разом із прилеглими землями у 1445 році відійшло до Казанського ханства і стало належати синові Улу-Мухаммеда — Касимхану, воно отримало назву Касимов. І, звичайно, ніякого відношення Касимов до давнього Мещерська не мав.

Потужну лавину брехні запустили до російської історичної науки московські можновладці.

Розглянемо, як російські історичні джерела, зокрема «Большая Советская Энциклопедия» (третє видання), подають, «достоверные данные» про міста, які назвав хан Менглі-Гірей, та інші 35.

1. «Брянск, город, центр Брянской обл. РСФСР… Впервые упоминается в Ипатьевской летописи под 1146… с 1252 — “стольный” город удельного Брянского княжества. В 1356 был захвачен литов, кн. Ольгердом… В 1500 войско Ивана II овладело Б(рянском) и он окончательно вошел в состав Моск. гос-ва» [2, т. 4, с. 78].

Як бачимо, матеріал не підлягає ніякому критичному аналізу. У державі Золота Орда в 1252 році, у часи самого хана Батия, виникає «удільне Брянське князівство», але хан Батий, володар держави, відношення до цього немає. Мовчить про це «Большая Советская энциклопедия». А в 1500 році Московський князь Иван ось так захотів та й приєднав, що цікаво, без війни, Брянськ «окончательно» до «Московского государства». Хоча Кримський хан Менглі-Гірей в офіційному документі тлумачить дії князя Івана III зовсім по-іншому. І син Івана III — Василь III, жодним словом не заперечував у 1515 році своєму «старшому братові». Погоджувався. Порозумнішали московити тільки через якихось 260 років.

2. «Стародуб, город, центр Стародубского р-на Брянской обл. РСФСР… известен с 11 в. в Северской земле… В 13 в. сожжен монголо-татарами (отож, вони там були!—В.Б.), с 14 в. — в составе Вел. княжества Литовского… В 1503—1618 в Моск. гос-ве…» [2, т. 24.1, с. 429].

І в цьому випадку московська історична так звана наука мовчить про справжніх володарів міста Стародуба.

Московським історикам лише відомо, що в XIII столітті «монголо-татари» спалили місто, а в XIV столітті його загарбало Велике князівство Литовське. Дуже обмежені знання про 100 років існування міста.

Та московські академіки і професори абсолютно впевнені, що саме «Московськое государство» володіло Стародубом із 1503 до 1618 року. А ще їм відомо, що в місті князі не «водилися», бо князі Стародубські походять із «Стародубского княжества»:

«Стародубское княжество… занимавшее терр(иторию) по среднему течению р. Клязьме. Выделилось из состава Вел. княжества Владимирского ок(оло) 1218. В 1238 в Стародубе утвердилась династия кн(язя) Ивана… Удельный вес стародубских князей… был невелик. С 14 в. они начинают служить моск(овским) князьям» [2, т. 24.1, с. 429].

Звернімо увагу: саме «по среднему течению реки Клязьмы» з давніх-давен лежить місто Володимир, уякомуз 1238 року сидів хан Чингісид — «государь Великого Владимирского княжества», але, виявляється, і новий господар землі нічого не знав, що у нього під носом «утвердилась династия князя Ивана». Як кажуть самі московити, «сплошные чудеса».

3. «Карачев, город, центр Карачевского р-на Брянской обл. РСФСР. К(арачев) впервые упоминается в сер. 12 в. с 1246 после нашествия татар К(арачев) — гл(авный) город особого удела… В конце 15 в. К(арачев) отдан вел. кн. литов… Симеону Иоанновичу Можайскому, к(ото)рый присягнул вел. кн. моск(овскому) Иоанну III» [2, т. 11, с. 401].

За особистим наказом Кримського хана Менглі-Гірея Карачівська гілка ширинських князів у 1498 році присягнула на вірність Чингісиду, так званому Іванові III.

Вивчаючи цю тему детальніше, зрозуміємо, чому московити зазначили, що Карачев начебто передав не Кримський хан Менглі-Гірей, а Великий Литовський Князь Олександр. Свого часу це дуже добре пояснив хан Тохтамиш у листі до польського короля та Великого Литовсько — Руського Князя Ягайла у 1292 році. Отож, династія князів Карачевських, яка подана в «Бархатной книге» у 12 розділі за 99 номером як чернігівська, насправді є за походженням із роду ширинів.

4. «Одоев, поселок гор. типа, центр Одоевского р-на Тульской обл. РСФСР… О(доев) известен со 2-й пол(овины) 14 в., принадлежал князьям Одоевским; с 1407 до сер(едины) 15 в. был под властью Вел. княжества Литовского» [2, т. 18, с. 314].

Більше про місто Одоєв ВРЕ говорити не захотіла. Потрібно пам’ятати, що Тульський улус в XIV столітті належав роду дружини хана Золотої Орди — Тайдули. І князі Одоєвські могли оселитись на землях ханші тільки у тому випадку, якщо вони були із її роду.

5. Дуже корисно дослідити походження та належність згаданого Кримським ханом Менглі-Гіреєм так званого «Нового Городка». У російській історичній науці сьогодні під цим іменем його знайти неможливо, як і «Андреев городок». Але з «Новим Городком» дещо легше, бо знаємо, його треба шукати саме у тій Мещерській землі, про яку вів мову в 1514 році Менглі-Гірей, тобто на теренах від Козельська і Калуги до Твері. Там і знайшовся «Новий Городок».

Слухаємо Велику Радянську Енциклопедію (третє видання):

«Старица, город, центр Старицкогор-на Калининской (Тверской.—В.Б.) обл. РСФСР. Пристань на р. Волге… Осн(ована) в 1297 под назв(анием) Городок: в 1365 перенесена на берег Волги и назв(ана) Новый Городок. В 1485 в составе Тверского княжества присоединена к Моск(овскому) гос(ударст)ву. С 15 в(ека) наз(ывается) С(тарицей)…» [2, т. 24.1, с. 427].

Два останніх речення в цитаті поміняно місцями, бо московська історіографія і в цьому випадку закидала до тексту «доважок брехні», намагаючись переконати, що спочатку місто перейменували, а вже потім приєднали до Московії. Та все відбувалось навпаки. Після того як Іван III з дозволу та за вказівкою Менглі-Гірея приєднав до свого князівства Тверське, чи, як воно на той час називалось, князівство «Святого Спаса на Твері», того ж таки 1485 року місто «Андреев городок» перейменували на Тфер (Твер), а місто «Новый Городок» — на Старицю. Знищувались усі назви, що пов’язували Московського князя Івана III з династією Чингісхана.

За порадою своєї нової дружини Софії, візантійської принцеси, династія Івана III на ті роки вже була поєднана з самим Господом Богом. Згадаймо Благовіщенський собор у Кремлі та розпис стін того собору, в якому Іван III та його предки подані нащадками Бога. Тому, звичайно, зв’язок із родом Чингісхана треба було будь-яким чином заперечити. Чим і займались церква та влада.

Тепер щодо приєднання Тверського князівства у 1485 році до Московського. Дивуватись не слід. Тверське князівство завжди тяжіло до Великого Русько-Литовського князівства. А з 1475 року Кримське ханство, після приєднання до Туреччини, розпочало нещадну війну з Великим Литовським князівством за землі Південної України (Русі). У тій жорстокій боротьбі Велике Тверське князівство стало на бік Литви, в той час як Велике Московське князівство підтримало Кримське ханство. Отже, за згодою Османської імперії, яка в ті роки завойовувала Південь Європи, та з допомогою війська Кримського хана Менглі-Гірея Іван III у 1485 році нейтралізував військові сили Мещерських князів і примусово приєднав давні землі хана Чилаукуна до земель нащадків хана Берке.

Свою помилку Кримські хани зрозуміли дуже скоро. Та хоча все XVI століття докладали найпотужніших зусиль, щоби виправити свою помилку, вчинити нічого не змогли, що в результаті і призвело до загибелі ханства.

Як бачимо, Кримські хани вважали Мещерською землею терени сучасних Калузької, Брянської, Тверської та східної частини Смоленської областей. Ось тому тверські князі для них були мещерськими, а самі кримчаки ходили в Мещеру, «де ходили їхні коні», через «верхів’я річки Сосни» в Орловській області. Шила в мішку не сховаєш.

Наведемо ще одне мещерське місто, хоча їх можна наводити ще кілька десятків. Матеріал настільки цікавий, що його важко подати зараз.

6. «Вязьма, город Смоленской обл. РСФСР… Впервые упоминается под 1239. В 1403 захвачен литовскими феодалами. Окончательно присоединена к Рус. (Московському.—В.Б.) гос-ву в 1494…» [2, т. 5, с. 605].

Ми б ніколи не довідалися з російських історичних джерел, що місто В’язьма з навколишніми землями належали до дідизних земель московського царя Бориса Годунова, якби не англійський посол до Московії Джайлс Флетчер (1549—1611).

Раніше вже згадувалось про книгу Д. Флетчера, яку той написав після відвідин Московії та за якою Московська держава майже 300 років полювала. У книзі зазначено, що до володінь

Бориса Годунова належали «наследственные имения в Вязьме и Дорогобуже» [123, с. 185]. «Земля… была дарована ему и его потомству в вечное владение, каковой удел (domine) охватывал более ста немецких миль…» [123, с. 43—44].

З історичних джерел відомо, що князь Чингісид Чет прибув до Мещери на постійне мешкання у 1330 році і став родоначальником родів: Годунових, Сабурових і Вельямінових. Із роду князя-оглана Чета походить Московський цар Борис Годунов.

Ось що пише з цього приводу ВРЕ:

«Борис Годунов (1552—1605)… русский царь… сын боярина Федора Годунова (основатель рода Мурза Чет выехал на службу… из Золотой Орды ок(оло) 1330)…» [2, т. 3, с. 569].

Ще з перших років існування Золотої Орди на терени Мещерського улусу почали переселятись князі-оглани тих родів, які вже мешкали в Мещері. Міграція нащадків роду Чингісхана з улусу в улус могла відбуватись вільно, хоча, звичайно, за згодою хана (князя), куди збирався переселятись Чингісид. Особливо князів-огланів приваблювали прикордонні землі, які можна було отримати у володіння та швидше досягти успіхів у військовій кар’єрі. Саме такими землями і стали Мещерські, як це видно з поведінки роду мурзи (князя) Чета. Слід тільки пам’ятати, що у 1330 році Мещера ще не належала до Московського князівства, тож рід Чингісидів Четів прибув на службу не до Московського князя, а до Мещерського. Тобто на службу до сина Михайла Тверського — Олександра, який володів улусом у ті роки.

І в це питання московити вкинули «доважок брехні», щоби зайвий раз возвеличити свого князя.

Щодо вільної міграції князів-огланів з улусу в улус Кримський хан, син Менглі-Гірея, писав у своїх листах до Василя III:

«…Коли наш род был на Мещере, тогды наших смел ли кто смотреть на Мещеру, оно из Мещеры люди шли к нам служити, а от нас в Мещеру. А ведь мы ведаем, что нынче на Мещере не чоловек, и людей в Мещере бесерменьи нет никого, ино не у кого жити, и то… великому князю внятны мои речи были…» [34, т. 95, с. 378].

Аще раніше в 1288—1289 роках хан Тохта перекочував із своїм родом із Поволжя до Ростовської та Володимирської землі, хоча й без згоди тамтешнього хана, чому й був випроваджений назад. Нагадуємо, всі ті міграції ханів зі своїми родами чи найближчим оточенням не суперечили законам Золотої Орди. Князь-оглан мав право на такий вчинок.

Тому впродовж 1238—1400 років до Мещерської землі, що пізніше стала частиною Великого Московського князівства, перебралися десятки ханських родів, які в тих землях створили свої князівські династії: Годунови, Сабурови, Вельямінови, В’яземські, Одоєвські, Карачевські, Мосальські, Белевські, Звенигородські, Салтикови, Таруські, Подольські, Мещерські та сотні інших.

Збереглося мало документів XIII—XIV століть. А документи XIV—XV століть, як засвідчив російський професор С. Н. Вальк, є звичайними підробками пізніших часів.

В «Сборнике Императорскаго Русскаго историческаго общества» не наведено оригіналів листів кримських ханів до московських. Подаються лише коментарі до тих оригіналів та їх вільний виклад. Що з них викинуто, а що додано від себе — невідомо.

Повернімося до Московського удільного князівства кінця XIII століття. У1290 році хан Тохта знищив сина хана Берке, так званого Петра Ординського. Звичайно, під рукою хана Золотої Орди Тохти після 1291 року було багато претендентів на Московський улус, у тому числі і прямих нащадків хана Берке. Навіть за московськими офіційними літописами, у Петра Ординського було багато спадкоємців.

Та слід пам’ятати, що рід мещерських ханів Чилаукуна був проти вилучення Московського улусу із їхніх володінь. А переважна більшість роду «Бахмета Усейнова сына», в тому числі його сини Андрій та Михайло (Беклемиш), підтримала хана Тохту в боротьбі за царську посаду в Золотій Орді. Тож хан Тохта вирішив зачекати з вирішенням питання щодо Московського улусу, підпорядкувавши його собі та призначивши на улус баскака Кутлубугу. Таким чином Тохта зберіг спокій у своїх північних улусах, бо московський баскак, який, мабуть, був одним із князів-огланів його роду, діяв за безпосередніми вказівками самого хана. Саме за часів баскаків до Москви почали приєднувати сусідні землі.

«Первые московские князья выступают смелыми хищниками… Первый московский князь… по рассказу летописца… врасплох напал на своего рязанского соседа князя Константина, победил его “некоей хитростью”, т. е. обманом, взял его в плен и отнял у него Коломну. Сын этого (князя.—В.Б.)… в 1303 г. напал на другого соседа, князя можайского, также взяв его в плен и захватив можайский удел в самых верховьях р. Москвы, потом убил отцова пленника Константина и удержал за собой Коломну: теперь вся Москва-река до самого устья стала московской» [8, с. 138-139].

Маємо приклад майстерної брехні одного з непоганих російських професорів. їм потрібно було пояснювати, як приєднували до Москви перші землі. Тому й вигадали звичайних розбійників, які що хотіли, те й творили, немов би центральної влади золотоординського хана (в нашому випадку — хана Тохти) не існувало.

«По смерти Андрея великое княжество следовало Михаилу (Беклемишу.—В.Б.) как старейшему в роде… он дважды (в 1305—1308 гг.) приступал к Москве, однако без успеха…» [6, т. 8, с. 158].

Тобто на свавілля Москви зреагував Великий Мещерський Князь Беклемиш, але з невідомої причини відступив. У чому річ?

Навіть значно пізніше, у 1327 році, вже за часів Івана Калити, Московське князівство було ще настільки нікчемним (малим), що Михайло Тверський міг його винищити вщент за кілька днів. Та не зробив цього.

Ось що являв собою Московський удільний улус 1327 року:

«В первой духовной этого князя (Ивана Калиты.—В.Б.), написанной в 1327 г., перечислены все его вотчинные владения. Они состояли из пяти или семи городов с уездами. То были: Москва, Коломна, Можайск, Звенигород, Серпухов, Руза и Радонеж, если только эти две последние волости были тогда городами… Вот весь удел Калиты…» [8, с. 140].

Михайло Тверський зі своїми силами, що стояли по всьому межиріччі Оки та Волги (та ще й у Заволжі) — Кашин, Холм, Твер, Осташків і сотні інших (додамо до цього ще й людські сили татарської Мещери: Брянськ, В’язьма, Дорогобуж, Новий Городок, Почеп, Одоєв, Мещерськ, Мосальськтощо), міг взагалі стерти Московський уділ з лиця землі. Та не вчинив цього, хоча, за Ясою Чингісхана, зобов’язаний був це зробити. Якщо не вистачало сил, мав залучити військові сили хана Тохти.

І хан Тохта повинен був реагувати на свавілля Москви. Проте й він змовчав. А це є ознакою того, що саме хан Тохта давав указівки про залучення до Московського уділу Коломни, Можайська, Серпухова, Рузи тощо.

Хан Тохта у перші роки правління (1291—1295) вважав за головне позбутись впливу на справи в Золотій Орді ворожого йому сина Чилаукуна — так званого Дмитрія. Знищивши Дмитрія та призначивши на посаду глави улусу Андрія, Тохта, аби й надалі мати вплив на Мещерський улус Орди, не повернув йому назад Московський уділ, хоча ще у 1290 році знищив його володаря — Петра, сина Берке. Управляти уділом він призначив баскака Кутлубугу та наказав тому вести себе лояльно з князями-огланами Мещерської землі. Він мав підтримку князів роду Беркечара та Чилаукуна, що володіли Тмутараканським та Мещерським улусами і тримали його північний тил у боротьбі зі своїм ворогом — Ногаєм, главою улусу хана Бувала.

Саме з допомогою військових сил родів Чилаукуна і Беркечара хан Тохта в 1300 році знищив Ногая, позбавив його нащадків права на улус та приєднав його землі до свого улусу.

Таким чином хан Тохта досяг повного контролю над усіма землями Золотої Орди, і після 1300 року його влада стала необмеженою й незаперечною. Тож усе, що чинилось на території Золотої Орди після 1300 року, чинилося за велінням чи з дозволу Тохти. Після смерті Московського баскака Кутлубуги, який правив улусом із 1290 до 1305 року, хан Тохта призначив на Московський улус нового баскака, який управляв улусом до 1322 року. Свідченням чого є відхід війська Михайла Тверського від Москви у 1308 році. Бо тільки хан Тохта чи його довірена особа в улусі — баскак, могли наказати Беклемишу зробити це.

Підіб’ємо підсумки перших років становлення Московського князівства.

1. Московське удільне князівство (улус) з’явилось у 1272 році завдяки волі хана Менгу-Тимура як улус роду хана Берке. Першим Московським князем був Петро Ординський, син хана Берке, про що свідчить портрет Петра на стіні Архангельського собору Кремля — усипальниці Московських князів і тамга роду каракиреїв на могилах перших московських князів.

2. Перше приєднання земель до Московського улусу відбулося з дозволу хана Тохти за часів баскака Кутлубуги після 1300 року. Знищивши останнього свого супротивника хана Ногая в 1300 році, хан Тохта отримав необмежену владу в Золотій Орді. Тому не дивно, що до Московського улусу, по суті, власності самого хана, стали повільно приєднувати одне за одним помістя: Коломна, Можайськ, Серпухов, Руза та інші.

Із 1257 року Ростов зі своїм наділом належали до володінь Петра Ординського, а значить, після його знищення у 1290 році всі землі відійшли до власності хана Тохти. Імовірно, що Москвою і Ростовом управляв один баскак Кутлубуга.

3. Разом із Петром Ординським на землі майбутньої Московії упродовж 1272—1290 років переселилось біля 50 тисяч тюркомовних племен: каракиреїв, дулатів, аргинів та мангитів. Якщо до Мещерського та Тмутараканського улусів таке переселення, тільки інших родів, відбувалося за один-два роки після завоювання землі, то Московський улус Петра Ординського заселявся значно довше, що було пов’язано з певним спротивом деяких родів повторному переселенню та ще й на терени з християнською релігією. Але під тиском хана і під впливом керівників і старійшин родів таке переселення відбулося.

Московський улус поволі почав спинатись на ноги.

* * *

Дослідивши першоджерела російської та світової історичної науки, ми змушені констатувати, що концепція викладу російської історії, згідно з якою Московська держава повстала із слов’янських племен під керівництвом роду князів династії Рюриковичів, є стовідсотково хибною, вигаданою.

І. Російська держава виникла на теренах фінських племен, які впродовж 1237-1238 років були завойовані тюркськими військами хана Батия і стали частиною створеної ханом держави — Золота Орда. Під час завоювання була повністю винищена династія князів Рюриковичів. Хан Батий завойовані землі так званих Великих Володимирського і Рязанського князівств розподілив між своїми братами: Беркечаром, Чилаукуном і Мухаммедом, а хан Менгу-Тимур у 1272 році заснував місто Москву і Московський улус. З тих часів з’явились нові імена земельних володінь.

Ось улуси, які повстали на землях Великого Володимирського і Рязанського князівств:

Великий улус хана Беркечара,

Великий улус хана Чилаукуна,

Великий улус хана Мухаммеда.

Із 1272 року з’явився удільний Московський улус хана Петра Ординського (роду Берке), який з 1328 року отримав статус Великого Московського улусу Кулхана, у московському поданні — Івана Калити.

ІІ. Разом із ханами Чингісидами до їхніх нових улусів прибули їх тюркомовні племена. Кожен князь-оглан отримав чотири ілі (роди). Таким чином, до так званих Великих Володимирського і Рязанського князівств упродовж 1238—1290 років переселилося не менше 200 тисяч тюркомовного населення.

Кожен князь-оглан із роду Чингісхана, а тих у «колисці московитів» з’явилося чотири:

хан Чилаукун,

хан Беркечар,

хан Мухаммед,

хан Петро Ординський,

отримав по одній тьмі. Разом із військом на нові завойовані землі прибули їхні сім’ї та члени родин. Можна вважати, що в нових улусах Мещери та Тмутаракані кількість місцевих фінських племен і прибулих тюркомовних була однакова.

Починаючи з кінця XIII століття фінські й тюркські племена проживали і розвивалися на одній території, в одній державі. Саме з фінських і казахських (тюркомовних) племен упродовж XIII-XVIII століть повстав народ московитів.

ІІІ. Починаючи з часів завоювання Мещери і Тмутаракані, місцева Православна церква повністю перейшла на службу до завойовників. Уже перший Митрополит Золотої Орди Кирило тримав свою кафедру при ставці золотоординського хана.

«До татарського нашествия разделение русской земли на маленькие княжества и сохранение постоянной связи церкви с Константинополем были гарантией независимого положения ее владык. Но в это время они решили стать под защиту новой власти. Митрополит Кирилл стал жить при дворе самого хана. Милостивая грамота Менгу-Тимура и щедро раздававшиеся его приемниками ярлыки были наградой за это положение» [114, с. 46].

Московська православна релігія стала однією із ідеологій Золотої Орди: на перших порах одночасно із тенгріанством, а пізніше — разом із мусульманською релігією.

У зв’язку з тим, що Галицько-Волинське князівство не належало до Золотої Орди, Мещерські та Тмутараканські землі (тобто майбутня Московія) ще з часів завоювання мали свого золотоординського митрополита.

Навіть російські енциклопедичні словники XIX століття визнавали факт існування з 50-х років XIV століття окремих так званих Західної і Східної митрополії.

Ось що писав один із них у 1847 році: «Алексий св(ятой) митрополит… Род(ился) в Москве в 1293 г., был избран в митрополиты в 1354 г. вел(иким) кн(язем) Симеоном Гордым. Около того же времени, константинопольский патриарх Филофей назначил в России другого митрополита, Романа… С тех пор западная митрополия отделилась от восточной…» [6, т. 1, с. 178].

Не станемо звертати увагу на звичайну московську брехню, начебто Київська митрополія відділилась від Московської (Західна від Східної). Це звичайна московська забаганка: Москва у всьому має стояти вище Києва.

Перед митрополитом Романом так звана Західна митрополія мала на своєму престолі чотири митрополити, рівно стільки, як і золотоординська митрополія. Однак, що цікаво, зовсім інших.

Московський улус з дня своєї появи у 1272 розвивався як складова частина Золотої Орди і належав до спадкових земель роду Чингісхана.

Теги:
 

Медіа