Розвиток Рідної Віри в Україні в ХХ – ХХІ століттях

Українська Рідна Віра (язичницька етнічна релігія) в умовах глобалізації та інформаційної війни може бути збережена лише завдяки цілеспрямованій наполегливій та чітко організованій діяльності суспільної верстви Волхвів.

Програма її Відродження розрахована на кілька поколінь українців. Завдання нашого часу – відновити й зберегти непорушними природні світоглядні, Богознавчі та обрядові знання наших Пращурів у незмінному вигляді, постійно забезпечуючи безперервність і безпосередню передачу духовного досвіду від старших священиків – до молодших. Для цієї важливої мети й створено Об’єднання Рідновірів України (офіційна назва: Релігійний Центр Об’єднання релігійних громад рідновірів України).

Кожен рідновір знає, що Початок Відродження Рідної Віри в Україні – 1934 рік. Відновлення безперервності духовної верстви Рідної Віри належить Великому Волхву професору Володимиру Шаяну. Поява першої Громади Рідної Віри в Україні – Київської Громади українських язичників «Православ’я» – 20 грудня 1993 р. Ідея створення ОРУ з тих рідновірських громад, які вже існували в Україні, була проголошена ще в 1995 р. (опубліковано в часописі «Сварог, №2»). На Першому Соборі Рідновірів України 25 серпня 1998 р. створено структуру ОРУ, яку було зареєстровано офіційно – 24 травня 2001 р.

ОРУ є автохтонною українською конфесією, правонаступником і спадкоємцем рідної язичницької віри держави Русь, що нині називається Україна. Про це записано в нашому Статуті, офіційно зареєстрованому в Державному комітеті в справах релігій України.

У наших Внутрішніх правилах записано: «В умовах засилля християнської релігійної більшості ОРУ бере на себе обов’язок наполегливо поширювати серед українців знання про Рідну Віру, створювати Громади Рідної Віри по всій Україні. ОРУ зобов’язане охороняти Рідну Предківську Віру від усіляких сучасних «реформаторів», монотеїстичних збочень, самозваних «пророків» та спроб підміни цінностей, розуміючи їх як юдейські наміри відвернути увагу українців від справжніх етнічних духовних основ». (Прийнято 25 серпня 1998 р.).

Як вказував Володимир Шаян, провід несе відповідальність за долю громади і держави. Чи багато в нас сьогодні людей, здатних і готових взяти на себе цю відповідальність за Україну, за її майбутнє?

Слід визнати: наша нація в умовах довготривалого геноциду зазнала нищівних втрат. Насамперед, це стосується провідної верстви, яку ми втратили досить давно. Приречені на селянськість нації, ми не можемо виховати ні касту жерців, ні касту аристократів. Неймовірними зусиллями волі наші провідники в ХХ столітті намагалися врятувати Україну від загибелі. Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Степан Бандера, Роман Шухевич поклали свої життя на вівтар Батьківщини… Вони були справжніми аристократами Духу.

І нині, роздумуючи над долею нації, я ставлю собі запитання: чого не вистачило їм у їхній боротьбі? Кожен рідновір сьогодні скаже – їхня ідеологія не була підперта Силою рідних Богів. Це і так, і не зовсім так. Безумовно, Сила рідних Богів має визначальну роль, що допомагає державі та її провідникам, однак, чи достатньо ми обізнані зі ставленням нашої провідної верстви до релігії, щоб однозначно вважати їх християнами. Вже на початку ХХ століття ідея відродження Рідної Віри була відома нашим предтечам. Але в Україні періодичні відродження ніколи не були довготривалими: десять – двадцять років пролітає, як мить, в історичному плині. І нова псевдоеліта, що узурповує владу, дуже швидко ліквідовує всі відомості про тимчасову відлигу.

Що ми знаємо про відродження Рідної Віри в ХХ ст.? Хто з пересічних громадян України сьогодні знає, як ставився Д. Донцов до християнської релігії? З одного боку, ми бачимо в його працях безліч цитат з біблії, з другого – невідомими досі залишаються мотиви його діяльності в організації та випуску газети «Дажбог», де його прізвище назване в якості редактора і розміщена його стаття «До старих Богів». Недостатня збереженість і недослідженість архіву цих газет, поки що не дає підстав для конкретних висновків. Я маю в своєму розпорядженні лише фрагменти копій двох чисел цієї газети, що виходила у Львові на початку 30-х років [див. мою книгу «Пробуджена Енея» ст.354–355].

Так, стаття Д.Донцова «До старих Богів», опублікована в часописі „Дажбог”, засвідчувала його на той час ще досить обережний перехід до ідей Традиціоналізму, де він писав: „Вловити цю нитку традиції, що зачали снувати наші предки, засвоїти собі їх досвід, сконденсований у переказах і чинах, і на цій підставі знайти формулу національного ідеалу – ось яке завдання поставила перед нашою інтелігенцією доля...” Саме цю мету ставили перед собою й інші автори та засновники часопису „Дажбог”: «Нашим завданням було згуртувати коло журналу людей близьких нам думкою і змаганням, допомогти виявитися молодим і свіжим силам, що наростають в трудний, проте ж великий час нашої суворої дійсності і стати трибуною націоналістичного слова й думки. В літературі й мистецтві вітатимемо радо все те, що сприяє розвиткові й розростові національної творчості й культури, збагачує й оформлює Духа нації допомагає витворенню й вихованню нового активного типу українця... Не признаємо літератури й мистецтва відірваних від пекучих проблем і змагань сучасності. Водночас нав’язувати будемо до Традиції, до всіх живих і завжди актуальних питань минулого» [Дажбог. – 1935. – № 1, 9].

Хоча навіть ці факти є першими повідомленнями, що засвідчують осмислення Д.Донцовим етнорелігійної домінанти в ідеології націоналізму, як невід’ємної складової націоналістичної ідеї, яка в повному обсязі отримала своє теоретичне обґрунтування лише в працях професора-волхва Володимира Шаяна (починаючи з 1934). Попівство на цей раз разом з державною клікою зробило все можливе, щоб ідея відродження Рідної Віри залишилася невідомою широкому загалові нашого народу.

Після 1945 року генерал Роман Шухевич (Чупринка) разом із Центральним Проводом ОУН розробив тактичні основи, що дали змогу кілька років активно протидіяти комунізації Західної України. Одна з розроблених ними схем називалася ім’ям рідного українського Бога «Дажбог»: вона мала на меті збереження кадрів і глибоку конспірацію. Тактична схема «Дажбог» передбачала збереження національно свідомих кадрів шляхом легалізації, створення національно українського підпілля в органах влади та управління (включаючи й правоохоронні), підготовку до можливого захоплення влади в Україні; посилення конспірації шляхом зміни підпільних імен та паролів, налагодження системи підземних бункерів та ліній кур’єрського зв’язку.

У цих же роках в Західній Україні діяла й повстанська група імені Перуна, відомості про яку знаходимо в Літописі УПА (т. 24 та ін.).

Мені час-від-часу повідомляють і про інших рідновірів-борців за Україну, факти про яких з’являються й оприлюднюються все частіше. Приклад, з листа Романа Коваля: «5 жовтня 1882 р. народився Михайло Гаврилко, різьбяр, художник, скульптор, поет; член стрілецької мобілізаційної комісії у Львові (1914), командант піонерського відділу (1915), командант Ковельського комісаріату УСС, начальник штабу Сірої дивізії, повстанський отаман. Він, пані Галино, був язичником і не приховував цього ніколи. Буду про нього в НН ставити свою статтю, було б гарно вечір пам’яті організувати». Нині Роман Коваль підготував до друку цілу книгу про отамана Михайла Гаврилка, добре проілюстровану документально.

Нещодавно, також поет Олег Князенко з Переяслава-Хмельницького повідомив про віднайдений ним твір поета-рідновіра початку ХХ ст., опублікований у місцевій пресі.

Ще один факт: Петро Войновський у своїх спогадах написав, що на початку ХХ ст. деякі освічені молоді люди, члени ОУН та „Пласту” „змінили віру Христову на віру Перунову”, наприклад, тереновий провідник ОУН „Орест Зибачинський став відступником від віри Христової, а навернувся до язичництва, до Дажбога і Перуна”.

Ці, на перший погляд, нібито поодинокі факти, водночас складають враження певного цілеспрямованого руху, який через «згортання українізації», «боротьбу з українським буржуазним націоналізмом», а також голодоморами, ІІ світовою війною і взагалі геноцидом українців, так і не зміг розвинутися в першій половині ХХ ст. З’єднати перервані золоті ланки Рідної віри вдалося лише в незалежній Українській державі.

Між іншим, абсолютно язичницький зміст мала й ідея націократії полковника Миколи Сціборського, який писав: «націократія – режим панування нації у власній державі, здійснюваний владою всіх її соціально-корисних верств». Основні засади націократії:

• національна солідарність (надкласовість і антипартійність);
• авторитарність (особиста відповідальність керівників усіх рівнів за свої дії);
• якісна суспільна ієрархія та дисципліна;
• самоорганізація та самоврядність.

Як бачимо, що й сьогодні нашим сучасним провідникам українського націоналізму є чому повчитися. Слід, насамперед, усвідомити, що націоналістична етика не може ґрунтуватися на християнських життєпораженських засадах. Вона має бути глибоко традиційною, героїчно язичницькою, аристократичною, етнонаціонально та вертикально ієрархізованою за своєю сутністю; вона протистоїть «загальнолюдській» філософії, психології раба (хай навіть і «божого»), протистоїть смиренню, упокоренню долі та аскетизму. Націоналістична етика має бути орієнтована на систему цінностей аристократів духу – жерця, поета, воїна, – тих, хто силою власного Духу перемагає всі інтернаціональні тіні на шляху до утвердження рідної Батьківщини – рівної серед рівних країн Європи.

Що ж ми маємо на теренах України за останні 20 років відродження рідної Віри? У першій своїй книжці «Українське язичництво» (1994 р.) я сформулювала мету і завдання Громади українських язичників «Православ’я», де планувалося створити Групу сподвижників, яка науково опрацьовує і відновлює старі рідновірські обряди, використовуючи переважно автентичні молитви, співи, замовляння, обереги, магічні ритуальні дії, спрямовані до повернення добробуту Української держави та її народу, підняття духу нації. Ми ставили завдання – поставити на новий теологічний рівень прадідівську віру. Всі ці роки ОРУ намагалося виконувати поставлену мету.

Чи допомогла нам офіційна наука незалежної України? Науковці за майже за два десятиліття існування Рідної віри в Україні не спромоглися допомогти нам у відродженні ні на йоту. Етнографи й фольклористи – через те, що вони християнізовані, релігієзнавці через те, що – залежні від курсу уряду, тобто в основному підтримують державну політику глибокої християнізації народу, принаймні не протестують проти неї. Все, на що вони спромоглися – це «вивчати» нас на всіх стадіях нашого становлення і «фіксувати» це в своїх наукових працях. Так, були розтиражовані міфічні «ладовіри», «ягновіри» та інші кабінетні вигадки, бо релігієзнавцям хотілося представити рідновірську «палітру» якомога строкатішою.

Будучи одночасно адептом Рідної віри і науковцем, я все життя намагалася роз’яснювати, піднімати основи рідної віри на науковий, підкреслюю – саме офіційний науковий рівень. Не секрет для вас усіх і те, що не завжди мої наукові праці подобалися широкому загалу християнізованої громадськості та різного рівня адміністраціям навчальних закладів, де я працювала. Що таке релігійна дискримінація, я добре відчула на власній шкурі (з 19 років незалежності України – 5 років я була безробітною). Тому сьогодні я не приймаю на свою адресу звинувачень у якійсь «корупції, тоталітаризмі, сектантстві, псевдонауковості» і т. д. (із заяви одного молодого голови щойно створеної Рівненської громади) і не хочу їх коментувати.

Українська Духовна Академія Рідновірів, яку я створила й зареєструвала, ще не змогла забезпечити потребу в рідновірських священиках для громад, які все активніше створюються в Україні. Справді, я не мала можливості навчати послідовників у такому обсязі, як це було потрібно. Постійна відсутність стаціонарного приміщення, неспроможність громади оплачувати оренди та інше, звичайно не сприяло якості навчання і виховання жерців. Розуміючи, що конфесія не створиться за десяток літ, я почала працювати на перспективу. Зрозуміло, що виживаючи в умовах безробіття, лідер самотужки не здатний потягнути таку важливу справу. Це було очевидно вже й на прикладі Володимира Шаяна, залишеного на одинці в Лондоні без засобів для видавництва його праць та ін. Тому я віддала перевагу офіційно визнаній праці, що дало змогу певного (хоч і тимчасового) соціального захисту. Однак, не дало часу приділити більше уваги навчанню жерців та богословів рідної віри, хоча популярна Школа рідної віри діяла в Києві постійно, впродовж 16 років щомісяця читалися лекції з основ Рідної віри.

Враховуючи сумний досвід моїх попередників, своїм завданням я поставила створення наукової школи, причому наукової в офіційному розумінні цього слова. Повірте, що держава не буде рахуватися з аматорами – тому моїм надзавданням було вивести Рідну Віру саме на офіційно визнаний рівень. І це нам певною мірою вдалося. Сьогодні я маю 7 учнів, які розробляють необхідні для рідновірів теми і пишуть дисертаційні роботи. Ми поступово вводимо рідновірську тематику в науковий дискурс і це сприяє поширенню знань про рідну віру, виробляє симпатії до язичництва в нашому суспільстві. Можу тут навести десятки прикладів, коли рідновірами стають стихійно, незалежно від наявності в краї рідновірської конфесії. Через книгу, радіо- чи телепередачу можливо активізувати генетичну пам’ять української молоді. Наше завдання тут – добитися, щоб до рук цих молодих людей потрапляла наукова книжка, а не псевдоблефи від різних «отців», «князів» та іже з ними.

Однак, окинувши поглядом наше двадцятилітнє поле боротьби за Рідну Віру, сьогодні мусимо визнати, що, на жаль, ми українці дуже любимо наше хліборобське знаряддя під назвою «граблі», і ніяк не можемо жити, щоб не наступати на них протягом усієї своєї історії. Ланцюгова реакція, що мала місце в громаді Волхва Шаяна, привнесена нам разом з рунвірою Лева Силенка, сьогодні має рясні сходи. Вона закріпила в свідомості пересічних адептів можливість будь-яких релігійних реформ, що призвело до анархії, від якої застерігав своїх учнів Володимир Шаян. Отже, наші друзі релігієзнавці сьогодні мають досить широке поле для своїх досліджень: уже існує типологія, що включає релігію, неорелігію, псевдорелігію (від гр. псевдо – обман, вигадка, помилка) і квазірелігію (від лат. квазі – ніби, немовби; тобто фальшивий несправжній, удаваний, або й зовсім нерелігійний об’єкт поклоніння).

Одним із головних завдань ОРУ є вироблення ІМУНІТЕТУ проти псевдо- та квазірелігій. Іншого шляху, ніж освіта – я тут не бачу. Друге важливе застереження, від якого ми свого часу почали відходити, але треба до нього повернутися: ретельнійший добір кадрів. Треба навчитися відмовляти, коли до нас звертаються люди з генетичними вадами, саме такі, на мою думку, сьогодні й роздмухують брутальну кампанію проти ОРУ. До речі, буває, що й свідоцтва про народження не завжди фіксують такі особливості як антропологія, менталітет. Слід сказати, що схильність до збоченства – не характерна для українців ознака. Про це треба пам’ятати завжди.

Звичайно, ОРУ, яке існує 15 років (з 1995) вже викинуло зі своїх лав мабуть з добрий десяток лжепророків, самозванців і всіляких мутантів. Це свідчить про можливість нашого духовного очищення і впевнений рух уперед.

Наша міжнародна діяльність у 2010 році ознаменувалася блискучим проведенням VІІ Родового Слов’янського Віча та відзначенням 600-ліття Грюнвальдської перемоги слов’ян над Тевтонським орденом хрестоносців, та міжнародною науковою конференцією. За результатами цієї роботи видано вісник «Слава!» № 7 (коштом рідновірів), було створено сторінку «Родовід» в інтернеті (на жаль нині вона закрита через несплату коштів на її утримання). Тож, сподіваюся відновити її завдяки Вашим пожертвам. Наступне Родове слов’янське віче відбудеться в Санкт-Петербурзі 28-31 липня у дружній до нас громаді «Венедів» (Голова Олексій Тищенко). Запрошую представників громад ОРУ підтримати цю подію.

Роботу Священної Ради ОРУ ми спробували провести в розширеному форматі із запрошенням голів громад та активу, що не виправдало себе, і в подальшому не буде практикуватися. На цій Священній Раді ОРУ все ж, було утворено Організаційну групу з питань активізації діяльності: М.М. Бойчук – голова (м. Івано-Франківськ), В.А. Шапошніков (м. Бориспіль), В. Толпига (м.Київ), які мали виробити пропозиції і подадуть їх сьогодні на розгляд нашого Собору. Утворено також Експертну групу з аналізу друкованих видань та їх поширення в рідновірських книгарнях: С. І. Бачик (м.Івано-Франківськ) – голова, А. Урбанський (м. Київ), І. Аркуша (м. Тернопіль), В. Толпига (м.Київ). Книги ОРУ та календар Коло Свароже вирішено видавати тільки після погодження з автором та укладенням договору про умови видання та реалізації. Відповідальний – жрець Чорт (м.Біла Церква).

У 2010 році ми активізували роботу Української Духовної Академії Рідновірів. Здійснено набір на перший курс загально-освітньої підготовки 26 осіб, з яких на сесію приїхали тільки 12. За рішенням Священної ради, щоб активізувати роботу Духовної Академії Рідновірів, пропоную в 2011 році посилити організаційну роботу академії щодо якості набору та вдосконалення самостійної роботи студентів. ІІ сесію І курсу загальноосвітньої групи – провести на початку травня 2011 р. та здійснити переведення студентів на 2-й курс за спеціалізаціями. Студентів, які не виконали навчальних завдань за І курс і не ліквідували заборгованість до 1 травня, відрахувати з академії. Посилити відповідальність голів громад за осіб, які рекомендовані ними на навчання в академії; зобов’язати голів громад заслуховувати студентів академії про їхні навчальні здобутки на Раді або загальних зборах громади.

Здійснити наступний набір студентів на І курс загальноосвітньої підготовки у кінці березня – на початку квітня 2011 р. Головам громад слід подати в Навчальну частину рекомендації осіб, які здатні й бажають навчатися. Закликаю всіх учасників нашого Собору до плідної співпраці та прийняття виважених мудрих рішень, а всіх рідновірів – посилити власну відповідальність за долю Рідної Віри, за виконання наших рішень, за етику відносин, бо від кожного з нас залежить, як буде виглядати образ нашої конфесії в Україні та в світі.

Слава Рідним Богам!

Слава Україні!