"Ні, не дай Боже, щоб наш край
опинився в повній владі сього
племені, — особливо страшного
для наших покволих людей.
Воно мов шашіль сточить
нашу країну, засмокче наш люд".

Олена ПЧІЛКА

"Україна у великім боргу перед Оленою Пчілкою. Майже нічого не зроблено для увічнення її пам'яті.
Чи є в Києві хоч вулиця її імені? А мав би стояти
пам'ятник їй, як образові Української Жінки!"
Олесь ГОНЧАР, Щоденники, 29.12.92р.

Сучасники докоряли Олені Пчілці і за "нестерпний драгоманівський характер", і за нешляхетну "впертість та прямолінійність" у відстоюванні власної життєвої позиції, і за послідовне "засмічування мови галицизмами", і за надмірний полемічний запал, і за його відсутність. Їй ставили на карб навіть... материнсь­кий вплив на Лесю Українку, перелицьовуючи його у "прояви авторитаризму", "ревнощі" чи щось схоже на "домостроївщину". Ці гіркі, несправедливі докори вийшли з-під пера непересічних діячів вітчизняного національно-культурного відродження початку мину­лого століття: І.Нечуя-Левицького, С. Єфремова, Д.Дорошенка, Є.Чикаленка, В.Винниченка, С.Петлюри.

На щастя, маємо приклади цілком протилежні. Значуща громадсько-політична, літературна, публіцистична, педагогічна діяльність О.Пчілки, її жер­товна праця на ниві національно-духовного утверд­ження українства знайшли гідних лицарів-оборонців. Варто згадати теплі, сповнені глибокої шани і непід­робного такту листи Івана Франка, Лесі Українки, Д.Яворницького, спогади Л.Старицької-Черняхівської... М.Зеров назвав її однією з "найхарак­терніших фігур українського життя, громадського й літературного, в довоєнну добу". А Дмитро Донцов у глибокому експресивному есеї "Мати Лесі Українки (Олена Пчілка)" писав: "Неприйнята життям, вона перемогла його, бо остаточно те життя, хоч спізнено, признало її рацію".

І ніби на потвердження цього — проникливі думки Олеся Гончара, які він 17.09.93 р. довірив щоденнику: "Ніяк не можу схилити своїх молодших літ. колег (та літ. колежанок) до написання документальної книги про Олену Пчілку. І фільму немає. А як багато зробила вона для України! Якої вдячності заслуговує! І не тільки тому, що народила й виховала нам Лесю, створила таку чудову, національно свідому сім'ю. Видаючи журнал "Рідний Край", ця дивовижна жінка подвигала навіть тодішніх архітекторів до відродження українського стилю. <...> Ні, ми в боргу, в боргу перед нею.

***

Для осягнення глибин літературного, а радше психологічного портрету Ольги Петрівни Драгоманової-Косач, відомої читачам як Олена Пчілка, здається мені, варто прислухатися до думки німець­кого філософа-бунтаря Фрідріха Ніцше: "Талант де­яких людей здається меншим, аніж насправді, тому що він ставить собі надто великі завдання". Для неї угодовство, політичне чи моральне пристосуванство, гендель з власним сумлінням були поняттями поза людською сутністю. Тому жила за принципом: "Люби, Боже, правду", сповідуючи його повсюдно. В родині

—    переллявши свою душу і думки у дітей-інтелектуалів, які до останніх своїх днів плекали найвищу цінність: людську та національну гідність. В суспіль­стві — поборюючи духовну оспалість, комплекси етнополітичної меншовартості передовсім української інтелігенції, нещадно борючись з масштабним руйнів­ним наступом на права українства як "єдінонєдєлімців-обрусителів", так і поводирів ліберальних ідей "всесвітнього братерства народів" та космополітизму. В літературі — за словами Д. Донцова, "замість загальноукраїнського всецілющого зілля на всі болі, —    милосердної сльози, шукала вона в своїх творах чинного протесту".

Сутність людського існування ділилася для неї на дві протилежності, два імперативи: нудота і повнота життя. І вона жила так, як взяла собі за обітницю ранньої юності, в ім'я оборони рідної нації, зброєю слова відкрито пішла "нави" і проти її зовнішніх ворогів, і проти угодовської нудоти "землячків-хлопоманів". З усією рішучістю — нехтуючи реальною небезпекою владних репресій та негації літераторів-побратимів. 1903 року на відкритті пам'ятника Іванові Котляревському у Полтаві Олена Пчілка єдина виступає українською мовою. Порушує встановлену царською владою категоричну заборону, послаблену тоді лише для представників Галичини, що на той час перебувала у складі Австро-Угорської імперії. А за два роки потому Олена Пілка — серед чотирьох делегатів української інтелігенції у Санкт-Петербурзі, на перемовинах з тоді всеможним царським прем'єром графом Вітте добивається відміни багаторічної драконівської заборони на україномовний друк і шкільництво. А 1920 року, за більшовиків, під час святкування дня народ­ження Тараса Шевченка у Гадяцькій гімназії, Олена Пчілка огортає погруддя поета національним синьо- жовтим стягом. І коли розлючений комісар Крамаренко зірвав прапор, обурено скандує: "Ганьба Крамаренкові!". Переповнений зал дружно підтримує 'її. Тоді відбулася недовгим арештом. Першим. Від другого врятувала смерть: прийшла раніше за інквізиторів-чекістів, на руках яких, кажуть, вже була "путівка в каземати" — у справі міфічної "Спілки визволення України".

Був жовтневий день тридцятого року XX століття. Вісімдесятиоднолітню славетну українську письменницю, громадську діячку, першу жінку — члена- кореспондента УАН Олену Пчілку без урочистостей, без промов тихо прийняла київська земля Байкового цвинтаря. Поряд з чоловіком, відомим "старо- громадівцем" Петром Косачем, сином, письменником і фізиком Михайлом, та донькою, Лесею Українкою.

Найтяжчі випробування долі впали на Олену Пчілку в роки її редагування часопису "Рідний Край". Періо­дом найбільшої самореалізації багатогранного таланту — передовсім, редакторського та публіцистичного. Саме цей час приніс Олені Пчілці найбільші страждання, найболісніші удари і з табору запеклих ідейних противників, і — що особливо трагічно — з оточення своїх, "толерантних українців". Якими тільки "ізмами" не

таврували її, в яких смертних гріхах не звинувачували, до яких погроз не вдавалися! І все через те, що, бачте, посміла на сторінках свого тижневика порушити пекучі проблеми українсько-єврейських стосунків. Та ще й під кутом зору, який різко заперечував офіційні трактування "єврейського пи­тання" тогочасними жидів­ськими адептами, діячами ро­сійських та міжнародних сіо­ністських кіл і нашими полох­ливими аж фемінізованими поступовцями, геть очамрілими від тільки-но дарованих ку­ценьких царських свобод і лібералізму. А вона стояла на тому вогняному рубежі — "з громадою на поєдинку', якщо не самотнім воїном, то в товаристві дієвих однодумців, надто малому для такої битви. І мужністю та мудрістю стратега-полководця успішно тримала бій на кілька фронтів. Довгі роки. В ім'я ідеї своєї нації, в ім'я "братів незрячих гречкосіїв". Попри масований рейвах та ґвалт чужих проклять, попри відьомське тавро "шовіністки" від своїх "любезних" інтелігентних "забрьох", попри страшну трагедію родини — смерть, яка один-по-одному вкоротила віку спершу синові Михайлові, затим чоловікові Петрові, а там і доньці Лесі. Вона не зламалася, не розміняла на лихварські срібняки, як сама писала, "почуття своєї достой­ності, гідності, гонору і совісті". Вистояла і через лихі роки, дошкульно і в'їдливо розвінчуючи "шкідливість жидів для нашої української справи", ане­мічність єдинокровних націонал- угодовців, зуміла зберегти зброю світла — інтелектуальну силу "Рідного Краю". Аж до початку світової бойні 1914 року, коли царат знову наклав "табу" на всю українську періодику...

Цей тріумф національної гідності, людської совісті в ідейній обороні українства від торжествуючого хамства все­світніх гендлярів та їхніх попихачів Олені Пчілці аж ніяк не могли ні забути, ні подарувати. Ні тоді, ні тепер.

Теги:
Джерело: журнал "Рідна віра", №9(47)
 

Медіа