Намітка була одним з елементів українського традиційного вбрання досить довгий період – з 15-го до кінця 20-го століття. Вона сягала до 5 метрів у довжину та була близько 50 сантиметрів завширшки.

Цей головний убір мав багато варіацій назв, залежно від регіону, - наметка, перемітка, намитець, серпанок, рантух, склендрячка.

В 15-му столітті найпоширенішою його назвою була «серпанок». Проте, саме серпанок, як окрема одиниця гардеробу теж існував.

Різниця між серпанком та наміткою полягала у тому, що намітку виготовляли зі звичайного полотна, а серпанок – із тонкого, майже прозорого.

У 18-му столітті було налагоджене промислове виробництво наміток та серпанків. Й вже у 19-му ця жіноча окраса була відома по всій території України. В цей час їх почали ткати з найкращих сортів льону і в домашніх умовах.

На початку 20-го століття часто у спадок від бабусь отримували намітки із шовку-сирцю зеленкуватого або сизого кольору, адже виготовляти в ті часи таких вже не вміли.

Трохи згодом вони майже повністю вийшли з ужитку.

3

Існувало до тридцяти способів вив’язування їх на голові. Найпоширенішим був коли один кінець намітки пропускали під підборіддям, а другий спадав на спину

На західному Поліссі вив’язували намітку складаючи по довжині в п’ять разів та зав’язували на потилиці в бант або вузол. Ще був варіант з двома бантами по боках або над лобом.

Були й складніші варіанти вив’язування – коли обидва звисаючи кінці та петлю із частини полотнища залишали ззаду.

Інколи вже вив’язану намітку фіксували довгими шпильками. Це давало змогу надягати та знімати її не втрачаючи форми, як шапку. Робили такі шпильки з воску, клаптиків тканини або гофрованого паперу.

На Гуцульщині намітка була двошаровою та складалася із нижньої, - білого кольору намітки, та верхньої - червоної квітчастої хустки. Її зав’язували півколом над чолом з’єднуючи кінці у вузлик на маківці. У піст вбиралися лише у білу перемітку, а червону не вив’язували.

На те, як саме носити убір впливали багато факторів: вік, сімейний стан, життєва ситуація. Наприклад, на Чернігівщині інколи літні жінки пов’язували її так, що один кінець пропускали під підборіддя.

Способів вбиратися у намітку було дуже багато і навіть в одному селі їх могло існувати декілька.

Технологію пов’язування й досі пам’ятають літні жінки на Поліссі та у Карпатах. Й сьогодні існують навіть спеціальні майстеркласи, де навчають цьому старовинному ритуалу.

Звичайно ж намітки не всюди та не завжди мали лаконічний вигляд простого полотна. Їх теж прикрашали, і для потіхи, і наділяючи певним сенсом аби вони слугували оберегами.

4

У північно-західних районах Полісся намітки прикрашали стрічками. Такий вид окраси наслідує дівочий головний убір і виконує ті ж самі оберегові функції.

Кінці намітки прикрашали вишивкою прямокутних смуг, часто зустрічалося що й на чолі вишивали або ткали вузьку смужку.

Користуючись тим, що при вив’язуванні частина намітки була прихована, поліські жінки прикрашали її різними орнаментами з двох сторін – вишивали різні кінці та два різних чола, й носили її почергово цими сторонами за бажанням. Орнаменти, до речі, вишивали так, щоб вони ідентично виглядали з зовнішньої та з внутрішньої сторони. Використовуючи техніки двобічний хрестик, стебнівку, косу і пряму гладь.

На Поділлі для вишивки на світлих намітках використовували світлі лляні, бавовняні та шовкові нитки, роблячи акцент не на візуальності окраси, а на рельєфності вишивки.

Для кольорового оздоблення використовували червоні, чорні, металізовані (золоті або срібні) нитки.

Також жіночу окрасу оздоблювали бісером.

5

У сучасному суспільстві визначити що жінка заміжня можна хіба що побачивши каблучку на її пальці. Але, сьогодні не всі дотримуються ритуалу обміну каблучками, тому вірогідність допуститися помилки намагаючись вгадати дуже велика.

У давні часи для кожного життєвого циклу людини були певні атрибути. Так, наприклад, дівчата прикрашали голови віночками, плели коси та носили розпущене волосся прикрашене квітами. А от заміжнім жінкам нічого з цього не можна було робити. Існував певні етнічні норми, яких суворо дотримувались.

Щойно дівчата виходили заміж розпочинався новий цикл їхнього життя вже у новій ролі. Індикаторами заміжньої жінки були зібране приховане волосся під головним убором.

Перший раз намітку дівчина вдягала на весіллі. Ритуал заміни головного убору називався «очіпини» або «покривання». Основна його роль була позначити новий статус нареченої. Дівчина сідала на хлібну діжу або вивернутий кожух (символ родючості), їй знімали дівочі атрибути вінок або стрічки, розплітали косу й мати двічі накидала на дівчину намітку але, молода її скидала. Лише на третій раз вона залишала намітку, як знак того, що погоджується попрощатись з дівуванням.

Також існував обряд, в якому хлопець якого виряджали до шлюбу, сідав зі своїми друзями біля весільного дерева, а його мати клала перед ним калачі й покривала наміткою в знак того, що він вже не парубок. За день до весілля молодий відсилав до нареченої гінців з подарунками, серед яких були два калачі, пляшка напою, перемітка, червона хустка і черевички.

Покривали в давнину не тільки наречену, а й дівчину, яка вступала в статеві стосунки до шлюбу, завагітніла і мала народити. Її називали «покриткою». Виконували цей ритуал лише заміжні жінки.

З цим атрибутом пов’язані не тільки весільні ритуали.

Намітку використовували й в родильних обрядах. Так, наприклад, на ту саму намітку, яку дівчині пов’язували на голову на весіллі, баба-повитуха приймала новонароджену дівчинку – щоб та була доброю господинею та мала довгий вік. Цю намітку зберігали все життя.

На Гуцульщині, аби забезпечити оберігання матері й дитині, прощаючись з повитухою в перший день після пологів дарували їй намітку, хустку або вишиті рукавиці.

В Карпатах та на Волині ця традиційна жіноча окраса затрималися ще до другої половини 20-го століття. Зараз це справжній раритет й зустріти такі хустинки можна лише в музеях або сім’ях, де вони залишились як спадок.

Теги:
Джерело: https://etnoxata.com.ua/statti/traditsiji/namitka-obrjadovist-ta-rol-golovnogo-uboru-ukrajinok-15-go-stolittja/
 

Медіа