У серпні 1998 року виповнилось 150 років з часу знайдення статуї Світовида в річці Збруч. Видно, серпень виявився щасливим для українців-рідновірів, бо й Київський Світовид саме в серпні «видибав» з полону Київського бюрократично-окупаційного апарату.

Як би там не було, але збіг надто символічний, щоб не звернути на нього увагу! 18 серпня після довгих листовних розмов наці­онально свідомих сил України з власть імущими, та щоб запобігти небажаним мітингам і протестам на День Незалежності, копію культової статуї Світовида нарешті повернуто в сквер Софійського майдану. Подія говорить сама за себе: держава, для якої національні пріоритети мали б стати справою життя, нині продемонструвала лише удавану рівноправність українців з іншими національ­ними та релігійними меншинами України.

Тим часом, поки українські урядовці заклопотані задоволенням власних інтересів, наші сусіди не гають часу. Зокрема, в Польщі 8 жовтня відбулося велике святкування з нагоди унікальної укра­їнської знахідки. Щоправда, ніхто не називав її українською, бо ніхто й не збирається робити славу Україні, якщо Україна сама відмовляється від цієї слави, Навіть реклама Археологічного музею в Кракові свідчить, що Світовид знайдений на «сході Польщі». Отже, полякам є чим пишатися: з усього світу сюди їдуть туристи, щоб побачити... ні, не мумії з Єгипту, яких повно по різних музеях світу, а - саме нашого Збруцького Світовида, який є один на цілий світ! Організована на державному рівні наукова конференція у Варшаві засвідчила, що поляки не тільки не збираються повертати пам'ятку, як про це мріють деякі шанувальники української старовини, але й загалом роблять вигляд, що ініціатива святкування належить саме їм.

Насправді ж ініціаторами святкування й проведення наукової конференції були місцеві україн­ці-патріоти з Тернопільщини - працівники Природного заповідника «Медобори», які дбайливо охоро­няють кожну квітку й кожну пташину, все живе, що подарувала така щедра українська Природа. Директор заповідника Музика Михайло Ярославович та його заступник з наукової роботи Оліяр Гали­на Іванівна ще в травні 1998 року надіслали запрошення на конференцію багатьом науковцям, в тому числі й у Варшаву, і в Київ. Люди, які турбуються насамперед про збереження природи краю, разом з тим добре розуміють і значимість унікальної історичної та археологічної пам 'ятки. Однак, природни­чий заповідник України сьогодні не має ні матеріальної, ні юридичної змоги не те що створювати історико-культурний чи туристичний центр, але навіть не може забезпечити належне зберігання істо­ричного комплексу. Це, закономірно, мала б вирішити столиця. Та для наших академіків від археоло­гії виявилось престижнішим запрошення з Варшави, аніж з української «провінції», тому й вирушили вони в закордонну подорож, тим більше, що за державний кошт.

Не зважаючи на це, конференція в «Медоборах» таки стала міжнародною. Сюди приїхали нау­ковці з Словаччини, Білорусі, Москви й Польщі. Українські дослідження репрезентували науковці зі Львова, Тернополя, Чернівців, а також місцеві краєзнавці Тернопільщини. Під час їхньої зустріч/ до­щова погода змінилася ясними й сонячними днями. «Дух Світовида витає над Медоборами!» - однос­тайно визнали учасники Тим часом, як заповідник «Медобори» марно б'ється в пошуках коштів для видрукування хоча б двохсот примірників тез своєї конференції, християнізована столиця мовчить. Мовчать також затуманені Христосом меценати, викидаючи мільярди на відбудову християнських грибів, які скоро вкриють Україну суцільними хрестами, як на цвинтарі...

Хтось би назвав мою поїздку в Медобори екскур­сією, та для мене це було насамперед поклоніння Свя­тині Світовида. Ці одвічні Українські терени, мальов­ничі гори Товтри, що мають таку давню й цікаву істо­рію, нині - Тернопільська область України

«Ми їдемо по дну колишнього Сарматського мо­ря, - розповідають наукові співробітники заповідника Степан Сторожук і Ярослав Капелюх, - 12 мільйонів років тому тут було надзвичайно тепло, і на дні негли­бокого (80 метрів завглибшки) моря жили корали, зі скелетів яких утворився кораловий риф. А з цього ри­фа пізніше утворилися вапнякові гори Товтри. Далі на захід піднялися вищі гори Карпати». Так створювався рельєф України в дуже віддалені від нас часи...

Та я подумки все частіше повертаюсь в те спекотне літо 1848 року, коли вода в Збручі сильно спала, і прикордонники, пильнуючи за місцевістю, побачили щось незвичайне поблизу урочища Бігла. Наблизив­шись до берега, розгледіли шапку, що виступала з во­ди. Коли ж спробували її витягти, виявилось, що шап­ка кам'яна і «одягнута» на кам'яну фігуру.

Сповістили місцевого поміщика і той дав волів, щоб витягти кам'яну статую. Робота виявилася не з легких. Довелося впрягти три пари волів, щоб поду­жати її. У всіх, хто був свідком цієї роботи, було таке враження, ніби той стовп відламався від більшої бри­ли, навіть дехто чув тріск. Як гадають очевидці, на дні залишилось ще кілька кам'яних плит, але швидка те­чія і глибина річки не давали змоги витягти решту. У письмовому звіті А. Кіркора, уривок з якого подає Ми­кола Бандрівський*, є цікава деталь: коли статую ви­тяти, «люд, який дуже громадився, зараз окрикнув, що то святий Іван». Сприйняття місцевим населен­ням своєї культової пам'ятки дуже важливе, якщо на­віть не з етнографічної чи фольклорної точки зору, то принаймні, як «свідчення» генетичної пам'яті. У вся­кому разі знайдена статуя пов'язувалась в уявленнях місцевого люду з подобою Бога і з поняттям Святості. «Іван» могло вживатися вже як пізніша ідеологічна надбудова, принесена християнством. Вражає, насам­перед, те, що перше сприйняття статуї позитивне і священне. Тільки через три роки, вірогідно, вже під­бурені християнськими попами, селяни погрожували Мечиславу Потоцькому, який хотів поставити кумира на Розбитій Могилі поблизу свого маєтку, що розтро­щать «фігуру на кавалки».

Свідки цієї знахідки інженер К. Беньковський та А. Петрушевич майже через тридцять років після події дали свої повідомлення А. Кіркору, який на Археоло­гічній виставці у Львові 1885 р. виголосив доповідь «Про доісторичні пам'ятки Покуття і Східної Галичини», і який докладно описав знайдення статуї. Певний час статуя перебувала в маєтку власника села Личківці пана Кос­тянтина Заборовського, який подарував її Мечиславу Потоцькому, а той, через наведені вище обставини, від­дав кумира в Краківський Археологічний музей, що то­ді тільки створювався.

Нові дослідження місцевих Тернопільських ар­хеологів ствердили, що статуя Світовида не була ски­нута в Збруч войовничими християнами, як це вважа­лося досі. Добра збереженість пам'ятки свідчить про те, що її сховали у водах ріки самі віруючі, адже на статуї нема ніяких слідів пошкодження чи наруги, як це було з багатьма іншими язичницькими зображен­нями Богів. Ряд фактів, встановлених при розкопках, дають змогу датувати останні язичницькі Богослужін­ня на Богиті XVII ст., що цілком імовірно, враховуючи віддаленість Храму Світовида та цілого комплексу ін­ших подільських капищ від Київського центру христи­янізації Руси-України.

Мабуть на тлі загальнодержавного святкування 2000-ліття Різдва Христосового для офіційної науки ви­явилося «некоректним» розголошувати ці наукові фак­ти, які суперечать усталеній загальноприйнятій «кон­цепції» про охрищення Руси в X столітті. Для деякої частини українців може виявитися неприємною несподіванкою той факт, що християнству на деяких тере­нах України не більше 300 років. Що ж, заспокоїмо їх: пишатися треба таким фактом, а не соромитися! Це свідчить про високий рівень національної свідомості наших Пращурів, які мешкали на Поділлі, Це саме сю­ди в Українські Товтри, Медобори та в Карпати пере­містився центр Рідної Віри, щоб уберегти її від чужо­земних зазіхань! Велесова Книга розповідає про «хра­ми Карпатські» (дошка 14).

Та ось в газеті «Україна молода» за 4 листопа­да 1998 р, читаю статтю Світлани Мичко з Тернопіль­щини під заголовком «Медобори. Там чудеса, там Ідол бродить...». Не знаю, якими міркуваннями керувалась авторка, може вона в такий спосіб хотіла привернути увагу сучасних меценатів до української проблеми? Але чому саме для любителів мандрівок і місцевих "страшилок" пропонується «перспективний маршрут», і в чому його перспективність? Хіба не ясно, що лю­бителі подібних мандрівок можуть принести більше шкоди, аніж користі? Нагадаймо християнського попа-фанатика, який вчинив наругу над скіфською Ба­бою, що стояла в Ботанічному саду в Києві (розтро­щив голову кам'яної скульптури), або факт розбиття унікальних двостатевих язичницьких статуй (Бог- Отець і Богиня-Мати) у Видубицькому монастирі, чи наругу над Лисою горою в тому ж таки Києві?! Подіб­них обезглавлених статуй маємо сотні по всій Слов'ян­щині: в музеї гори Слєнжі в Польщі демонструють голову Перуна і обезглавлену Бабу з рибою. Про таке святотатство (від слов'янського святість і тать - «убивця святості») читаємо в хроніках XI - XII століть, в яких самі хрестоносці вихваляються знищеними Святинями. Про це писав також і професор Володи­мир Шаян: «Відрізану чи відрубану голову Триглава було вислано папі римському як тріумфальний тро­фей здобитчиків, як це ми читали у власних свідчен­нях цих варварів,.. Цю відрубану голову Божества не посилали туди для збереження. Вона мала бути до­казом обезголовлення віри цілого народу». Володи­мир Шаян називає такі дії деіцидом (від лат. Deus  - Бог і саеdo - вбиваю, знищую) за аналогією до геноциду (винищення народів) **. Таких фактів християнського дикунства протягом останнього тисячоліт­тя можемо назбирати цілу книгу, якій назва була б, приміром, «Злочини християнства проти етнічної ві­ри українців». Та чи здатні наші сучасники зрозуміти всю трагедію нашого народу, спричинену чужовір'ям? Недаремно християни і науковці з християнськими сте­реотипами мислення всіляко поширюють думку, що наші Предки були некультурними, кровожерними язичниками, які нібито приносили людські жертви своїм Богам. Відомий грецький історик ще в 5 ст. до н. ч. писав, що наші Пращури «були людоїди!». І йому ві­рили... Вірить і наша авторка в авторитет археологів.

Не дивно, що Світлану Мичко лякає «моторошна аура цих місць», яка тільки «розбавляється доброю славою цілющих тутешніх джерел». Мені ж ця аура ви­далася доброю і Божественно світлосяйною. Чомусь часто забувають, що людина сама створює навколо себе ауру. Наші Пращури зводили свої Святині саме біля тих цілющих джерел, які вказують Боги. І Боги щед­ро дарували народові вимолене саме в тих язичниць­ких Святинях і біля тих язичницьких статуй! Чому ж ви, християни, не боїтеся лікуватися з язичницьких дже­рел? Заради власного здоров'я ладні поклонитися «кровожерному» Світовиду?! Цей ваш страх уже спап­люжив кожне джерело дешевими репродукціями із зоб­раженнями юдейки Діви Марії та християнських «му­чеників» або зображеннями прибитої до хреста люди­ни - Ісуса! Саме так позбиткувалися над цілющими джерелами Києво-Печерської лаври чи природнього запо­відника Феофанії! Чи спадає вам на думку, що люди­на, якій глибоко чужа й гидка юдо-християнська сим­воліка, вже не може зцілитися цією джерельною во­дою, що діє тільки спільно з рідною молитвою до Рід­них Богів? Думаю, лише наші вороги добре знають, що роблять. Вже стогне Матінка-Земля від їхніх хрестів, що ними попротикали її груди! Та християнський ек­стаз продовжується - бо їм мало! Мало! Мало!

Чому ж ми, українці, не хочемо вірити пам'ятці праукраїнського культового письма Велесовій Книзі? Бо нам твердять ті самі чужинці, що вона підробка. Чи не те саме казали й про «Слово о полку Ігоревім»? Та ж у Велесовій Книзі чотирикратно стверджено, що людських жертв не було: «Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви, як тая це діє у варягів» (7- А), «Се Боги Русі не беруть жертви людської, ані тваринної, лиш плоди, овочі, квіти, зерно, молоко, суру пит­ну, на травах настояну, і меди, - ніколи не живу птицю, ані рибу» (24-Б), «Се є жертва наша мед-сура о дев'яти- силі й шавлії удіяна, і на сонці ставлена три дні, потім крізь вовну ціджена, і то буде наша жертва Богам Пра­ва, які є наші Праотці» (24- В), «Жертви іншої, як хліби немає: це виноград і мед, і зерно дають до молитов тих» (26). Це слова тих самих «непокірних Волхвів», про яких згадує пані Світлана, і яких вона і їй подібні звинувачують у людських жертвопринесеннях! Невже справджується біблійне «будете дивитися і не побачи­те, будете слухати і не почуєте»? Невже дасте себе в руки цьому ганебному чужинському постулату і будете пасивно споглядати на своє самознищення?!

Так, археологи дійсно знайшли на Богиті людсь­кі захоронення, в тому числі, дитячий могильник, ок­ремі людські й тваринні кістки, іноді напівобгорілі, які датуються XII! ст. Та чи може це однозначно свідчити тільки про жертвопринесення людей? Коли татаро- монголи увірвалися до Києва (в тому ж таки XII! ст.!), кияни заховалися в Десятинну церкву, яка повалила­ся від тиску людських тіл і поховала живцем тисячі людей! То може факт знайдення цих людських кісток будемо вважати християнським жертвопринесенням людей в Десятинній церкві?! Звичай знаходити захист від ворожої навали в Святинях, навіть біля Святих де­рев, відомий на наших землях ще з далеких тисячо­літь. Саме Звичаєм оберігалася кожна людина, яка перебувала під кроною Святого Дуба Перуна - тут во­на була недоторканою Це оберігалося Звичаєвим правом. Чи не ця традиція спонукала людей перехо­вуватися в Святині Світовида від татаро-монгольських варварів? Звичайно, на чужинців не поширювався За­кон наших Пращурів, вони жорстоко винищували все на своєму шляху - і Святині, і людей, які тут шукали захисту. Після жорстоких боїв Волхви ховали тіла за­гиблих людей тут, поруч із Святинею, віддаючи їхні душі під захист Рідним Богам. Та й чи доцільно було переносити сотні загиблих до поселень, що розміще­ні за десятки кілометрів від Святині?

У зв'язку з цим згадалося, як польський профе­сор Тадеуш Сулімірскі пояснив розкопане поховання біля села Войцехівці на Волині. В могилі похований го­лова родини (в центрі), по обидва боки від нього дві жінки в скорченому положенні, біля кожної з них по двоє дітей, крім того, юнак і дівчина та ще один дорослий чоловік. Професор пояснив, що разом з померлим чоловіком ховали його жінок і дітей, рабів чи мабуть усю родину. Абсурдність цього пояснення ні в кого не вик­ликала сумніву. І даремно! Невже, маючи такі звичаї, народ не виродився б зовсім? Уявімо, що з кожним по­мерлим чи загиблим знадобилося б винищувати цілі родини. Але ж це протиприродньо! В жодного народу не могло бути подібних законів і звичаїв. Кожен народ натомість має надзвичайну силу живучості, неперебор­не прагнення до продовження Роду! Який же смисл був би знищувати всю родину в разі загибелі батька?! Тут, вірогідно, сталася якась трагедія цілої сім'ї; чи то сти­хійне лихо, чи якесь політичне винищення княжої ро­дини, чи щось інше (за Ю. Лісовим «Нарис історії Праукраїни»)***.

Щодо якихось «нечистих сил», які «не дають тут лісові рости», то наша авторка мабуть не усвідомлює, що саме на Перуновому пагорбі зароджується та си­ла, яка заряджає ті цілющі джерела, що дають воду від очей, серця і нервів. Адже ці джерела розміщені в урочищах саме біля підніжжя знаменитої Звенигори й того «пустиря», в який постійно влучають блискавки Перуна. Кращого природного поєднання годі й шукати. Для кожного рідновіра блискавка Перуна є очища­ючим електричним струменем, який шанували наші Пращури Лікувалися також і попелом або обвугленою деревиною з ударених блискавкою дерев. А пробиті блискавкою камінці (згустки піску) використовують для освячення води й при лікуванні різних хвороб. Якраз саме це і є чи не найсильнішим підтвердженням особ­ливого магічного значення цієї гори, За дослідженням археолога Марини Ягодинської, на цьому великому об­городженому рукотворними валами городищі існува­ло аж чотири Святині, одна з яких, вірогідно, була й майстернею для виготовлення культових статуй, по­дібних Світовидові. Саме тут знайдені знаряддя, яки­ми виготовлялася знайдена статуя.

Єдине, з чим можемо погодитися, це те, що Свя­тині Медоборів треба вивчати Але вивчати мусять лю­ди, спеціально підготовлені й покликані до тієї священ­ної справи, люди, не заангажовані ні християнським мисленням, ні атеїстичною байдужістю, тим більше - не примітивні шукачі вітчизняних «страшилок» для створення фільмів-жахів.

Прийдіть сюди, справжні патріоти України! Прий­діть вклонитися Рідному Богу Світовиду! Прийдіть сю­ди яку Святиню! Це для нас записали Волхви у Веле­совій Книзі: «Тут відкриєте ворота і ввійдете в них - це красен Рай Слов'янський!».

 


* М. Бандрівський. Сварожі пики. Археологічно-релігієзновчі нариси. - Львів, 1992 - с 73 - 80.

** В. Шаян. Віра Предків Наших.  Гамільгон, Канада, /987.- с. 259.

*** Ю. Лісовий. Нарис праісторії Укроіни - Лондон, Ґого, 1976, с. 6.

Теги:
Джерело: журнал "Сварог", №9, 1999

Схожі статті

  • 15.04.2016
    4163

    У світі замало цікавих пам’яток, які людством внесено до

    ...
  • 07.06.2016
    1158

    Хоч літо навколо, та холодно нам,
    Хоч нічка надворі — не хочеться спать,
    Бо завтра

    ...