Козацтво є символом України, її одвічної боротьби за волю та незалежність; мужності, лицарства, самопожертви, геройства; оборонців Православ’я, рідної землі; людської та національної гідності.

Козацтво – вільна воєнно-промислова людність у східно-европейських степах, що дістала цю назву значно пізніше своєї появи. Слово "козак" вперше зустрічається в словнику половецької мови з середини 13 ст., маємо її також у візантійських джерелах, інструкціях італійських міст своїм колоніям на Чорноморщині. Козаками ці джерела називають озброєних людей, які займалися охоронною службою у прикордонних місцевостях, давали охорону купецьким караванам на степових шляхах або й самі займалися промислами. Під кінець ХV ст. назва козаків поширюється й на ту частину людності Центральної і Східної України, яка ходила на різні промисли, "у ходи", займалася полюванням, рибальством, бджільництвом, видобутком солі, селітри тощо.

Українське козацтво відмінне від інших козацьких формацій Східної Європи не тільки своїм етнічним походженням, але й роллю, яку воно відігравало в історії України, зокрема в змаганнях українського народу за відродження своєї державності, а також своєю боротьбою проти навали тюрксько-татарського світу. Саме в процесі боротьби степових "уходників" з татарськими нападами виникла десь у п.п. ХVІ ст. організація Запорозька Січ. Поволі козацтво починає проводити власну незалежну від польського уряду зовнішню політику. Особливої сили набирає козацтво у першій чверті ХVІІ ст., коли гетьман Петро Сагайдачний не тільки прославив його вдалими походами проти татар і турків, а й допомогою польському військові під Москвою 1618 та під Хотином 1621 р., але й міцно пов'язав політику козацтва з національно-духовноюною боротьбою українського народу проти Польщі, відроджуючи при цьому державні традиції княжої України-Руси.

Повстання 1648 р. Богдана Хмельницького і тривала війна України проти засилля орендарів та Польщі стали поштовхом до утворення Української Козацької Гетьманської Держави ХУІІ-ХУІІІ ст. - "Війська Запорозького" /згодом Гетьманщини/, у якому козацтво було привілейованим станом, козацька старшина - провідною верствою, а козацький устрій став основою всієї державної організації. Поруч з тим існувала автономна козацька республіка Війська Запорозького Низового (Запоріжжя).
Утворення Запорозької Січі стало найвидатнішим явищем в історії України. Ліквідація Козацької Республіки у 1775 р. - невигойна рана українського народу, бо Січ була символом святості, свободи, людської та національної гідності.

Так українські словники описують козацтво, при цьому обходячи тлумачення самого слова “козак” та джерела його походження. Сьогоднішні меншовартісні науковці торочать нам, що слово “козак” тюркського чи то хазарського походження, а чи просто скопійоване у сусідньому Казахстані.

Найповніше тлумачення походження назви “козак” знаходимо у книзі “Таємниці бойових мистецтв України (Т. Каляндрук, Львів, Сполом, 2004, с. 87) “Навіть саме походження слова “козак” окупаційною історіографією подавалося так, щоб принизити нашу національну гідність. То виводячи його від “кози”, мовляв козаки були прудкі мов кози, то від “коси”, бо в козаків на голові були коси, то взагалі починають вважати це слово татарським, половецьким чи казахським запозиченням. Всі ці псевдонаукові небилиці дуже аргументовано та фахово розвінчує Олексій Братко-Кутинський у мсвоїй фундаментальній праці “Феномен України”. ...він аргументовано доводить, що слово “козак” походить від дуже давнього слова “кос” – меч і косак – козак – це мечник, людина озброєна мечем, воїн”.

Першу письмову згадку про слов’янське бойове мистецтво знаходимо у “Хроніках” візантійського історика Лева Диякона (VI ст.): “Ті з волхвів, які живуть у лісах, а не у містах, володіють руками своїми і ногами з таким успіхом, що можуть самотужки протистояти голими кінцівками мечам і списам озброєних аплітів”. Але до чого ж тут волхви — служителі культу? Все пояснюється тим, що вони не мали права носити зброї, а захищати своє життя від будь-якої небезпеки чи ворога були змушені за допомогою засобів, якими їх наділила природа, — власних рук і ніг. Звідси й українське народне прислів’я “доти рахман тихий, поки собаки не обступлять” (Борис Грінченко, “Словарь української мови”).
Свій початок козаки-характерники ведуть ще від давньоукраїнських язичницьких волхвів (віщунів, чародіїв). У творах П. Куліша про походження козака-характерника читаємо: 

О козаки! Зветесь ви християни,
І так шукаєте собі безпеки,
Як ваших предків хижаки погані
Навчили у віки якісь далекі.

В. Шевчук пише про волхвів таке: “Вони, вважалося, знали таємну силу речей, явищ і володіли своєю, виробленою в століттях, наукою і прийомами, з допомогою яких цю віру вселяли в маси. Вони займалися пророцтвом, тобто віщували про майбутнє, через що і називали їх віщунами”.

На думку В. Пилата – президента федерації Бойового гопака: “Після хрищення Русі, переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні громади і у віддалених від великих міст місцях почали створювати Січі. На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і багаточисельних лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди”.

Доказом того, що характерники не сповідували християнство, було те, що “їх ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму”. Навіть декотрим, як розповідають легенди, забивали в груди кілок, щоб вони по смерті не вставали, а тоді засипали землею. Однак найпоширенішим похованням характерників було поховання обличчям донизу.
Цей звичай склався ще зі скіфських часів. Як стверджує С. Бессонова, так ховали “небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням”. Одне з таких поховань козака-характерника, як повідомляє П. Лаврів, було розкопано в 1936 році біля с. Архангельськ, Ясинуватського району Донецької області. Козак лежав у дубовій труні, зробленій без жодного цвяха. Коли відкрили труну, побачили останки козака в червоних шароварах і синьому жупані, підперезаному зеленим поясом. Він лежав обличчям донизу, а за поясом мав горобчик горілки, запечатаний сургучем. Прості люди називали характерників чаклунами, галдовниками, а попи вважали, що в них “вселився біс”. (За матеріалами інтернетвидання “Слово оріїв”)

Теги:
Джерело: З книги Крір - бойове мистецтво українських характерників

Схожі статті

 

Медіа