Традиційне Українське питання «Чому?» в Україні давно заборонене. Один мій приятель колись, ще за Хрущова чи Брежнєва, добув собі квитка на концерт якоїсь американської джаз-групи.

Тоді в Києві такий концерт був нечуваний і майже немислимий; зрозуміло, ніяких центральних залів, групу запхнули десь на Виставку передового досвіду. Поїхав туди й мій приятель. Але, на лихо, понесло туди ж таки і якусь високу особу, і тому вхід на територію перекрили. Мій аматор джазу так щиро рвався на омріяний (і оплачений же!) концерт, так уперто допитувався «Чому?», що врешті його взяли під білі руки, завели в отдєлєніє і так натовкли ребра, що він ледве ноги додому поволік. А на дорогу майор йому по-батьківськи вирік: «Идите, и когда в следующий раз вам скажут НЕЛЬЗЯ, то не спрашивайте ПОЧЕМУ». З того часу приятель не питав навіть, чому за ту саму роботу йому платять менше.

Нам тільки здається, що можна вільно запитувати «Чому?». Насправді це питання зависає в порожнечі, і то тим певніше, чим воно важливіше. За нього вже давно не розстрілюють – але тільки тому, що відповіді немає. Бо розстрілювати насправді треба за відповідь. Так от, в Україні вибудувана така мораль і така система освіти, де відповідь на серйозні питання не передбачається, а значить, і самі питання не мають сенсу. Подивіться: дітей, з яких від природи просто сиплються, як із мішка, різноманітні «чому», за три-чотири роки шкільного «навчання» ніби хтось підмінив – вони вже ні про що не питають своїх учителів, зате прекрасно знають, коли й що тим учителям відповідати. Вчителі теж знають, що діти не вчаться, але ніколи нікого не запитують чому. Самі добре знають.

ЯК, ЧОМУ так сталося, що грамотний, тямущий і трудящий народ дав із себе зробити отаке посміховисько? Кажете, через голодомори й репресії? То правда, але до голодоморів і репресій треба було докотитись. Треба було діждати, коли той розумний і вільний народ стане дурним і покірним. І не ждати, а щось робити. Що ж робила орда?

Царським указом 1746 року вводилося обов’язкове навчання ВСІХ дітей духовенства (чоловічої статі) в духовних закладах. Ну то й добре? Добре – на перший, та й то каламутний з похмілля погляд. Бо до будь-якого серйозного академічного навчання в будь-які часи були й будуть здатними близько третини або чверті дітей, отже указ прирікав учителів на сізіфові муки з дітьми, 2/3 яких навчатися не можуть, не хочуть і не будуть. Щоправда, той указ стосувався лише дітей духовенства, отже великої шкоди ще не наробив. Але викликав деяке остовпіння серед Українців: нащо ж такі дурниці запроваджувати? Україна, де споконвіку практикувалося вільне навчання (воно, власне, й забезпечувало оту високу культуру), ніяк не могла збагнути смислу височайшого указу. За активну непокору тому указові, наприклад, Григорій Сковорода позбувся викладацької роботи в Харківському колегіумі. Проте таких, як він, виявилося небагато: хребет Українській шляхті було щойно зламано через коліно, а ширші маси ще не могли врозуміти, до чого воно йде. А йшло до Системи Примусового Навчання.

Цей сатанинський витвір орди не тільки вилучає з процесу навчання найрозумніших дітей (бо всі освітянські зусилля тратяться на дітей, які не можуть навчатись), а й з мінімальними витратами досягає головної мети виховання в орді: будь як усі, не висовуйся, почувайся винним і роби, що скажуть. І НЕ ПИТАЙ ЧОМУ.

Царський указ діяв повільно, але певно. Вищі верстви народу звикали до думки, що так і треба; кричущий ідіотизм примусового навчання мало кого тривожив, бо був добре замаскований демагогією і тривалий час стосувався тільки отих вищих верств, і без того підкуплених, розбещених і, загалом, нікчемних. Дух народу міцно й надійно зберігався в селі, де стара система освіти була зруйнована, але нова ще довго не могла прижитись. Злочинність царської системи освіти добре розкрив Лев Толстой, але ще й тоді вона була безпомічна перед звичаєвою культурою Українців.

І тільки коли за діло взялися більшовики, почалися справді глибокі переміни в суспільній свідомості. Ввести примусове навчання як масовий обов’язок виявилося справою ще складнішою, ніж виморити голодом мільйони стрілочників і розстріляти тисячі їхніх лідерів. "Обов’язкова Загальна Середня Освіта" була проголошена тільки в 50-70-х роках ХХ століття; зате це була справжня перемога ленінських ідей: ціла гірлянда брехні, сконцентрованої в цьому гаслі, здавалась величним досягненням радянського народу, і ніхто не чув у ній типового цинізму недостойних переможців.

Більшовицька Система примусової освіти, таким чином, веде свій родовід ще з часів спалювання книг, написаних «украинским наречием», і сьогодні перебуває в стадії свого найвищого розквіту: жертви Системи не тільки славлять її, а навіть не уявляють жодної альтернативи. Примус як неодмінний принцип ординського життя («Не умеешь – научим, не хочешь – заставим») очевидний кожному, але вже не видається згубним, як колись Сковороді, а видається неминучим і... по-своєму благотворним. Так само, як примусова колективна праця (колгоспна) знищила, задушила природні інстинкти Українців, їхню потребу й культуру гуртової дії, так і примусове навчання перетворило священний для будь-якої істоти процес вільного навчання на злісну карикатуру – дієвий засіб програмування слухняного раба. Розмова з сучасним Українцем про абсурдність і злочинність нашої системи освіти носить усі ознаки розмови сліпого з глухонімим. В найкращому випадку він терпляче дослухає оці міркування до кінця та й скаже: «Ну добре, а що робити?».

Теги:
 

Медіа