Батькові історичного роману

Уже 200. Саме стільки років минає з дня народження Пантелеймона Куліша. Суперечливий трудоголік, зі своїми недоліками й перемогами, передусім, над самим собою. 

В одній статті, називаючи П. Куліша “корифеєм нашої літератури”, І. Франко в іншій (передмові до львівського видання українською мовою “Гамлета” В. Шекспіра 1899 року в перекладі П. Куліша) висловив промовисту, можна сказати, історичну, знакову оцінку:

“Куліш – перворядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої народної мови, а при тім добрий знавець язиків та літератур європейських народів”.

Літературно-художню, наукову творчість П. Куліша вважають за подвижницьку та новаторську: він першим почав писати українською мовою наукові праці, чим заклав основи української наукової мови; став “батьком” українського роману й одним із перших творців російської історичної романістики (знамениту “Чорну раду” видав українською та російською мовами); запровадив новий фонетичний правопис (“кулішівку”), яким, із незначними змінами, користуємося і нині. Перший вимогливий і доброзичливий критик та побратим Т. Шевченка (і загалом перший літературний критик-професіонал), П. Куліш був також першим біографом, упорядником і видавцем повного зібрання творів М. Гоголя, першим перекладачем українською мовою творів Шекспіра, Байрона; першим, разом з І. Пулюєм та І. Нечуєм-Левицьким, здійснив повний український переклад Біблії.

Щодо власне фольклористичних напрацювань, то й тут П. Куліш відзначився не одним вагомим “вперше”. Зокрема, вперше в історії української фольклористики він ще 1844 року, на початку своєї діяльності (очевидно, під впливом збірок і праць М. Максимовича, П. Лукашевича, О. Бодянського, М. Костомарова, М. Грабовського), розробив проспект багатотомового серійного видання фольклору за широкою комплексною назвою “Життя українського народу”. До восьми запланованих томів мали ввійти різножанрові фольклорні матеріали: пісні, думи, казки, легенди, перекази, прислів’я, загадки тощо. Про це відомо з листів П. Куліша до М. Погодіна та до М. Юзефовича.

Перше серійне видання українського фольклору, що мало побачити світ за десять-п’ятнадцять років, здійснити П. Кулішеві, на жаль, не вдалося. До певної міри цю блискучу ідею аж через тридцять літ втілив у життя Павло Чубинський. Щоправда, П. Куліш таки зумів частково реалізувати ідею антології в двотомнику “Записки о Южной Руси” – “Записки про Україну” (в автографі – “Етнографічні записки…”). В історії української етнографії, зазначав І. Франко, “...ім’я Куліша тривко записане його “Записками о Южной Руси”, пише etnolog.org.ua.

Літературознавець та письменник Степан Процюк на честь цієї дати згадав по-своєму Куліша:

"Сьогодні 199 років від дня народження Пантелеймона Куліша. Ексцентричний і суперечливий, часто непередбачуваний і різкий, може, і несправедливий, він не влазив у будь-які канони «чемної» літературної поведінки. Він не любив «Енеїду « Котляревського та його епігонів, мав різкі полеміки із Шевченком. Він по-своєму уявляв історичну роль Запорізької Січі. Це про нього ходили чутки, як про донжуана, що , зрештою вилилися у цікавий, але трохи карикатурний стосовно головного героя твір Віктора Домонтовича «Романи Куліша»( себто любовні).

Це йому належать рядки , які значною мірою не пробачило українство : «Народе без пуття, без честі і поваги//без сорому в завітах предків диких//Ти, що постав з безумної одваги гірких п′яниць і розбишак великих».

Але… Одночасно ним захоплюються, зокрема Франко. Він пише хрестоматійну «Чорну раду». Він перекладає Бібілію українською і робить (своєю «кулішівкою») великий внесок у сучасний правопис. Він заохочує Марка Вовчка писати українською (так, був закоханим у неї, але скільки добрих справ і творів постало на світі завдяки цьому почуттю, що не завжди питає, у які двері стукати). Він, один із чільних кирило-мефодіївців, на могилі свого близького друга Тараса Шевченка, із яким часто сперечався, виголошує таку промову, яка вже не полишала можливостей для нерозуміння ролі Шевченка в українському житті. Ця промова стала фундаментом певного шевченківського культу, що надалі по-своєму об’єднував націю.

Куліша називали «несамовитим» . Його недолюблювали (в українства є така риса- мати за улюбленців «чемних» і «прилизаних» письменників, що лише вдало і прагматично виконують таку публічну роль) і часто платили чорною невдячністю. Великий письменник Пантелеймон Куліш помер у 1897-му році, раптово, із судорожно затиснутим у руці пером для писання. Він до останнього віддиху віддавав своє життя для кволої Батьківщини, духовні обриси якої творив сам , із жменькою інших…

Вічна Тобі пам′ять, воїне українського світла".

Як писав П. Федченко, “складна творчість П. Куліша належить до найцінніших здобутків української культури”.

А нам треба більше цінувати, вчитися й набувати.