Полковники Євген* Коновалець і Андрій Мельник – перший і другий Голови Проводу Українських Націоналістів. Їх військові звання полковників увійшли в українську та світову історіографію.

evgenА, взагалі, вони були генералами-хорунжими (генерал-майорами). Командувач Корпусу Січових Стрільців Євген Коновалець і його начальник штабу Андрій Мельник отримали звання отаманів (генералів за номенклатурою Центральної Ради) в грудні 1918-го року після перемоги в повстанні проти режиму Гетьмана Павла Скоропадського і вступу Директорії до Києва. Основною причиною повстання було підписання  П. Скоропадським Угоди про Федерацію з Білою Росією („дорога всім нам Росія”, „Антанта хоче Федерації” і т.д.) 

Проте, після Українських Визвольних змагань, очоливши в 1921-му році в Галичині й на еміграції Українську Військову Організацію (УВО) і в 1929-му році – Організацію Українських Націоналістів (ОУН), отаман Євген Коновалець завжди іменував себе полковником. Поручник Генштабу Армії УНР, відомий поет Євгена Маланюк вважав, що терміни „отаман” і „отаманщина” після 1917-1920-го років викликали в українців негативні асоціації. До того ж, в Українській Галицькій Армії (УГА) ранг отамана відповідав майору.

Євгену Коновальцю не вдалось у 1914-му році вступити до Легіону Українських Січових Стрільців (УСС) і в його рядах прийняти участь у війні з окупантом  України – Російською імперією. В лавах УСС воювали його друзі з Львівської Академічної гімназії – видатні старшини  Петро Бубеля, Василь Кучабський, Роман Сушко, Петро Франко, Іван Чмола та ін. Навчаючись в гімназії, вони разом створювали „Пласт” і таємну організацію „Мазепинський Курс Мілітарний”. Вивчали теорію, закупили зброю, проводили вправи в лісі й на стрільбищах. А потім склали присягу „з оружжям в руках здобувати незалежність українського народу”. Недаремно в пісні „Червона Калина” співали „..визволяти братів-українців з московських кайдан”.

Євген Коновалець продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету. Був членом Товариства „Січ”, Студентського Союзу і, пізніше, Української Національно-демократичної партії. Великий вплив на формування його особистості мали визначні галичани – педагог Іван Боберський, політик Кость Левицький, а також політичний емігрант з Наддніпрянської України Дмитро Донцов. Військовий вишкіл Є. Коновалець пройшов на  підстаршинських курсах при 19-му піхотному австрійському полку у Львові, а пізніше в австрійській офіцерській школі. У 1915-му році поручник 35-го полку галицьких ополченців Австрійської армії Є. Коновалець воював разом з сотнями Легіону УСС на Російському фронті в Карпатах. До того ж, брав участь у важких боях з москалями за стратегічно важливу гору Маківка на Львівщині 28 квітня – 2 травня 1915-го року. 

У 1915-му році поручник Є. Коновалець попав у російський полон. У кінці лютого 1917-го року він перебував у таборі австрійських військово- полонених у Царицині (нині Волгоград) на „Даргорі”. Перед етапом до селища Дубовки там зупинились поручники УСС Андрій Мельник і Роман Сушко і хорунжий УСС Михайло Матчак. Виїзд затримувався і Євген Коновалець про щось довго розмовляв з Андрієм Мельником. Було видно, що обговорюють серйозні речі. По приїзді до Дубовки А. Мельник повідомив усіх, що 27 лютого 1917-го року  у Санкт-Петербурзі відбулась Лютнева революція. Це було напередодні нового етапу боротьби за незалежність України.

17-го березня 1917-го року в Києві постав парламент Наддніпрянської України– Центральна Рада, а в червні Український Уряд – Генеральний Секретаріат. Пройшли Всеукраїнські Військові з’їзди, українізувались частини Російської армії, що розвалювалась, запрацював Галицько-Буковинський Комітет... У липні 1917-го року поручник Євген Коновалець одним з перших виїхав з табору в Царицині до Києва, де розпочав у Комітеті формувати військову частину з полонених галицьких українців. Справа затяглась до більшовицького перевороту в Санкт-Петербурзі. 12-го листопада 1917-го року нарешті отримано дозвіл Секретаріату Військових Справ Центральної Ради.

30-го грудня 1917-го року до Києва прибули з Царицина 11 старшин УСС на чолі з поручниками Андрієм Мельником і Романом Сушком. У казармах полку ім. Гетьмана Петра Дорошенка на вулиці Пирогівській у Києві втікачів зустріли галицькі старшини Євген Коновалець, Іван Чмола і Федір Черник. Невдовзі прибулі з Царицина „військовополонені австріяки” стали українськими вояками Галицько-Буковинського Куреня.

16-го січня 1918-го року Центральна Рада під тиском депутатів-соціалістів прийняла закон про демобілізацію Української армії. 19-го січня на мітингу 600 галицьких стрільців і старшин протистояли соціалістичній анархії. Ідеї перетворення війська в „народну міліцію” та „вільного вибору командирів” пропагували „делегати Всеукраїнської та Київської Рад військових депутатів”, але  і Генеральний Секретар військових справ Центральної Ради М. Порш і військовий комендант Києва М. Шинкар. Військові порядки відстоювали старшини УСС А. Мельник, Р. Сушко, І. Чмола та ін. Галицькі стрільці підтримали старшин і сформували з них „демократичну” Стрілецьку Раду. Історики вважають 19-е січня 1918-го року днем народження кращої військової формації УНР – Куреня (батальйону) Січових Стрільців* .

Командувачем (командантом – гал.) Куреня Січових Стрільців став сотник (капітан) Євген Коновалець. Разом із старшинами він відновив дисципліну. Січові Стрільці охороняли Голову Центральної Ради Михайла Грушевського та Управу Київського Військового округу. Російські більшовицькі війська під командою В. Антонова-Овсєєнка, М. Муравйова і Ю. Коцюбинського розпочали наступ на Україну 25-го грудня 1917-го року. Центральна Рада ІV-м Універсалом 22-го січня 1918-го року проголосила Україну „самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу” і розпочала мирні переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною в Бресті. Наступ московських більшовиків загрожував столиці України. Українських військових частин для оборони через „миролюбну” політику Центральної Ради в Києві не було. А вождь „соціалістичних російських братів” Володимир Ульянов (Ленін) діяв, наперед добре проштудіювавши книжку „Das Kriegs” Карла фон Клаузевіца**. 

29-го січня 1918-го року Центральна Рада й Управа Київського Військового округу запевнили командувача полку Січових Стрільців полк. Євгена Коновальця, що ліві українські партії не причетні до заколоту московських більшовиків у Києві. Січові Стрільці виступили проти повстанців. П’ятиденними кровопролитними боями командували полк. Є. Коновалець і сотн. А. Мельник. Стрілецькі підрозділи вели в бій старшини УСС І. Вирвич, Р. Дашкевич, В. Кучабський, П. Пасіка, Р. Сушко, Ф. Черник та І. Чмола. Крок за кроком, вулиця за вулицею очищали стрільці Київ від більшовицьких загонів, сформованих із російcьких робітників, люмпен-пролетаріату і, навіть, загітованого більшовиками полку Георгієвських кавалерів.   

Перемоги Січовим Стрільцям у Києві приносила вдала тактика вуличних боїв – концентровані удари по окремих загонах російських більшовиків, нищівний обстріл їх позицій із скорострілів, прориви крізь рушничний вогонь, багнетні атаки та безперервне переслідування противника. Так ламали опір багнетними атаками та переслідували відступаючих москалів усусуси сотні А. Мельника і галицькі ополченці сотні Є. Коновальця в боях на горі Маківці в Карпатах. У боях на київських вулицях і площах освоювали цю науку наддніпрянці з поповнення Куреня Січових Стрільців.

3-го лютого 1918-го року козаки полку ім. П. Дорошенка та Гайдамацького Коша безперервно атакували більшовиків у центрі повстання – на заводі „Арсенал”. За підтримки сотні Січових Стрільців під командою Р. Сушка українські частини підійшли до мурів Арсеналу і розпочали їх обстріл із важких гармат. Вдосвіта 4-го лютого Арсенал крізь був взятий навальною  багнетною атакою. Знищено біля 300 більшовиків, 300 здалось в полон. При штурмі полягло 70 козаків.

4-5-го лютого козаки Гайдамацького Коша та інших українських частин здобули три Київські вокзали і залізничну товарну станцію та ліквідували рештки опору більшовиків у районах Києва. Бої припинились. Повстання в Києві було повністю ліквідоване. Із важких бойових дій у Києві в січні-лютому 1918-го року майбутні Провідники Організації Українських Націоналістів полковники Євген Коновалець і Андрій Мельник винесли переконання щодо переваги регулярного, добре вишколеного війська над чисельно більшими, але не підготованими і не об’єднаними єдиним командуванням загонами противника. 

Із 300 стрільців Куреня Січових Стрільців у боях з більшовицькими повстанцями уціліло тільки 130. Загинула половина скорострільної сотні сотника Ф. Черника. Великі втрати мали українські полки імені Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка та Костя Гордієнка, Окремий Чорноморський курінь, частини Вільного Козацтва та Гайдамацький Кіш під командою Симона Петлюри.  Детально описали „Оборону Центральної Ради і бої за Київ 1918 року” їх учасники – старшини Січових Стрільців Володимир Моклович, Зенон Стефанів і Василь Кучабський.

Кілька днів під обстрілом гармат із Східного берега Дніпра тривала оборона Києва від червоних військ царського жандарма підполковника М. Муравйова. Вночі 7-8 лютого 1918-го року Січові Стрільці забезпечили відступ Центральної Ради і Генерального Секретаріату з Києва до Житомира. До Києва увійшли більшовики і учинили криваву розправу над українським населенням. Для розстрілу було достатньо посвідчення української установи. Заступник Голови Центральної Ради Сергій Єфремов так описав події: „Муравйов – завойовник Києва, що приніс північну власть на вістрях штиків, що чотири дні громив з тяжких гармат безборонне мільйонне місто, що справив криваву тризну, тисячами розстрілюючи неповинні жертви...”.

9-го лютого 1918-го року Українська Народна Республіка підписала Мирний договір із Німеччиною і Австро-Угорщиною в  Бресті та звернулась до них за допомогою. 19-го лютого німецько-австрійські війська розпочали звільнення України від військ Червоної Москви. В авангарді наступу йшли Січові Стрільці, які вступили до Києва 3-го березня. На початку березня 1918-го року Курінь Січових Стрільців розгорнуто в полк під командою полк. Євгена Коновальця. Полк складався з трьох піхотних куренів по чотири сотні з 160-170 багнетів, двох скорострільних і кінної сотень та двох гарматних батарей.

29-го квітня 1918-го року після військового перевороту Гетьман Павло Скоропадський запропонував полк. Є. Коновальцю визнати нову владу. Підтримки не отримав, бо Січові Стрільці вважали законним урядом України Центральну Раду. Тоді німці розформували полк Січових Стрільців. Режим Гетьмана П. Скоропадського опирався на німецько-австрійські військові сили, російських або зрусифікованих поміщиків, буржуазію та російських офіцерів, що тисячами втікали до Києва. Всі вони вороже ставились до Української державності. Гетьманська влада ліквідувала демократичні закони Центральної Ради, усунула з державного апарату національно-свідомих українців. Каральні загони і навіть німецькі війська відбирали у селян  захоплену поміщицьку землю й жорстоко придушували їх повстання. Відкрито створювались російські військові дружини.

23-го серпня 1918-го року полк. Є. Коновалець добився у Гетьмана дозволу сформувати „Окремий Загін Січових Стрільців” (1000 стрільців і 30 старшин) і став його командувачем. В особистих розмовах Є. Коновалець не раз попереджував Гетьмана про небезпеку його русофільської політики для державної незалежності України. Остання аудієнція відбулась 13-го листопада напередодні проголошення Павлом Скоропадським Федерації з Білою Росією. Вона закінчилась порадою Гетьмана Є. Коновальцю, „щоби він, коли є самостійником, відійшов із своїми стрільцями до Галичини”. Перед від’їздом полк. Є. Коновальця до Білої Церкви Дмитро Донцов порадив йому „вертати якнайскоріше з своїми”.

Делегати від Загону Січових Стрільцівполковник А. Мельник і сотник Ф. Черник були на нарадіУкраїнського Національного Союзу вночі 29-30-го жовтня 1918-го року. Лідери УНС Володимир Винниченко, Микита Шаповал і ген. Олександр Осецький повідомили, що переговори з Гетьманом щодо збереження державності України зайшли в глухий кут і повстання неминуче. Доказом була перехоплена телефонна розмова Гетьмана з Отаманом Війська Донського Петром Красновим про входження України у Федерацію з майбутньою Білою Росією. Стрілецька Рада в Білій Церкві на чолі з полк. Є. Коновальцем прийняла рішення про повстання проти Гетьмана.

Дмитро Донцов „вважав свої відносини з Гетьманом зірваними” після проголошення 14-го листопада 1918-го року Федерації з Білою Росією й так описав наступні події в Києві та Україні: „Федеративна грамота Гетьмана („дорога всім нам Росія”) і виступ Директорії. На міських вуличних тумбах розліплені відозви Директорії... про її утворення і повстання проти Гетьмана. Все зірвалось з ланцюгів – арешти, російські добровольці, які підняли голову, Коновалець, Біла Церква, Петлюра, Фастів, Харків, Болбочан, непевність в гетьманських кругах”. Знайомі попередили Дмитра Донцова про наказ проросійської частини влади щодо арешту його і „многих українців”. Він „перестав приходити до своєї Агенції та ночувати вдома”.

15-го листопада до Білої Церкви прибули члени Директорії та Оперативний штаб повстання. При нейтралітеті німецького гарнізону в Білій Церкві, сформовано 3 „пробоєві” ешелони Січових Стрільців на Київ. У третьому розмістились члени Директорії, Оперативний штаб, та команда СС на чолі з полковником Є. Коновальцем і підполковником А. Мельником. Ешелони рушили до Фастова і далі на Київ. 18-го листопада 1918-го року на полях біля станції Мотовилівка відбулась переможна битва Січових Стрільців з втричі переважаючими силами гетьманців під командою ген. О. Святополк-Мірського (батальйон російських офіцерів (1000 багнетів), Сердюцький полк, артилерійська батарея, кінна сотня і бронепоїзд). В ході бою контрнаступ стрільців був повною несподіванкою для гетьманців. Вони подались назад і відступ перетворився на панічну втечу. Стрілецькі скоростріли косили втікачів. На бойовищі лежали сотні трупів із золотими погонами.

Перемога Січових Стрільців під Мотовилівкою змінила політичну ситуацію в Україні на користь Директорії. „По всій Україні неслась телеграфічними дротами вістка про Стрілецьку перемогу. І де наспіла, скрізь наче від закляття будилися маси. Тисячі й десятки тисяч селян викопували кріси, кидали сім’ю і йшли бити гетьманців”. На сторону Директорії перейшли підрозділи елітної Сердюцької дивізії. На Лівобережжі повстання підтримали Запорізька і Сіра Дивізії та сотні селянських загонів. Сотні Січових Стрільців наступали на Київ.

3-го грудня 1918-го року за наказом Директорії на основі Загону Січових Стрільців та повстанців так званих Дніпровської дивізії отамана Зеленого і Чорноморської дивізії отамана Ангела та ін. створено Осадний Корпус під командою полк. Євгена Коновальця. На 10-те грудня Осадний Корпус налічував 50 тисяч багнетів, із них 5 тисяч Січових Стрільців. 12-13-го грудня Осадний Корпус остаточно розбив гетьманські частини і 14-го грудня увійшов до Києва. Гетьман Павло Скоропадський відрікся від влади і виїхав до Німеччини. 15-го грудня 1918-го року до Києва урочисто вступила Директорія. Головний Отаман Симон Петлюра на Софіївському Майдані відзначив заслуги командувачів  військових частин і підвищив полковників Петра Болбочана, Євгена Коновальця, Андрія Мельника і Василя Тютюнника до звання отаманів (генералів).

17-го листопада 1918-го року більшовики утворили в Москві „Совєт” Українського фронту в складі В. Антонова-Овсієнка, Й. Сталіна і В. Затонського. Центральний Комітет РКП (б) ухвалив рішення  сформувати Уряд Радянської України на чолі з Л. П’ятаковим. У кінці листопада – на початку грудня 1918-го року Червона Росія вирядила війська проти України. 16-го січня 1919-го року після тривалих безплідних намагань комуністично налаштованих лідерів УНР (В. Винниченкa, В. Чехівського, М. Шаповала та ін.) порозумітися з Москвою дипломатичним шляхом Директорія УНР оголосила війну РСФРР. У той час загальна чисельність російських військ в Україні досягла 86-ти тисяч бійців.

Чисельність військових сил Директорії та Осадного Корпусу в грудні 1918-го року різко виросла завдяки повсталим селянам. Після перемоги над гетьманцями селяни повернулись додому. Генштаб Армії УНР спрямував 3 армійські групи Осадного Корпусу Січових Стрільців у райони бойових дій. Більшовики після важких боїв у районах Харкова, Полтави, Катеринослава і Чернігова захопили Лівобережну Україну. Незважаючи на героїчний опір українських військ, 5-6-го лютого 1919-го року Директорія і уряд УНР покинули столицю.

У лютому-березні 1919-го року Червона армія продовжила наступ на Правобережній Україні. Охоплення Армії УНР з Півночі по лінії Мозир – Коростень – Лунинець – Сарни – Рівне грозило роз’єднанням з Галичиною. А наступ із Південного Сходу по лінії Катеринослав (нині Дніпропетровськ) – Кременчук – Знам’янка – Бірзула (нині Котовськ) – Жмеринка відрізав її від Одеси. У процесі реорганізації Збройних сил УНР було створено Штаб Дієвої Армії УНР на чолі з ген. Андрієм Мельником. Правою рукою в  командувача Корпусу Січових Стрільців ген. Євгена Коновальця став полк. Марко Безручко.

Перегрупувавши сили і зібравши резерви, Армія УНР ударом від Рівного на Сарни відкинула більшовиків за лінію Прип’яті. В районі Мозиря значна частина 1-ї більшовицької армії перейшла на сторону Директорії. Український наступ розвивався через Коростень на Житомир і залізницю Козятин – Київ, відрізаючи шлях відступу Бердичівській групі Червоної армії. Одночасно із Заходу її атакував Корпус Січових Стрільців, а з Півдня – Запорізький Корпус. Головні сили запоріжців ударили на станцію Цвіткове на Черкащині та повернули на Північний Схід до Таращанського повіту, де вибухнуло повстання проти більшовиків Невдовзі Корпус було перетворено в армійську групу під командою ген. Є. Коновальця.

Бойові операції розвивались успішно, але їх розвиток порушила в квітні 1919-го року невдала спроба військового перевороту командувача Північної групи Армії УНР ген. В. Оскілка. Більшовицька Бердичівська група використала ситуацію і наступом на Вінницю, Жмеринку, Проскурів та Кам’янець-Подільський відрізала Запорізький Корпус від основних сил. Одночасно війська Антанти оголили його правий фланг, залишивши Одесу. Оточений Запорізький Корпус перейшов через Дністер на територію Румунії. В кінці квітня його вояки через Галичину повернулись до Армії УНР, втративши 80 гармат, 700 скорострілів, 15 000 гвинтівок і всі набої Польська Армія ген. Ю. Галлєра нанесла удар по Армії УНР на Волинському  фронті, змусивши її відступити до Рівного, Дубна і Радивиліва. Польський наступ використали румуни, які 24-27-го травня 1919-го року зайняли Південно-Східні повіти Галичини.

Армія УНР проте знайшла сили і відвагу на великий загального наступ на Більшовицькому фронті, який розпочався 1-го червня 1919-го року. На лівому крилі Армії УНР групи Січових Стрільців і Запорожців нанесли концентрований удар на Південний Схід. До ранку 3-го червня  вони прорвали фронт Червоної армії в районі Чорного Острова, розширили прорив і 7-го червня визволили Староконстянтинів, Проскурів та Ярмолинці та 12-го червня – Деражню та  Бар. На правому крилі фронту частини 2-ї дивізії полк. О. Удовиченка зайняли 5-го червня Кам’янець-Подільський, а війська полк. П. Шандрука 7-го червня визволила Дунаївці. Далі частини 2-ї дивізії звільнили 12-го червня Нову Ушицю і Котюжани.

Зусилля більшовиків розбити Дієву Армію УНР у першій половині липня 1919-го року, незважаючи на її відступ на Південний Захід, не мали успіху. На Північному крилі група Січових Стрільців під командою ген. Є. Коновальця 22-го липня розбила Таращанську бригаду (3000 боєвиків), а 27-го липня розпочала разом з Запорізькою групою похід на Проскурів. 29-го липня група СС знову захопила  Чорний острів, а Запорожці з ІV бригадою УГА – Проскурів. До 10-го серпня здобуто Староконстянтинів і Жмеринку та створено передумови для наступу на Київ і Одесу.

Після переходу 17-го липня 1919-го року Української Галицької Армії через р. Збруч було реорганізовано командування Об’єднаних Збройних сил УНР і ЗУНР. Діями обох Армій керував з 11-го серпня Штаб Головного Отамана Симона Петлюри на чолі з ген. Миколою Юнаківим. Ген. Є. Коновалець далі командував групою Січових Стрільців, а ген. Андрій Мельник став його помічником. Начальником Штабу групи СС залишився полк. Марко Безручко. Розпочався похід головних сил на Київ. На Одесу  рушила 3-я Залізна дивізія полк. Олександра Удовиченка. Безпосередньо на Київ наступали І-й, ІІІ-й корпуси УГА і Запорізька група.

Головний удар по більшовицькій обороні Києва наносив ІІІ-й корпус УГА під командою ген. А. Кравса. Група Січових Стрільців і ІІ-й корпус УГА забезпечили лівий фланг Київської групи від контрударів з’єднань противника від Мозиря і Коростеня. Наступ Київської групи завершився  30-го серпня 1919-го року, коли розвідка о 15-й годині, а основні частини ІІІ-го корпусу УГА о 22-й годині вступили до Києва. Захоплено кілька ешелонів військового майна і шість панцерних потягів. Запорозька група взяла в полон 6000 більшовиків. Проте через ряд тактичних прорахунків УГА і Запорізької групи до Києва 31-го серпня 1919-го року увійшла кіннота авангарду Київської групи військ ген. М. Бредова Добровольчої армії ген. А. Денікіна. Уникаючи війни з ворогом Червоної Росії ІІІ-й корпус УГА і Запорізька група залишили Київ [18-20].

У кінці вересня 1919-го року розпочалась війна проти Добровольчої армії. Групу Січових Стрільців під командою ген. Є. Коновальця передислоковано в район Полонного – Шепетівки для прикриття лівого флангу Об’єднаних армій від більшовиків. Дієва Армія УНР відійшла від Києва на лінію Козятин – Бердичів – Житомир. Пізньої осені 1919-го року Наддніпрянська і Галицька армії опинились у так званому „чотирикутнику смерті”. З Півдня і Сходу наступали денікінці, з Півночі – більшовики, з Заходу – поляки. Четвертим страшним ворогом була епідемія тифу. 

Після 6-го листопада 1919-го року становище Дієвої армії УНР різко погіршилось через вимушений перехід УГА на сторону Добровольчої армії. 17-го листопада поляки зайняли тодішню столицю УНР – Кам’янець-Подільський. У середині листопада Армія УНР відступала, але зберігала високий бойовий дух. Сотник СС Дмитро Герчанівський згадував: „Тяжке становище спаювало міцніше кожну частину внутрі. Те саме було з групою Січових Стрільців”. Дух мужності та стійкості передавали стрільцям за його словами „полк. Коновалець, його помічник полк. Мельник, нач. штабу полк. Безручко...».

Наприкінці листопада – початку грудня 1919-го року оточена ворогами з усіх сторін Дієва армія УНР зосередились в районі Любар – Шепетівка – Миропіль. Група Січових Стрільців дислокувалась у Старій і Новій Чорториї. 3-го грудня Головний Отаман Симон Петлюра та Уряд УНР на нараді з командувачами армійських груп вирішили через жахливу епідемію тифу, відсутності медикаментів і недостачі в усіх частинах амуніції, взуття та одягу припинити регулярні військові дії та розпочати партизанську війну. Ген. Є. Коновалець оголосив старшинам групи Січових Стрільців про демобілізацію війська або вступу (здорових) до Партизанської армії ген. М. Омеляновича-Павленка. За спогадами поручника Є. Маланюка: „Час і події летіли скаженим чвалом... Непритомного в тифі Василя Тютюнника несемо до поданого на станції Миропіль малого сальонового вагону... А в вагоні вже лежить у тифозному маячінні Андрій Мельник, Євген Мєшковський... Рівненський шпиталь. Смерть Василя Тютюнника 19-го грудня 1919-го року. Зимовий похід. Рік Двадцятий... Інтернування. Розпорошення. Еміграція”.

5-го грудня 1919-го року Головний Отаман Симон Петлюра виїхав до Польщі. 6-го грудня кілька сотень Січових Стрільців під командою ген. М. Омеляновича-Павленка вирушили в Перший Зимовий похід тилами Червоної та Білої армій. Решту стрільців і старшин групи СС на чолі з ген. Є. Коновальцем, половина з них була хвора на тиф, роззброїли і забрали в полон жовніри Польської армії ген. Ю. Галлєра. 196 старшин і біля 400 стрільців відправили до табору полонених у Луцьку. Комендантом табору призначили ген. Є. Коновальця. В січні 1920-го року в Луцькому таборі перебували майже всі члени Стрілецької Ради групи СС на чолі з Є. Коновальцем і А. Мельником.

Внаслідок підписання 20-го квітня 1920-го року Урядами Польщі та УНР Союзної угоди  Галичина і Західна Волинь по лінії р. Збруч мали відійти після перемоги над більшовиками до Польщі. Такою була ціна визнання Начальним вождем Польщі маршалом Юзефом Пілсудським незалежності УНР і надання їй військової допомоги в боротьбі проти Червоної Росії. Військову конвенцію Уряди підписали 24-го квітня, а 25-го квітня 1920-го року розпочався спільний польсько-український наступ на Київ. Союзна угода дала можливість старшинам і воякам групи Січових Стрільців різними способами вирватись з Луцького табору. Весною 1920-го року за кордонами Польщі перебували полковники Є. Коновалець, А. Мельник і Р. Дашкевич, підполк. Ю. Отмарштайн, сотники І. Андрух, М. Матчак та ін.

У липні 1920-го року в Празі востаннє зібралась Стрілецька Рада групи Січових Стрільців. Голова Стрілецької Ради – полк. Є. Коновалець висловив думку про можливість затяжної боротьби на українських землях під польською та совєцькою окупацією. Відтоді він іменував себе полковником, Так називали його, правда, Полковником з великої літери товариші по зброї й ОУН.  Колишні комбатанти не визнали себе переможеними. Вони прийняли рішення повертатись до Галичини та Наддніпрянської України і формувати там підпільні військові структури. Такою структурою, основною метою якої було продовження боротьби за незалежну Україну, невдовзі стала Українська Військова організація (УВО). 

Теги:
  • Коментарі не знайдені

Схожі статті

Медіа