Українська душа Гоголя так і не змогла почуватися «вдома» серед російської дійсності, яку він не любив і з якої відчайдушно-гірко сміявся. Дотепний і артистичний, Гоголь став однією з трагічних постатей в історії письменства. Його ніжна любов-туга  до України потребувала чину відваги, до якої тоді (як, зрештою, й нині) міг піднестися далеко не кожен. І, може, через це наприкінці днів земних та любов-туга проривалася в нього аж наче ненавистю…

Але попри те вона, любов до рідної  України, вперто і натхненно  являла себе впродовж усього літературного і загалом земного життя його, залишивши по собі неповторні описи української природи, унікальні українські типажі й зразки питомо українських моральних засад і душевних порухів.

Отже, розмислімо про Миколу Гоголя вкотре – з нагоди ще одного його ювілею…

Більшість джерел називає дату народження Миколи  Васильовича Гоголя «за новим стилем»  – 1 квітня 1809 р... Хоча подибуємо часом  іншу – 31 березня. Народивсяя майбутній письменник на Полтавщині, у містечку Великі Сорочинці, в гарній і талановитій українській родині. Маму Гоголя, Марію Іванівну (з дому Косяровську) видали заміж, коли їй ледь виповнилося 14 років; наречений був удвічі за неї старший. Гоголі народили у шлюбі дванадцятеро дітей, із яких вижили тільки троє – Микола та три його сестрички. Коли після пологів померли перші двоє дітей, подружжя переїхало до Сорочинців, де Марія, вже будучи при надії, годинами стояла у Свято-Преображенській церкві перед іконою Миколи-чудотворця, благаючи зберегти дитя. Тож як хлопчик народився і лишився жити, його охрестили Миколою.

Марія Іванівна, слід сказати, по батьковій лінії походила зі священиччого роду і була надзвичайно побожною, тож свою велику віру передала синові.

Дід Миколи Гоголя по батькові, Панас Дем’янович, дістав дворянську грамоту 1792р. і став називатися «Гоголь-Яновський» (сам письменник говорив, що прізвище «Яновський» — «вигадка поляків» і його цурався). Батько, Василь Панасович, залишив цей світ рано – коли синові ледь виповнилося 15. Одначе -прекрасний оповідач, актор, автор п’єс для домашнього театру українською мовою — вочевидь, встиг передати синові палку любов до театру. І, звичайно, величезний вплив на внутрішній світ майбутнього пиьменника справила українська пісня, яка лунала завжди й зусібіч. Особливо прищеплювала хлопцеві любов до української пісні його бабуся Тетяна Семенівна, мамина мама – та, що походила з Мазеп. «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!», — напише якось Гоголь. Згодом він збиратиме українські народні пісні та прислів’я, матеріали для українсько-російського словника.

Навчався Микола Гоголь у Полтавському повітовому училищі, Ніжинській гімназії вищих наук. До речі, саме на сцені гімназійного театру він уперше виступив як актор і режисер-постановник (вистави «Едіп в Афінах», «Урок дочкам» та інші). Грав на сцені й сам: один із його товаришів, Іван Пащенко, згодом напише, що «Гоголь затьмарив би й знаменитих коміків-артистів, якби вступив на сцену».

У гімназії Микола  зажив слави неабиякого дотепника. То чудернацьку говірку вигадає, до всіх слів чіпляючи зменшувальне «оночки» — «писатоночки», наприклад, замість «писати».То своїм приятелям роздасть прізвиська за іменами французьких письменників: «Бальзак», «Гюго», обидва «Дюма», ба навіть «Софія Ге»…

У гімназії Гоголя дууже цікавили українські історія, звичаї, народна творчість. Ходив ніжинськими базарами, слухав живу мову, записував фрази, а то й цілі сценки, уважно придивлялвся до колоритних українців та українок, які згодом стануть персонажами його безсмертних творів.

У Ніжині Микола Гоголь написав свої перші твори – драматичні, сатиричні, поему «Ганс Кюхельґартен», низку віршів. Оприлюднив їх у рукописних журналалах. Із юнацьким запалом присягнув присвятити себе служінню добру і справделивості: «Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага».

1828р. Микола Гоголь їде до Петербурга. Щоб якось прожити, служить чиновником у Департаменті уділів…
1829р. в журналі «Отечественные записки» вийшла друком густо замішана на українському колориті повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала» — перша з майбутнього циклу «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Сприйнята була схвально.

Наприкінці 1833р. Микола Гоголь подає клопотання про місце професора історії в Київському університеті Св. Володимира. Свого друга й земляка, професора і майбутнього ректора цього славетного вишу — М.Максимовича —  незавдовго до цього умовляє:«Киньте, справді, кацапію та їдьте на гетьманщину. Я думаю те ж саме зробити і наступного року гайнуть звідси. — Дурні ми дійсно, якщо розсудити гарненько. Для чого і для кого ми жертвуємо всім. Їдемо до Києва!.. До давнього, до прекрасного Києва! Він наш, він не їхній, чи не так?»

І ще з одного листа до Максимовича: «До Києва! До древнього, прекрасного Києва! Він наш, він не їх! Неправда! Там або довкола нього робилися справи старовини нашої…»

Хто знає, як склалася би особиста і творча доля Миколи Гоголя, якби випало йому викладати у Київському унверситеті? Втім працювати довелося у Санкт-Петербурзькому, на кафедрі історії. Щоправда, недовго: за якийся час полишає професорську діяльність і поринає у світ драматургії.

«Сміх — велика справа: вона не забирає ні життя, ні маєтку, але перед ним винний — як зв'язаний заєць…», — пише в цей час Гоголь. Проте гумор його «Женитьби», та, власне, й певною мірою «Ревизора» (1836р.) важко назвати аж надто дошкульними. Проте «Ревізор» петербурзькій публіці став не до шмиги: надто впізнавальні образи. От і сам цар-батечко Микола I після прем’єрної вистави зауважив: «Ну й п'єска: всім дісталось, а мені — найбільше!»

Невдовзі Микола Гоголь вирушає за кордон: Франція, Італія, Німеччина, Швейцарія. Починає працювати над поемою-романом «Мертві душі» (перший том виходить друком у 1842р.) Починається конфлікт Гоголя з російським суспільством: письменникові закидають «нелюбов» до Росії, «протиставлення» мальовничої, прекрасної, мелодійної України – брудній, сірій, «суконній» Росії. Російський критик і публіцист, слов’янофіл Костянтин Аксаков якось поділився з Гоголем враженнями читацтва від його «Мертвих душ»: «Гоголь не любить Росії: подивіться яка гарна Малоросія і яка Росія»; «…і зауважте, що сама природа Росії не помилувана, і погода навіть вся мокра і брудна»…

У другому томі М.Гоголь намагається (надсилу?) «виправитися», показати Росію та російську людину позитивно, заледве не ідеально, однак, вочевидь, нежиттєвість створюваних образів безмежно гнітить письменника: тричі друга частина поеми-романа опиняється з волі автора у вогні.

1848р. Микола Гоголь повернувся до Росії. Посилено працював над другим томом «Мертвих душ», однак, здається, праця була рокована: автор спалив рукописа. Принаймні, такою є офіційна версія; самого рукописа так і не знайдено.

Невдовзі письменник вельми занепав духом: з’явилися дивні страхи, став часто плакати, годинами сидів у кріслі й пошепки молився.

За тиждень до початку Великого посту Микола Гоголь починає ревно говіти. Від 5 лютого не їсть майже нічого. Зачиняється вдома, нікуди не виїжджає, нікого не приймає. Поривається через графа А.Толстого передати рукописи митрополитові Московському Філарету, але граф відмовляється. За свідченнями очевидців, о 3:00 ночі з 11 на 12 (з 23 на 24) лютого 1852р. Микола Васильович  будить слугу Семена, велить відчинити пічні засувки і принести з шафи портфель. Виймає в'язку зошитів і жбурляє у вогонь.

18 лютого Гоголь зовсім перестає їсти і не підводиться з ліжка. Увечері 20 лютого впадає у безпам'ятство. На ранок 21 лютого помирає…

По смерті Гоголя виявилося, що письменник вів вельми бідне життя: його одяг був геть зношений, а особистих речей загалом назбиралося на 43 рублі 88 копійок. Майже три тисячі рублів, які зберігались у С.Шевирьова, той мав доручення від покійного передати нужденним студентам Московського університету…

Мало не 80 років раз-по-раз виринала версія поховання Гоголя у стані летаргійного сну. Було щось на цю тему в мемуариста В.Лідіна (Гомберга). Не встояв і поет Андрєй Вознесенський:«Вскройте гроб И застыньте в снегу. Гоголь, скорчась лежит на боку. Вросший ноготь Подкладку порвал сапогу»… Насправді ж, коли у травні 1931р. ліквідували частину некрополя біля Данилового монастиря, й М.В.Гоголя перепоховали, нічого незвичайного задокументовано не було.

А от погляди Гоголя на українські мову й літературу зазнали дивної трансформації. Якщо свого часу він захоплювався мовою й піснею своїх земляків, то згодом не раз висловлювався про українську літературу зневажливо, говорив, що українці мають писати лише російською. Більше того, на його думку, й поляки, й чехи, і серби, та й усі інші слов’яни мають також писати тільки російською. Говорив, що любить Тараса Шевченка як земляка та обдарованого художника, однак негативно ставився до його поетичної творчості – через українську мову та ще, мовляв, через те, що в ній, у творчості — «дьогтю… більше, ніж самої поезії». Перед тим, якщо пам’ятаєте (листи до М.Максимовича) називає українську «нашою мовою», тобто вважає її рідною.

«Жахливе нерозуміння Гоголя можна пояснити...тільки одним: за природою свого духу і творчості він був чужий для великоруської літератури», — сказав сучасник Гоголя, громадський діяч і меценат А. Перетц.

Роздвоєність Гоголя просто кричала про себе. Її не могли не помітити меткі радянські «літературознавці», які намагалися зліпити з його трагедії заледве не фетиш: «Син українського народу, великий російський письменник», чия творчість – «приклад єднання російської і української культур, скріпленого у віках спільною долею, самою історією двох братніх народів»…

Як воно – бути й почуватися сином одного народу, а говорити й писати – мовою іншого? А може, це та сама любов-туга, ностальгія за тим несказаним – власним – словом «нашою мовою», за тими ненаписаними — українськими — творами, якими би пишався?..

Тяжко жити в чужому краї. Тяжко говорити ціле життя чужою мовою. Скільки б не вивчав її, не практикував, як би не вдосконалював – а не заграє вона, не заіскриться всіма барвами, як чисте джерело під сонячним промінням, бо не стала вона твоєю душею. Хіба що там і тоді, де й коли говориш, а надто – пишеш — про рідний край, український… Одвічна українська роздвоєність, розчахнутість – чи нам цього не знати?..  

А тим часом – ось уже мало не двісті літ плине й плине, полонить і зачаровує українська ритмомелодика, що вперто й відважно проростає з неукраїнської мови: «Чуден Днепр при тихой погоде…Синий, синий, ходит он плавным разливом и середь ночи, как середь дня; виден за столько вдаль, за сколько видеть может человечье око. Нежась и прижимаясь ближе к берегам от ночного холода, дает он по себе серебряную струю; и она вспыхивает, будто полоса дамасской сабли; а он, синий, снова заснул. Чуден и тогда Днепр, и нет реки, равной ему в мире!..»

Та ще оце – про Київ — сучасне, як ніколи, й таке  важливе  саме з уст його, великого Гоголя: «Він наш, він не їхній!.. Він наш, він не їх!... Неправда! Там або довкола нього робилися справи старовини нашої…»

 

Медіа