Присвячую світлій пам'яті Василя ЛИТВИНА, Кобзаря, Мудреця, Вчителя

У Васильковій родині завжди вдома співали: за роботою і у свято, коли приходили гості чи збиралися усі за столом. Пісня рятувала від втоми, від негараздів, оздоровлювала душу і дарувала хоч якусь надію…

Того року вся країна святкувала 300-річчя возз’єднання України з Росією. Проводилися всесоюзні заходи, де прославляли «вєлікую Росію», що згуртувала навколо себе багато різних республік, «ощаслививши» усі народи. Заходи проводилися виключно російською мовою, а найбільшої уваги приділяли патріотичному вихованню. У школах, на заводах чи фермах тільки і чути було про важливу роль комуністичної партії у перемозі над ворогом, у післявоєнній відбудові, у покращенні життя трудящих… От тільки покращення того не бачили прості люди. Не розумів того і Василько. Але ж у школі так вчать!.. Тож, радянській владі оте виховання вдавалося сповна.

— Мамо, що ви співаєте? У школі такого не вчать! — із запалом дорікав 13-річний Василько, коли ненька заводила «Думи мої, думи мої» Тараса Шевченка або «Повій, вітре, на Вкраїну» Степана Руданського. — То все старина, не сучасно!

І наверталися сльози на очі Марії, коли вона чула, як діти співають про партію і Лєніна, а тих пісень, що вони з чоловіком перейняли від діда-прадіда, цураються. З рідних дітей робили чужих. Вони іноді ставали ворогами. Он сусідський 8-річний Михайлик розповів вчительці, що батько погано говорив про владу, — і забрали чоловіка не знати куди ще півроку тому… Тож, і боялися не лише говорити при дітях про тяжке колгоспне ярмо і злиденне життя, а навіть і співати народних пісень.

Одного разу Степан сидів за столом, стомлений і зажурений, підперши рукою голову, і тихо співав:

— Ой, Богдане, Богданочку, нерозумний сине,
Занапастив єси неньку Україну,
Занапастив та й продав,
Бо розуму та й не мав…
Василько якраз прибіг зі школи і, ще в сінях почувши батькову пісню, закляк біля прочинених дверей. Батько співав таке, за що із школи могли вигнати і до сільської ради викликати.

Степан продовжував сумну пісню, аж раптом двері скрипнули — і він підняв голову. Чоловік зрозумів, що син вже деякий час стоїть і слухає. Василько ніколи раніше не бачив такого переляканого погляду батька — кремезного чоловіка, який, здавалося, нічого не боявся.
— Тату, що ви співаєте? — перервав мовчанку підліток.
— Васильку, сину мій рідний, мовчи. Забудь, що ти чув. Не кажи нікому. Виростеш, сам збагнеш, де правда, — говорив батько, тремтячими руками обіймаючи дитину. Степан пильно дивився на сина, намагаючись зрозуміти, чи не видасть…

Запала хлопцеві у душу і та пісня, і батьківські слова. З меншою довірою Василько став слухати вчителів. І все більше задумувався, де ж вона, та правда?..

Вже через багато років, на схилі свого життя, Василь, згадуючи той випадок з батьком, добре розумів, що радянська школа виховувала «павликів морозових», які готові були кожної миті зрадити найрідніших людей у світі — власних батьків.

Теги:
 

Медіа