Читець:         

Ти знаєш, що ти - людина?
Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина,
Очі твої - одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди,
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе:
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба.
Гляди ж, не проспи.
Бо ти на землі - людина.
І, хочеш того чи ні,
Усмішка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина, очі твої - одні.

Ведуча

Нинішній роздум про сутність людського життя ми розпочали віршем Василя Симоненка тому, що бути справжньою людиною, людиною великої сили волі, цілеспрямованою і мислячою, з почут­тям власної гідності і поваги є дуже важливим у житті. Важливим як для кожної окремої людини, так і для цілого народу і людства загалом.

Ведуча

Тисячолітнє панування чужовір’я, майже чотирьохсотрічна за­лежність від Московської імперії не могли не вплинути на щиру і ніжну українську душу. Брутальна заборона всього українського, нахабне заперечення самого існування українців вплинуло і на формування нашого національного характеру. Недавня кому­ністична система все робила для того, щоб убити в людині все людське, позитивне, аби викоренити почуття власної гідності і самоповаги. А люди, які зберегли ці риси, зазнавали принижень, усіляких утисків, а то й позбавлення волі та життя. Ось як ідеться про це у поезії В. Симоненка.

Вірш «Я».

Він дивився на мене тупо
Очицями, повними блекоти:
- Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти. –
Він гримів одержимо і люто,
І кривилось гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпнути
За те, що я поважаю себе.
Не стала навколішки гордість моя.
Ліниво тяглась отара хвилин…
На світі безліч таких , як я,
Але я, їй-богу, один.
У кожного Я є своє ім’я,
На всіх не нагримаєш грізно,
Ми – це не безліч стандартних «я»,
А безліч всесвітів різних.
Ми – це народу одвічне лоно,
Ми – океанна вселюдська сім’я.
І тільки тих поважають мільйони, Хто поважає мільйони «Я».

Ведуча

Вірш, який зараз прозвучить, співзвучний поезії Василя Симоненка. Ним автор, як і відомий поет, стверджує: поважаймо себе, маймо власну гідність - і тоді нас поважатимуть інші.

Вірш

Ладні в ложці води утопити!

Що - нагримати?! Їм би треба розіпнуть!
Та не криком страшні наші типи –
Я боюся за їх глупоту й німизну.
Добре, що живемо не в тридцятих:
Ви згноїли б нізащо народів тьму!
Щоб навчитись себе поважати –
Не тупими очицями гляньте в очі Йому.
Ви - не я! - уявляєтесь пупом:
Стільки ж бо, як нас є, не буває пупів!
І несе від діянь ваших трупом!
Доки правитимуть нами ниці й тупі?!
На приниження й зверхність - мовчання?..
Ой, не стала б навколішки гідність моя!
Чи сама я себе поважаю, -
ВІН дивився на мене безсмертним «Я».

Ведуча

Імперські колонізатори добре розуміли, що достатньо, аби людина не поважала сама себе, і тоді не треба буде надягати на неї кайдани. Бо духовне рабство сильніше і страшніше від фізично­го. Що ж таке гідність? Яка ваша думка? (...). Тлумачний словник роз’яснює цю шляхетну чесноту скупо: гідність - це сукупність рис, які характеризують позитивні моральні якості людини. Отож позитивні якості.

Ведуча

А Закон України «Про охорону дитинства» у статті 10 гово­рить: «Кожній дитині гарантується право на свободу, особисту недоторканність та захист гідності. Дисципліна і порядок у сім’ї, навчання мають забезпечуватися на принципах, що грунтуються на взаємоповазі, справедливості і виключають приниження честі та гідності дитини».

Ведуча

Передові люди суспільства завжди брали на себе місію вико­рінення  загалу рабської психології. Про це писав і поет-правоборець Василь Стус: «А тепер - блаженна рабська доля, Воля рабська. Над усе - вона!».

«Ми триста років Москві служили, Пора настала - вставай з колін!», - закликає і сучасний поет Д. Павличко.

Читець:

Ми є нащадки гнівного Тараса,
Його терни торкнулись наших тіл.
Народ возвести в націю - не в расу
Огненним словом Велетень хотів...
Встеляймо кручу пам’яті щоденно
Освяченими вітами верби:
Держава наша буде суверенна, Коли з колін піднімуться раби... (М. Побелян).

Ведуча

Та поки суспільство не набуло досконалості, людина пови­нна не чекати, що її захистить закон, а вміти захиститися сама. Справді, це так актуально нині, як, зрештою, і завжди. Як же зберегти гідність?

Ведуча

Видатний український філософ Григорій Сковорода писав: «Я дуже задоволений тим, що не подобаюсь мерзотникам. Похвально не подобатись поганим». І в цьому - теж почуття людської гідності! А власне почуття гідності кожного з нас формує і гідність загаль­нонаціональну та вселюдську. Наступна поезія говорить саме про почуття людської і національної гідності.

Читець:

Я не Каїн, не кат, тільки й Авелем бути не хочу.
Не підставлю щоки. І свій нарід топтати не дам.
Я не звикну! Не зникну! Хочу прямо дивитися в очі
Всім народам-сусідам. Рід мій древній - не дань! (Л. Сердунич).

Ведуча

Великий філософ і поет Григорій Савович Сковорода сам собі дозволив не вклонитись гоноровій імператриці Катерині Другій, коли та запросила його, щоб побачити відомого українського ман­дрівного філософа. На запитання, чому не вклонився, Сковорода відповів: «Ти сама захотіла мене побачити. Як же ти роздивишся мене, якщо я зігнуся?». Ось таке високе почуття власної гідності мала ця всесвітньовидатна людина, великий українець Григорій Сковорода!

Ведуча

Проти такого рабства боролися видатні особистості в епоху радянського тоталітаризму, відомі українці, які стали справжніми героями доби, які своїм подвижницьким життям і правозахисною діяльністю боролися з духом тієї епохи. Ми по­винні знати їхні імена. Це Микола Руденко, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Михайло Горинь, Петро Григоренко, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин і багато інших українських патріотів.

Ведуча

Рушійною силою діяльності цих людей було високе почуття гідності, бажання зберегти автентичну культуру власного наро­ду. Адже духовно багата особистість не може цього не прагнути. Наприклад:  життєвим кредо Олекси Тихого ще з юності були слова: «Я маю людську гідність, національну гордість. Нікому не дозволю топтати ні перше, ні друге. Прагну, щоб моє «я» було гідне най­мення «людина». Відомий також і ще один вислів О. Тихого: «Я - свідома частка Всесвіту, людства, свого народу, оточення за місце проживання й роботи, у колі своїх друзів та недругів. Я за все відповідальний».

Читець:

Ти сьогодні прогнувся? Лиш словом? Отже, завтра - хребтом.
Пальцем тикати буде найменше, та чисте сумління.
Й не сховати продажне нутро. Тільки що або хто
Є мірилом для совісти? Втім, вона, як і ти, також тлінна.
Після правої ліву?! Під ляпас, вже, мо’, й не дасиш:
Бо ворушаться мізки, бо вирвалось слово на волю.
Тільки чемно таки промовчиш, бо в гостях ката - син.
Бо душа ще не чує, затерпла від справжнього болю.
До чужого не звикну! І щирість - усьому рушій.
Вперті вилиці. Спротив пульсує. І серце - що міна.
Та зумію побачити диво очима душі.
І не зраджу собі, і своєму хребту, й Україні!

Ведуча

Якщо одна людина не поважає себе, якщо кожний із нас втра­тить самоповагу та гідність, то станеться глобальне лихо - людство позбудеться гідності. Довгі роки подібне спостерігалось і в Україні, коли царська і радянська Москва мала Україну «під підборами чо­біт». Ми досі не можемо позбутися наслідків того багатовікового рабства, залежності  від сусідньої держави. Хтось із відомих сказав, що від поганого громадянина до хорошого раба - один крок. Тож нас повинні насторожувати байдужість окремих, ні, на жаль, ще багатьох людей, їхня громадянська пасивність. Бо з такими людьми наші недруги можуть робити що завгодно.

Ведуча

Щоб настала нова доба,

Убиймо в собі раба! - закликає нас і відома українська поетеса Галина Гордасевич, як і вірш поетеси Ніни Клименко, який адресується нам усім:

Читець:

Народе мій! Моя кривава рано!
Ти аж отерп від ран і перехресть –
Уздовж і впоперек тебе батожить Каїн,
А ти принишк, забувши славу й честь.
А ти мовчиш, ні пари з вуст! - співучий.
Тобі заціпило? Чи ти німим вродивсь?
Твоє минуле - в думах. А будуче?
Про що нащадкам скажеш ти колись? Чому ми з тобою цитуємо лишень поетів?

Ведуча

Справді. Гадаю, це тому, що справжніх поетів хвилює наше національне питання, проблема національної гідності. Недаремно ж кажуть, що поети - то філософи народу, пророки нації. «Як в нації вождя нема, Тоді вожді її - поети», - писав Євген Маланюк. Мені здається, що саме тоді, коли до поетів почнуть прислухатись, у свідомості людей і в суспільстві стануться зміни на краще.

Ведуча

Із гідністю пов’язано і немало інших наших чеснот і над­бань. Подільський поет М. Федунець застерігав: «Народ втрачає мову не раптово - він власну гідність губить перед тим». Якими б не були обставини, українці не втрачали власної гідности, що є ознакою «шляхетної раси» (Маланюк). І наш нарід має їх, ці гарні, вишукані, шляхетні чесноти, набуті нашою ментальністю, збережені та прославлені національними героями, правнуками яких ми є. Це козак Іван Гонта, славний кошовий Іван Сірко, Мак­сим Кривоніс, Великий Кобзар і Пророк Тарас Шевченко, велет праці і духу Іван Франко, борці за волю України Роман Шухевич і Степан Бандера... Якби ж до цих чеснот - та ще наша гідність, і самоповага, і відчуття власної значущості! Якими нездоланними були б українці! Мудрий наш нарід іще з сивої давнини має гарне прислів’я: хай буде бідно, тільки б гідно. Пам’ятаймо його й ми, керуймося ним у кожній життєвій ситуації. Бо саме зі втратою гідності ми втрачаємо людську подобу, губимо себе і перетво­рюємося на рабів.

Ведуча

Від поганого громадянина до хорошого раба не далеко йти. «Рабство - річ ганебна, але рабська психологія в свободі гідна зне­ваги», - писав В. Шіллер. Тож не ув’язнюймо рабством самі себе!

Ведуча

Вгостиш водою пішого в дорозі,
Чужа сльоза в тобі зродила сльози,
А сумно стане у веселу днину –
Знай: ти - багатий, є в тобі Людина! (Л. Сердунич).

Звучить сумна мелодія

Ведуча

«…Груди! Відкрийте йому груди… Швидше… Швидше…» Відкрили йому груди. Там рана від кулі. Глибока . Кров витікає. Каска злетіла, волосся русяве розсипалося. Очі блакитні, як небо над його головою. Схилилися хлопці над ним. «… Мені не болить… Я – живий… Не болить… Мамо…»

Ведуча

Він такий юний. Ще зовсім дитина. Сорочина стала червоною. Ще кликав маму, ще шепотів слова теплі, як кров, що витікала життям з його грудей. Ще питав про весну, чи настала вже, а очі, ті голубі очі вже ясніли щасливо – він йшов ангелом до Бога…

Ведуча

Не плачте, мамо. Ваш син у Небесній сотні. Йому вже не болять рани. Він прийде, коли ви спатимете, і розкаже, як любить Вас. Не плачте, мамо. Дайте нам поплакати. Бо син Ваш своєю кров’ю змив наш гріх. Тяжкий такий. Гріх тих довгих років, коли очі були сліпі, а серця – незрячі. Від байдужості. Коли сиділи ми по хатах і перечікували той гріх.

Ведуча

Ми спостерігали, як помирають старі у злиднях, і не бачили, як на гроші з їхнього недоїденого хліба виливають золоті портрети ідоли. Дитина маленька хотіла жити, а ми відверталися – немає ліків, аби помогти, й наче не бачили, що на ті ліки купують собі маєтки інші.  У судах розпинали невинних і кидали за грати. Прокурори фальсикували справи. А ми…

Ведуча

А ми мовчали байдуже і в неділю йшли до церкви, ставили свічку, аби відкупитися. А в понеділок – давали хабарі. І відводили погляд убік.

Ведуча

Не плачте, мамо. Дайте поплакати Україні. Вже не тече кров із ран вашого сина. Не пече йому у грудях більше. Вже у сотні своїй небесній стоїть він на варті. По праву руку від Бога. А по ліву – його побратими. Андрійки, Васильки, Іванки, Назари, Устими – ті, хто нині названий Сотнею Небесною.

Ведуча

Вони не були героями. Вони були звичайними людьми. І в мить останню віддали нам найдорожче, що мали, - життя своє. За нас віддали. Аби ми жили. Долюбили за них, дітей їхніх ненароджених доколихали, пісень за них доспівали.

Ведуча

Не плачте, мамо. Дозвольте поплакати світові.

На фоні мелодії М. Скорика

Вірш

Материнська посвята Небесній сотні.

Анна Романенчук

Синочку мій! Ось випрала сорочку і хліб тобі спекла,
Принесла на Майдан, а там тебе… нема.
Сказали – голубом у небо полетів…
Там голубів бракує? Чи сам так захотів?
Як жити далі? Як? Куди мені податись,
Щоб кулю снайпера в своїх грудях сховати
Та в серденько твоє вдихнути знов життя…
Аби для тебе знов розквітла ця земля,
Де в ранішній росі збирав для мене квіти –
Волошки, вітром вишиті, дощем умиті.
Всі заздрили мені – Він наче янгол Божий,
Душа у нього – синьо птаха – він все може…
О сину мій, о голубе мій любий!
Великим болем спечені твої затислі губи…
Там мала бути я, а я – сиділа вдома…
Поспи, мій хлопчику, поспи, це тільки втома.
Прокинешся, тоді – то ми Різдво Христове
В родині відсвяткуємо – все на столі готове.
Різдво, що цього річ ті нелюди украли,
Що кров людську замість вина зухвало смакували…
Та Бог суддя… а ми сватів зашлем – і буде свято.
І станеш ти коханим чоловіком, любим татом…
Мовчиш так намертво? Я також замовкаю
Й до ніг пречистої Святої уклякаю:
Тебе, мій любий синку, відпускаю
В Господнє військо до святого Михаїла.
Хай сонце віднесе твої скривавлені вітрила
В небесну благодать, а я – так і не названа бабуся –
Побавлю ненароджених онуків і зберуся,
Щоб викрикнуть до нелюдів і люду свого,
о жоден трон не варт життя людського!!!
Я вірю, синку, що Небесна вічна сотня
На нашу землю скине пригорщами сонце.
Все оживе, розквітне і воскресне
І всі увірують в святе і чесне.
І в Бога ввірують, як я, бо ті могили
На ранах сивого Дніпра ураз всіх іншими зробили…

Ведуча

Українці знову віддають шану небесній сотні. Уже минув рік, як Україна попрощалася зі своїми оборонцями, кращими синами нації, які вкрили рідну землю тілами, захищаючи її від навали агресії і диктатури.

Ведуча

На Майдані під час прощання їх нарекли Небесною сотнею – українців, які загинули в Києві на вулицях Грушевського та Інститутській, Майдані Незалежності. Вони поклали своє життя за честь, за волю, за право бути народом – джерелом і мірилом влади, носієм суверенітету власної держави, за країну, в якій не страшно жити і виховувати дітей, мати власну позицію, за омріяну країну щасливого сонця. За цю самопожертву українці їх канонізували – за велінням серця долучили їх до лику святих Небесного воїнства, аби захищали країну від лиха, пильнували з небес і оберігали кожного з нас…

Ведуча

Жахливі кадри з вулиці Інститутської, де снайпери роз­стрілювали абсолютно беззб­ройних і безоборонних людей, виймають душу. Оборонці па­дали, підтяті кулями, які так точно влучали в них. Не ряту­вали ні каски, ні бронежилети, ні тим паче фанерні й дерев’­яні щити. Гинули, намагаючись врятувати побратимів, вине­сти з вулиці тіла загиблих та тих, хто ще потребував ме­дичної допомоги. Проте жор­стоких снайперів не зупиняла ні беззбройність повстанців, ні білі куртки лікарів з червоними хрестами.

Ведуча

Нині ми розуміємо, що вла­да недооцінювала народ. Та жорстокість не злякала жодно­го з повстанців - навпаки, ще більше згуртувала, підняла до боротьби. Проте нікому й на думку не спадало, що наслідки будуть такими болючими, а втрати такими масштабними.

Ведуча

До наших днів точна кількість загиблих під час Революції Гідності невідома. За офіційними даними в Небесній Сотні налічується 108 «бійців».

Відео «Небесна сотня» на фоні пісні «Плине кача»

Осмислюючи чисту жертву Небесної сотні та відданість со­тень тисяч людей, кожен із нас повинен по-іншому міряти своє життя: шукати у своїй свідо­мості та у своєму бутті велич патріотизму, відкривати своє життя для іншого - Бога та лю­бові до Батьківщини.

Ведуча

Тож будьмо нацією, будуймо свою державу, адже, окрім нас, ніхто цього не зробить. Будь­мо гідними подвигу Небесної сотні, живім гідно і продовжуй­мо мету наших героїв - побу­дову засадничо нової держави.

Ведуча

Ми повинні докласти усіх зу­силь, щоби добитися справедливого правосуддя до тих, хто винен у смертях безневинних людей, каліцтвах та інших злочинах проти нашого народу. Але гуртуватися ми маємо не довколо ненависті, адже насилля не є конструктивним способом вирішення проблем.

Ведуча

Ми повинні об’єднуватися довкола любові, довкола вищої мети. Ми мусимо зробити все, щоб таке більше ніколи не повторилося і ніхто не вмирав через політичну силу. Щоб герої не йшли на небеса передчасно, а жили мирно й щасливо на своїй прекрасній квітучій землі.

Вірш «Пам’яті Небесній сотні»

Діана Іщенко

Постріл у серце. Що далі? Небо.
На совість – жодних образ.
Героям слави і сліз не треба.
Їм тільки б гордість. За нас.
Позаду в них – усе найдорожче:
Країна, родина, друг.
За спокій наших прийдешніх ночей
Горів їх незламний дух.
За кожен крок заплачено кров’ю,
За кожне щастя – слізьми.
Небесна сотня, лише тобою
Зняте тавро «раби».
Як зберегти тремтіння лампади,
Обличчя та імена?
Щоб нас завжди берегла від зради
Кожна ваша труна.
Коли остання свіча розтане
За вічність. За упокій.
Ми не здамося. Тепер за нами –
Найважливіший бій.

Слайди про Едуарда Гриневича

Ведуча

Едуарду Гриневичу 31 травня 2014 року виповнилося б 29 років. Зростав у селі Деревок  нашого, Любешівського району. Батьки розлучилися, тож виховували хлопця здебільшого дідусь та бабуся. У вісімнадцять юнак зацікавився політикою. Добре розумівся на комп’ютерній техніці та ремонті нобільних телефонів. Заочно навчався в Рівненському гуманітарному університеті, сам оплачував своє навчання.

Ведуча

Він був недолюблений. Без будь – чиєї підтримки та допомоги постійно шукав себе, прагнув самораелізуватися. «Може, нарешті мене хтось буде по-справжньому любити», - сказав Едик, коли одружувався, бо дуже хотів мати сім’ю і дітей. Але через рік  розлучився.

Ведуча

«В селі йому не раз дорікали, що весь час у комп’ютерах, телефонах, коли біля землі стільки роботи. Йому доводилося багато чого досягати всупереч тому, що довкола не розуміли, всупереч різним обставинам», - згадує двоюрідна сестра Алла, в якої Едуард зупинявся перед тим, як вирушити до Києва.

Ведуча

На Майдані він почувався дуже щасливим. Тричі їздив туди. Коли, вилікувавши вдома грип та ангіну, востаннє зібрався в дорогу, бабуся стояла на дверях і не пускала.

Ведуча

А він таки вирвався. «Там не все так, як вам здається з телевізора. Там не просто люди стоять. Усе дуже організовано, є команда однодумців, і кожен, як мурашка, знає, що йому треба робити. У мене на Майдані з’явилося так багато друзів», - сказав перед від’їздом.

Ведуча

19 лютого Едуард потрапив під воду з бронсбойта. Увечері висушив одяг, взуття, а наступного дня – знову на передову.

Ведуча

«У пошуках кращого майбутнього ми зобов’язані підтримати революцію!!! Дорослі, не будьте байдужими, якщо не ви, тоді хто – ваші діти будуть захищати свободу… Я впевнений, що головною метою революції є не дозволити Януковичу і його «общаку» залишитися при владі!» - такими були  останні слова Едуарда в соціальній мережі.

Ведуча

Та 20 лютого нещадна снайперська куля скосила його біля Жовтневого палацу.

 

Під журдиву мелодію

 

 

Ведуча

Повертаються птахи з далекого ви­рію у рідні краї. Весело курличуть у вес­няному небі. А нам той спів ножем крає серця - не повернешся з тими птаха­ми додому ти, наш рідненький... Тяг­нуться до сонця первоцвіти. А нам не в радість той цвіт - надто рано зів’яло твоє молоде життя... Капає березо­вий сік, який ти так любив. А з ним ллються наші сльози - ніколи ти більше не спробуєш його. Радіє весь світ змінам, які відбуваються у країні. А ми плачемо, що такою дорогою ціною вони далися, що ти уже їх не побачиш...

Ведуча

Та щиро віримо, що все-таки ти з не­бес усе це знаєш, що ти поряд і  приходиш до нас то тією пташечкою, яка виспівувала, коли ми приїхали на місце твоєї загибелі, то метеликом, котрий прилітає щораз, як ми приходи­мо до тебе на могилу, то у снах, де ти переконуєш: там тобі добре.

Ведуча

Віримо у це, як і в те, що твоя смерть не була даремною. У те, що в Україні запанують порядок, правда та справедливість. Саме за це ти боровся, за це, незважаючи на наші прохання, йшов у перших рядах в нерівному двобої із силовиками.

Ведуча

А ми й не знали, що маємо такого героя... Не знали, що за твоєю ввічливістю, толерантністю, добродушністю та лю­бов’ю до усіх стоїть величезна сила волі, невимовне ба­жання віднайти справедливість. Не для себе, а для всього українського народу. Для тих, кого й не знав, хто житиме уже після тебе, для майбутнього...

Ведуча

Ось слова його однокласників:

Ведуча

Не хочеться вірити в те, що ми вже ніко­ли не зустрінемось поглядами, не побачимо твоєї дружелюбної посмішки, не почує­мо слів підтримки, поради, не поділимось з тобою своїми враженнями, турботами, ра­дощами. А ти так любив спілкуватися з дру­зями, був завжди щирим, відкритим, добро­зичливим, безвідмовним у допомозі. Ти лю­бив рідну землю, вірив у майбутнє, мріяв про щастя. Ти був один із нас, який зміг за­лишити всі свої клопоти, забути про власні проблеми і плани та став на шлях боротьби за наше майбутнє, майбутнє нашої країни, пішов відстоювати волю і незалежність ук­раїнського народу. Ніколи не думали, що в наш час, в нашій країні життя людини може обірватись від ворожої кулі на полі бою. А ти це передбачав, та не зупинив тебе страх смерті.

Ведуча

Оросилась рідна земля краплинами твоєї крові. Нехай же ці крап­лини, зігріті весняним сонечком та омиті рясними дощами, пророс­туть в наших душах квітами справедливості, добра, миру, волі, свободи.

Ведуча

Пам’ять про тебе ніколи не згасне в наших серцях. Обіцяємо, що з гордістю втілюватимемо в життя твої мрії і сподівання.

Вірш

Минає час, усе в житті проходить,
Та пам’ять не зітре пекучих ран
Тих, що боролись грізно за свободу,
Твоїх героїв мужніх, наш Майдан!
Народні месники –
Їх подвиги славетні,
Де в полум’ї горів весь небокрай.
Піднялися з колін у дні пекельні
За наш народ, за Український край,
Несучи таку довгождану волю.
Славімо їх у віршах та піснях!
Хоч час і вигоїть пекучу рану,
Та пам’ять житиме про них в віках

Ведуча

І саме тут, сьогодні, скажемо «Люди, бережіть серця свої, щоб не стали каменем! Розбудуйте в душах Божий храм, щоб не повторити великий гріх!»

Ведуча

Наказом Президента України всім героям Небесної Сотні було посмертно присвоєно звання Героя України.
Ведуча

Кожен із цієї Небесної сотні, як і ми з вами мали свою сім`ю, батьків, друзів, захоплення, свої симпатії і свої невідкладні справи. Але поклик їхньої душі саме в цей час призвав їх до боротьби за вільну, демократичну, чесну Україну. Ось вони перед вами, Герої Небесної сотні

Всі дивляться стоячи слайди «Небесна сотня»

Ведуча

Пам’ятаймо про Небесну сотню! Слава Україні! Героям слава!.

Теги:
 

Медіа