Ні, любий, я тобі не дорікаю,
а тільки — смутно, що не можеш ти
своїм життям до себе дорівнятись!

Л. Українка

Ще раз про Українців узагалі

На тлі величної історії, фантастично багатої культури та подиву гідного фізичного й душевного здоров’я Українського етносу болючим і незрозумілим феноменом постає сьогоднішнє приниження й безпорадність Українців. Як зрозуміти, як пояснити такий контраст? Де шукати виходу з цього чорного провалля, і чи він взагалі існує, той вихід?

Геополітична доля не була ласкавою до нашого краю. Перехрестя головних світових шляхів, роль буфера між європейською та азійською цивілізаціями, завидні природні багатства, агресивні й ласі до чужого сусіди – все це до пори до часу гартувало й гуртувало Українців, тримало їх «у формі». Та хоч який міцний був підмурок здорового глузду, терпіння й витривалості, закладений тисячоліттями трудового спілкування з землею та живущими на ній худобою й билиною, все ж вода камінь точила, і не тільки вода. Хижацьке оточення виснажувало людські й матеріальні ресурси етносу, а проповідь смирення, терпіння й неспротиву виїдала його вільну правдиву душу. Якого ж колосального резерву того душевного й фізичного здоров’я треба було, щоб триматися оці десять останніх століть! Щоб пережити й хрещення, й турецько-монгольсько-татарські погроми, й польську зневагу, й возз’єднання з північними братами, й щупальця світового фінансового спрута, й руїну в двох світових війнах, і трьохсотлітню визвольну боротьбу проти московської окупації!

Так собі минутися це не могло. Здоров’я народу підупало, на тілі й на душі його залишилися страшні шрами, криваві та гнійні рани. На сьогоднішнього Українця боляче дивитися. Він часом ще огидніший, ніж його вороги. Йому бракує сил надягти лайкові європейські рукавички на брудні, скалічені руки.

До природної терплячості й довірливості Українця додалися очевидна покора, байдужість, послужливість, поступливість, слухняність, улесливість, заздрість, продажність і багато чого іншого. Тілом він теж недужий, бо веде протиприродний спосіб життя: не бачачи рятунку від паразитів, що обсіли нашу землю, він і собі безжурно й бездумно грабує та виснажує її, не прикладаючи до того особливих зусиль. Заповіти предків він старанно забув, зате дуже щиро сподівається на звичайне соціалістичне чудо: от якби прийшов добрий президент; от якби суди судили по правді; от якби оті великі пани та віддали те, що накрали; от якби знайти таку роботу, де платять тисячу доларів на місяць; і т. д. і т. ін. Віра в вищу силу (бога, президента, начальника) та у світле майбутнє (прийде царство небесне, побудуємо соціалізм, буде добрий начальник, знайду гарну роботу, вродять груші, в сусіда здохне корова), як і зневіра у власних силах (бо таки добре били й товкли триста літ), перетворили його на найманця – слухняного, ледачого й брехливого.

Українці заздрять усім на світі, а також один одному. Вони не здатні на відвертість і правдивість. Поняття «щирий Українець» нічому реальному вже давно не відповідає і вживається на посміх. За триста років московського соціалізму брехня, крадіжка й страх поступово стали нашою другою натурою. Ми тепер брешемо, крадемо й боїмося навіть тоді, коли на те немає ні причини, ні потреби.

Українці намагаються дурити всіх, кого тільки можуть, але в цьому мистецтві помітно поступаються більшості етносів і тому дурять переважно один одного і навіть особисто кожен сам себе. Майже жодний продукт, який ми виробляємо своєю працею, не буває якісним, і не тільки тому, що ніхто нічого не вміє як слід зробити, а ще й тому, що кожен прагне обдурити свого партнера й покупця. Як наслідок, усі ми харчуємося неякісними продуктами, користуємося неякісними виробами, послугами.

Українці байдужі до своїх батьків і дітей, дбають більше про те, як би їх здихатися. Дітей здають у тюрми й колонії, які для власного заспокоєння називають дитсадочками та школами, а батьків – у будинки для старих або й у психушки, не помічаючи, що діти за цим усім стежать і згодом учинять (і таки чинять!) так само.

І головне: Українці втратили свою давню культуру, трудові навички і навіть такі важливі природні механізми, як, наприклад, інстинкт спілкування. Нездатність слухати один одного виключає всяку надію на об’єднання. Не задовольняється фундаментальна потреба істот, соціальних за своєю біологічною природою, – потреба гуртового життя, спільної діяльності. Глибоко вражена й спотворена нервова система етносу – засоби суспільної інформації: цю функцію підмінила організована високотехнологічна метушня порожніх людей, які вважають, що мають фах, право й повноваження управляти інформаційними процесами в суспільстві.

Взагалі, наступ «фахівців» та «вчених» на природні суспільні функції й процеси (освіта, інформація, фізична культура, здоров’я, вільна творчість, мистецтво і т. д.) загрожує неминучою деградацією етнічній культурі в усіх її сферах та становленням штучної глобальної цивілізації, яка означає виродження людства як природного організму, але не означає народження людства як організму штучного.

Цю картину руїни не я перший малюю, не я перший оцінюю. Можна багато, гостро й цікаво говорити про історичні та геополітичні причини нашого занепаду, можна по-різному тлумачити нинішній стан України – як перехідний, перспективний, безнадійний, загрозливий, термінальний тощо, – можна пророкувати, шукати або пропонувати якесь майбутнє. Саме цим і захоплена сьогодні більшість інтелектуальних параноїків, їм у кайф винаходити якусь рятівну національну ідею, реформувати суспільні структури, організовувати все нові й нові, дедалі безглуздіші й паразитичніші рухи й течії.

Саме від цієї картини, а головно від цих пошуків, я хочу якось відсторонитися, бо переконався, що вони безрезультатні. Знищуючи природні суспільні функції й процеси, сучасне суспільство прав людини та всезагального добробуту (споживання) відповідною мірою втрачає й природну здатність вирішувати такі системні проблеми, як організація життя цілого народу (етносу).

Подивімося на проблему в її індивідуальному аспекті. Адже зло, яке охопило цілий народ, міститься не в небі, не в повітрі, не в юридичних кодексах і навіть не в питній воді в вигляді вірусів чи важких металів. Воно міститься в людях, тобто в кожному з нас, в індивідуальній свідомості. Я хочу знайти сенс у заяложеному штампі «нехай кожен почне з себе». Я хочу побачити зло в кожному з нас, подивитися цьому злу в вічі – і тоді, можливо, зважити, чи таке вже воно непереможне. А яке його походження, хто його посіяв на цій землі і чому ми його прийняли в душу – яке то має значення? Хіба історичне. А що та історія? Сьогоднішнє зло успішно живе сьогодні, назад не оглядається…

Про Українця як особистість

Кожний окремо взятий Українець, якщо його не наполохати, вважає себе пупом землі, свої права – беззаперечними, а свою долю – несправедливою. Якщо ж його хоч трохи налякати, то він вважає себе безправним нікчемою, якому саме отака жалюгідна доля й належить.

Але у всякої природної істоти страх швидко проходить, і вона проводить більшу частину свого життя не наляканою, а цього цілком достатньо для розмноження й створення гурту – зграї, роду, племені, етносу. Щоб скрутити в’язи такій колосальній силі, як Український землеробський етнос, треба було довести кожного його представника до хронічного, безперервного, глибокого й невиліковного страху, який до того ж легко передається з покоління в покоління. «Відняти в народу мову», «відняти історичну пам’ять», «відняти національну свідомість» і всяке таке інше – це порожні слова. Тобто вони правильні, але говорять лише про наслідок, не натякаючи на причину – а як же вдається це все віднімати в такого гарного та дужого народу? У мене можна відняти не тільки гаманця, а й усе інше, навіть життя, але для цього мене спочатку треба, як мінімум, спаралізувати. Бо я буду проти!

Народ не спаралізуєш. У народу, поки він фізично не знищений, нічого важливого не віднімеш, його навіть не налякаєш. А от кожного окремого індивіда налякати не так і важко. Трапляються, правда, отакі, як Тарас Шевченко, Василь Симоненко або Василь Стус – їх неможливо налякати, але їх небагато, і тому їх неважко… ізолювати (нема людини – нема проблеми). А величезну масу індивідів, якщо налапати їхню індивідуальну сутність, можна налякати так, що й правнукам закажуть.

Так от, якщо вдається залякати кожного окремо, то вже й потреби немає залякувати всіх разом. Навпаки, для громадського спокою краще розказувати народові (в цілому), який він сильний, вільний, мудрий, незнищенний, які великі врожаї збирає, як гарно співає і на яке світле майбутнє він приречений. Але при цьому важливо, щоб кожен тихо тремтів за свою шкуру, ще й виду не подавав.

Саме цей стан культивувався в Україні останні десять століть. Спочатку Українцям пояснили, що треба боятися бога. Це було абсолютно незрозуміло, але не страшно, тому Українці зрештою погодились. Але якщо боятися бога, то доводиться боятися й його повноважних представників на Землі – князів, царів (усяка бо влада – від бога!). Це теж не зразу дійшло до Українців. Але якщо боятися царя, то його опричників і поготів. Оце наші пращури відчули найперше. Але коли вже злякався опричників, то мусиш остерігатися й сусідів, бо хто ж його знає, чи той сусід не служить секретним опричником. Так прийшла «наука»: кожен за себе, один бог за всіх. Українці цю науку сприймали надто повільно – бог богом, пан паном, а світ таки не без добрих людей, козак не без щастя, дівка не без долі. Семитисячолітня віра в свою землю, свої звичаї, свою хату й своїх односельців не могла вивітритися за кількасот років. Якось воно буде, кріпив Українець душу надією.

І воно якось було. Скільки погромів котилося по цій землі, і годі було опиратись! Але трудова Україна незмінно виходила з попелищ мудрішою й сильнішою. Вона ніколи не вдавалася до загарбань і навіть до помсти, а просто, як сама Природа, плодила нових дітей і вчилась (згадаймо: вчитися – це знак життя). На жаль, це тільки додавало апетиту сусідам. Вони теж училися. Починаючи з Гетьманщини, Руїни й Мазепи, та й до сьогодні, ворожі етноси, крім звичної експансії, застосовують проти Українців найстрашнішу тактику, яку тільки можна придумати: терор. Слово «терор» іноземне, а перекладається воно дуже просто: жах. Нагнати жаху, і то не якогось там релігійного, державного, політичного, а особистого, фізичного, щоб ні одна жива душа не почувала себе захищеною, щоб тремтів кожен і недарма. Мало було просто вбити противника, мало було підсмажити його живцем чи посадити на палю – за цим обов’язково йшла ще й «пропаганда»: трупи або їх частини розвозилися по всіх підкорених усюдах і вивішувалися на огляд. Мало було взяти Батурин і знищити весь його військовий гарнізон – треба було вирізати і всіх мирних мешканців, сплюндрувати й спалити все місто. І обов’язково, наочними методами, проінформувати про це всю країну.

Така, здавалось би, безглузда й нелюдська поведінка завойовників мала глибокий сенс: вона сіялахронічний жах серед народу. Дабы другим неповадно было.

Але другим було повадно. Не вистачало окупантам чи то сили, чи то наполегливості, чи то розуму, а все час від часу доведені до відчаю люди піднімалися на захист своєї людської гідності. І таки якось захищали її. Можливо завдяки тому, що якесь поняття про гідність колись було й у ворогів. Чого варта така дрібничка: в 1903 році Борис Грінченко отримав нагороду від Петербурзької академії наук за «Словарь украинскаго языка»!

У ХХ столітті, а особливо з приходом більшовиків, почалися справжні переміни. Терор став головною і систематичною зброєю. Дві світові війни, три голодомори, колективізація, індустріалізація, колгоспне кріпацтво, гідромеліорація, масові репресії, Чорнобиль – усе це забезпечило кожному Українцю безперервний страх, вижити в якому ціле століття можна було тільки втративши свою сутність і свою людську гідність. Хто не йшов на такі втрати, той втрачав життя. Оце й уся суть геніальної більшовицької селекції, спрямованої на виведення нової породи людей – «советского человека», знаменитого гомо совєтікуса, чиї чудернацькі властивості дивують увесь світ. Але не нас, бо ми й самі совєтікуси й добре знаємо, звідки ті властивості ростуть. Із страху вони ростуть. Кожен наш крок, кожна наша мрія й кожна наша дія диктуються страхом, супроводжуються страхом, страхом і контролюються. Він так уївся в нашу душу, що мало хто його навіть усвідомлює.

Біологічно гомо совєтікус може бути цілком здоровий (хоча це трапляється рідко – і не через генетику, а через руйнівне виховання), але його постійно мучить жорстокий душевний авітаміноз. Розважаючи себе дурнуватими видовищами, сексом, спиртним та іншими збоченнями, він увесь час почуває свою неповноцінність. Від якої, власне, й намагається сховатися то в розвагах, то в бурхливій «трудовій» (переважно злодійського чину) діяльності. Дуже не любить учитися (згадаймо: це знак смерті), а коли все ж мусить, то вчиться болісно й неефективно. Розумовий процес не те щоб загальмований, а несе страждання, неминучі від усвідомлення своєї нікчемності…

От я й кажу, що в основі цього всього букету лежить страх. Який страх? Де він лежить? Де він береться? Чого боїться гомо совєтікус?

Зрозуміло, що на зорі свого формування (я маю на увазі кремлівську зорю, яка світила не тільки в кожну хату, а й у кожний погріб) наш гомо боявся простого й безжалісного фізичного знищення – голодом, холодом, кулею в потилицю, Сибіром тощо. Боявся не тільки за себе (це ще й не головний страх), боявся за свій рід і свою родину, за найдорожчих людей і дітей. Саме сюди й цілив ворог.

Але сьогодні цього прицілу вже немає, давно немає! Чого ж боятися? Сьогодні на нашій землі живе покоління, яке практично не знає, що таке насильницька смерть. Дорогий Українцю, добрий мій сапієнсе, чого ж ти боїшся?

Я знаю, чого ти боїшся. Ти сам не знаєш, а я знаю, бо вже немолодий і довго над цим міркував. Може я й помиляюсь, але не брешу, бо добре знаю, як дорого брехня собі обходиться. Коли сам себе зневажаєш у тиші свого серця. Коли немає куди дітись від факту своєї не-гідності.

Ти ніби й не боїшся, ти просто не віриш і соромишся. Це так трансформувався той фізичний страх, що його ти всмоктав з гірким молоком безпомічної матері й п’яними матюками безпорадного батька. Запам’ятай, прошу тебе, може аж пізніше зрозумієш, а поки що запам’ятай: це не сором і не зневіра, це таки страх. Тобі насправді немає чого соромитись, і тобі є в що вірити, як нікому в світі, але твоя гідність і твоя віра придушені страхом, якого ти не розумієш, бо він не в свідомості, а в підсвідомості, і проти нього ти нічого не вдієш, поки не усвідомиш його!

Ми мусимо розглянути анатомію й фізіологію цього страху. Яке нам діло до того, що відбувалося в 1169, 1240, 1654, 1709, 1775, 1918, 1933 роках, адже ми народилися пізніше – де ж ми набираємося такого страху? Де його набираються наші діти, що бояться навіть співати (хоча самі вони думають, що соромляться, або просто не вірять, що це комусь потрібно)?

Дитина народжується вже зляканою. Справа навіть не в пологовій травмі, хай якій жахливій. Пологову травму можна й забути, бо вона буває один раз і недовго. Але ж іще задовго до народження ми вміємо боятися. Ми боїмося й сахаємося дотику страшного холодного заліза, що проникає в материнське лоно, щоб пошматувати й вирвати з життя наше тільце. Ми ще сліпі, а вже вміємо кліпати на спалах світла чи різкий звук, ми ще в матері під серцем, а вже боїмося висоти, крику, та навіть не знати чого. Боїмося, бо страшно, і все.

Це – при-родний страх: при народженні він уже є. У всіх. Отже, очевидно, він таки потрібен у тому реальному земному середовищі, в яке потрапляє нова істота. Потрібен, щоб не даватися численним і безжалісним пасткам буття. Але безпомічна дитина, оточена зусібіч страхом, не вижила б, якби не мала від нього рятунку. І про це теж подбала Природа. І дала дитині Матір. Мати – це і є повноважний представник Природи, це сама Природа, втілена в мамине лоно, ніжні руки, теплі груди, солодке молоко, добрий голос і найкраще в світі обличчя… І цей представник має за велику честь, велику насолоду й велику муку привести дитину на світ, годувати й захищати її від страху, голоду й холоду, зрощувати її тільце й зміцнювати душу – віру в доцільність і красу буття. Аж поки дитина стане здатною сама за себе подбати. Це не швидко робиться; для того щоб вийшов повноцінний, душевно й фізично здоровий сапієнс, материнська й батьківська опіка має тривати, поступово послаблюючись, до 15-20 років! Мати й батько мають за честь, велику радість і великий труд не тільки вигодувати, а й виховати дитину – протягом усього дитинства ховати, захищати її від страху, від передчасних вражень, від страшних речей і явищ реального світу, водночас готуючи дитину до зустрічей із цими неминучими випробуваннями.

Як мати й батько захищають дитину від страху? Адже захистити від страху – це найголовніше й найскладніше в вихованні, бо треба точно тримати міру. Що ближче родина до Природи, то природнішим виходить і процес виховання. Просто кажучи, він мало чим відрізняється від аналогічного процесу в тварин! І заради хоча б цієї науки варто любити тварин і спостерігати за ними. Навіть найбільш спотворені людиною собаки постійно демонструють нам взірці природного виховання своїх цуценят – і шкода, що люди так часто нехтують подібними уроками.

За два місяці собача мама проходить із своїми нащадками майже все те саме, що й людська за 15 років. Спочатку вона забезпечує дитині абсолютний захист від будь-якої напасті – голоду, холоду, вірусів, паразитів, хижаків, необережних агресорів, а головне – від їхньої власної дитячої дурості. Сам факт того, що це їй вдається, є для дитини переконливим позитивним досвідом: жити можна, жити варто, смачно й цікаво, а від усякої напасті я й сам боронитимусь, як оце мама, ще й краще, ось нехай тільки трохи підросту. А коли ще й тато поруч, то взагалі весь світ буде наш!

Мірою того, як дитина спинається на ноги й навчається сама себе обходити, материнська опіка поступово припиняється. Чуєте, мами? Мірою того, як. Не більше й не менше. Не раніше й не пізніше. Якщо раніше – дитина наражається на надто болісні травми, проти яких вона безсила, і цей досвід  коли не вб’є її, то ляже тяжким баластом в її підсвідомість; вона забуде кривдників, забуде обставини (або навіть не побачить і не усвідомить їх), але не забуде болю й безпомічності, і підсвідомий страх назавжди поселиться в її душі. Якщо ж опіка продовжується понад міру, то формується вимогливе ледащо, нездатне до життєвої боротьби, нездатне до найвищої дисципліни – внутрішньої, – а всі його здібності й таланти лише додадуть йому страждань.

Приклади природного виховання, з точним дотриманням згаданої міри, щодня подають нам тисячі собак, кицьок, горобців, корів, ягничок і лебедів – а ми дивимось олов’яними очима («ах, які вони милі!»), та й знову за своє.

А, власне, що своє? А своє – це величезна вага особистого досвіду і зневаження  досвіду родинного, народного, традиційного, а тим більш інстинктів. Зневаження й нехтування Природи та її законів. З належними наслідками.

Непропорційна, неприродна вага особистого досвіду виникає не так собі; це наслідок зневіри в досвіді батьків, інших людей, зневіри в Природі, зневіри в самому бутті. Це пригнічення життєво необхідного біологічного інстинкту – соціального. Це втрата головного ­– віри, без якої немає людської гідності. Трьохсотлітня окупація України чужими народами, чужими порядками, чужою культурою, трьохсотлітня низка кривд, поразок, принижень і знущань – оце й були передумови втрати віри. Це був початок загибелі етносу.

Але ми шукаємо, як ці втрати відбуваються в кожній окремій людині.

Іде час, і приклад «еліти» з одного боку та безпощадність окупанта з іншого роблять свою справу. «Їдь, сину, та вчися, може хоч ти з цього пекла в люди виб’єшся», – повчають дітей міцніші селяни. І ось уже формується прошарок «народної» інтелігенції. Тут і вчителі, й письменники, й революціонери, й кого тільки тут немає… Всі вони з селян, всі талановиті, всі справді щиро люблять свій народ, співчувають його приниженню, яке знають не з чужих слів, але нічим йому допомогти не можуть, бо ота їхня «наука» – то просто втеча з головного поля бою заради особистого порятунку.

Ступаючи на цей шлях, людина мусить переконати себе, що її жене не страх і не підлість, а необхідність і навіть доцільність. І переконує. Далі процес піде легше. Своїм дітям ця людина вже з іншим відтінком каже: «Вчися, бо будеш отаким (злиднем, дурнем, посміховиськом), як оті селяни (чи робітники)». Звичайно, держава (чужа) цю думку підтримує – і ось уже маємо державну систему обов’язкової загальної середньої освіти, де, звичайно, ніякої освіти не відбувається, а відбувається своєчасна масова кастрація людської гідності, позбавлення природного потягу дитини до навчання й колективної діяльності.

Батьки не хочуть лиха своїм дітям. Але, передаючи дітям свій досвід, вони несвідомо передають і страх, що лежить в основі того досвіду. Словами й ділами батьки показують дитині, що виходу немає, що жити можна тільки от так – слухняно виконуючи незрозумілі вимоги незрозумілої й невидимої сили державного, а далі й суспільного деспотизму.

Поки ти, Українцю, жив при мамі й татові, ти був безумовно природною й від Природи гідною людиною; ти знав і страх (природною мірою), але знав і справедливість, і увагу до себе, і любов, і теплоту домашнього гнізда. Тобі хотілося все знати, тобі хотілося допомагати татові й мамі, ти так радів, коли така нагода траплялась. Але ось ні з сього ні з того мама бере тебе за руку й веде до «садочка». Ні, це не сад, де ростуть дерева, квіти, плоди… Це тюрма. Тебе садять у цю тюрму рідні батьки, бо їм треба йти на роботу. Ти ще не вмієш пояснити їм, як тобі тяжко в садочку, та вони й слухати тебе не будуть, бо, по-перше, переконані, що тебе доглянуть фахівці-вихователі, а по-друге, виходу не бачать: треба ж іти заробляти на прожиття! Не плач, тато зразу після роботи забере тебе…

Ти гнучкий і здоровий, ти швидко пристосуєшся до нового життя. Ти швидко складеш ціну своїм фахівцям-вихователькам, своїм друзям-братікам-сестрам по звіринцю і всьому «садочкові» взагалі, але так ніколи й не зумієш пояснити батькам, що вони тебе зрадили, «кинули», бо на той час, коли ти навчишся щось комусь пояснювати (якщо ще навчишся), ти вже надійно забудеш оте нудне щоденне знущання над твоєю природою й людською гідністю. Але скоріш за все ти так і не навчишся пояснювати (робити щось ясним, очевидним, зрозумілим). Не навчишся, бо цього не тільки не навчають ні в садочку, ні пізніше в школі, а навпаки, відучують. Всі твої спроби пояснити свій стан, свій біль і тугу наштовхуються й будуть наштовхуватися на глуху стіну: тебе просто не слухають, а коли й слухають, то не розуміють, а коли й розуміють, то не співчувають, а коли й співчувають, то нічого від того не змінюється.

І ти навчишся терпіти. Тебе поведуть до школи – ти вже знаєш, що опиратися марна справа, а батьки ще й розказують, яким розумним і дорослим ти станеш у школі. Тут ти ще швидше з’ясуєш, що потрапив до нової тюрми і які в ній порядки, і в міру сил пристосуєшся й тут. Ти гарно навчишся, що кому треба казати, а чого казати не слід (і, власне, більш нічого в тій школі ти не навчишся й не робитимеш наступних 10 чи 12 років). Тобі забиватимуть голову «знаннями», і твоя здорова природа всіляко ухилятиметься від тих знань (як ухилялися твої ненароджені брати й сестри від щипців хірурга), але й тут ти навчишся наламувати себе та «засвоювати програми» бодай до іспитів. Ти ще не знаєш, що засвоєння програм – це не навчання, а програмування , та, ймовірно, так і не взнаєш, бо на той час, коли тобі видадуть атестат зрілості, ти вже будеш переконаним невігласом: атестат дасть тобі приємну ілюзію, що ти вже зріла й освічена людина, а коли й трапиться тобі помітити, що ти чогось не знаєш, то ти добре знатимеш, що треба казати («Ми цього не проходили», «Все знати неможливо», «Вік живи, вік учись, дурнем помреш» і т. ін.).

Та головна біда не в тому, що ти невіглас (хоча таки теж біда). Головна біда в тому, що ти забув, як тобі колись хотілося все на світі знати, як тобі хотілося розпитувати й розказувати, як тобі хотілося помагати батькам, працювати разом із ними, звеселяючи себе й один одного піснями й жартами. Ти забув, що батьки тебе зрадили, що «фахівцям» – вихователькам, учителям – ти потрібен був ще менше, ніж батькам, що насправді ти виріс безпритульним. Ти страждав від цього тяжко, але навчився про це не заїкатись. Ти не вмієш щиро розмовляти про найважливіші речі, бо знаєш, що все одно не зрозуміють і не пожаліють. Знаєш давно. От тоді, коли ти про це вперше взнав, ти й пережив найважливіший страх у своєму житті:­ страх, що тебе не зрозуміють, та навіть і слухати насправді не будуть. Ти забув і батьківську зраду, і лицемірство вчительок-виховательок, і той дитячий відчай і страх, але страх не забув тебе. Він відтоді поселився в твоїй душі, в підсвідомості, і до нього 15 років додавалися нові й нові розчарування, приниження, зради, брехня, лицемірство, – і то так багато, що ти звик. Ніби так і треба. Треба, треба! Треба й самому принижувати інших, зраджувати, брехати, лицемірити – щоб бути рівноправним членом цього суспільства.

Так відбувалося систематичне й невблаганне приниження й знищення твоєї людської гідності, підміна її казками про твою загальну середню освіту, про твою порядність і презумпцію невинності, про твоє право вибору, про конституцію, яка дає тобі всі права, про державу, яка ті права гарантує й захищає. Тобі так багато торочать про добробут і щастя, що ти часом навіть віриш. Але це не віра. Це психологічний захист від безвір’я, від безвиході. Ти не віриш нікому, і це найбільша твоя трагедія. Втрата віри – це і є втрата гідності. А далі йде ще гірше: цю безнадію, це безвір’я, цю не-гідність ти передаси своїм дітям так само, в той самий неминучий спосіб, як твої батьки передали тобі.

Так, на сьогоднішнього Українця боляче дивитися. Він нещасний, не бачить рятунку й спивається з відчаю. Дуже добре бачить руїну – і загальну, й особисту, – але знаходить тисячу причин і мільйон винних. А в хвилини найбільшого просвітлення (на другий день зранку) кричить, що треба починати з себе. Бува навіть почне, але то триває недовго, бо неодмінно виявляється, що почав не з того кінця.

Повернення гідності – справа така непроста (це ніби як повернення скарбів Полуботка, яких, до того ж, здається, й немає), що мусиш зібрати всю свою гідність, щоб бодай зрозуміти, де ж твоя гідність.

Думай, Українцю. Гідності тобі дуже бракує, але розуму не позичати. І його в тебе ще й досі не відняли окупанти – не знають як, не вміють. Тільки засмічують. Або, кажучи по-науковому, програмують.

Теги:

Схожі статті

  • 02.03.2016
    3900

    Зі здобуттям Україною незалежности ми почали пильніше придивлятися до своїх коренів, а заодно –

    ...
  • 19.02.2016
    2466

    Зачин. Договірна (людська ) «правда» хазарського штибу І істинна правда-віда Творця У Велесовій

    ...
 

Медіа