Цю казку я, любі дітки, почну з нехитрої приповідки. За життя своє дядько Гриць викопав п’ять криниць — у першій криниці він вуса мочив; із другої воду вживав для харчів; із третьої сад та город поливав; з четвертої добрих людей напував; п’яту беріг для дітей та внучаток...

А ось вам і казки самої початок.

Десь-колись у якомусь болоті серед темної зловісної діброви жив лютий розбійник і сусвітній злодій — ненаситний змій семиголовий. Він усе живе у власних володіннях вимучив і за це був прозваний Гориничем. А сусідів своїх грабував, обдурював і вимагав з них данину натурою.
Люди були так наполохані, іцо тільки ойкали та охали й читали грамоту великого князя полянського Кия: „...Аще хто приборкає лютого змія, одружиться на княжні Либеді і матиме посаг угідь від Почайни до Прип’яті...”.

В той час у хатині на березі річки у сяєві щедрого Бога Ярила жили два брати і красуня сестричка. їх звали: Преслава, Микула й Кирило.
Микула промовив до брата:
— Кирило! Якби я мав твою силу, я б за це діло взявся і з княжим родом спізнався б!

Та Кирила байкою не пройняти — він пішов собі шкури волячі м’яти. А Микула подався в поле: для нього це звична справа. Зосталась, як завше, вдома на господарстві сама Преслава. І якраз, коли поблизу не було братів, у двір до них вихорем змій налетів — спалив обійстя, схопив Преславу і чкурнув у свою державу. А була держава та змієва, либонь, за тисячу верст од Києва..
Брати позбігалися: над попелищем чорною пусткою вітер свище..
І каже Кирило Микулі:
— Брате! В усьому тут я винуватий. Приготуй же мені булаву на сорок пудів заліза — я сам у болото до змія полізу: клянуся Перуном провчити прояву й звільнити з неволі сестричку Преславу.

Не раз розквітала і в’янула м’ята, доки Кирило здолав супостата. Але не знайшов він сестриці Преслави: замордував її ворог лукавий.
Такого катюгу й убити замало. Та, щоб убезпечити край від навали, Кирило перекував булаву на рало, і Гориничу довелося прокладати борозну від Стугни до Росі, аж поки зовсім виснажилась сила, яка Преславу занапастила, а на Полянській межі пролягли неприступні Змієви вали.

Хутко до Києва долетіла слава велика про подвиг Кирила, і князівна Либідь в оточенні трьох братів уже з рушниками чекала на старостів, а Микула ще більше чекав того свята, коли він матиме князя за свата.

Тим часом Горинич, Кирилом побитий, клявся довіку зла не чинити і, знемагаючи від смертельної втоми, благав відпустити його додому — великодушно, по честі, з миром.
І мовив йому Кирило:
— Хоч ти мені і всьому людству остогид, але я збережу тебе як біологічний вид, щоб і через півтори тисячи літ юннати могли твою фізіологію вивчати. А ти негайно щоб рани свої зализав — і більше з болота не виповзав!

Отож, відпустивши Кирило потвору, ні з чим повернувся до свого двору, де брат Микула звів нову хату і встиг нажити діток з десяток.
— А де ж Преслава — сестричка мила? — спитав Микула.
Мовчить Кирило.
— У нагороду за знищення змія тобі належить сестра самого Кия. Тож не відмовся, витязю, від послуги ратая: дозволь, я князівну за тебе засватаю! — піднесено мовив Микула до брата. А той мовчки пішов собі шкури м’яти.

Чи ви бачили подібне щось, чи чули? А заглянули б ви в душу до Микули: він так мріяв про столицю та про почесті, а його мов обікрали раптом дочиста..
Микула тоді відразу відчув смертельну образу, а як довідався, що Горинич живий, зробився, мов сам не свій, і подумав собі: „А може я хоч у змія стану вельможею — при ньому в пошані житиму й державні справи вершитиму!..”
.
Так зародилась зухвала мрія — пошукати щастя в державі змія: рано чи пізно, а він своє знайде! Тож сів на гніду кобилу — і гайда!
Довго по лісу Микула блукав, поки знайшов те, що шукав, — у непрохідному болоті серед хащів сім змієвих голів пороззявляли пащі, висунувшися з-під мулу:
— Ага, то це ти, Микуло?! Перше, ніж з’їм тебе, хочу я знати, за чим ти прибув у мої пенати?

Затремтів Микула з переляку:
— До тебе, Змію, б’ю чолом на Кожум’яку!..
Горинич зітхнув, похитав головами й ошпарив Микулу такими словами:
— Я вважаю пропащим ділом мати стосунки з твоїм Кирилом: він ще в далекі юнацькі роки добряче нам’яв мені боки! Але ж ви брати, і ти кашу з ним вариш..
— Не брат він мені й не товариш! — вирвалось у Микули. — Давно вже ті дні минули, коли ми братами вважалися. Бо він наді мною не зжалився, позбиткувавшись і над Тобою після того невдалого для Тебе двобою. Та й переможець вигоди для себе не мав ніякої, зоставшись таким же неотесаним кожум’якою: не те, що в князі — в бояри не висунули бездари! То хоч би за брата замовив слівце — так він же ніколи й не думав про це! І я разом з ним — тупим та упертим — мусив би вічно зватися смердом, і в княжій столиці б не знали й не чули імення селянського сина Микули, якого природа не так наділила, як нерозумного брата Кирила..

На мить спалахнули в Горинича очі:
— Так що ж ти, смерде, від мене хочеш?
— О любий мій батеньку Змію Горинич! Благаю: Кирила з коренем винищ! Служитиму я Тобі і душею, і тілом, тільки допоможи розправитися з Кирилом. Я певен, що в мене виростуть крила, коли не буде на світі Кирила!

Горинич смагу на синіх губах облизав і ось що Микулі сказав:
— Недруг у нас із тобою спільний. Тільки вкупі зі мною ти будеш вільний. Я з боку, а ти із тилу — зведемо Кирила в могилу. А коли наді мною засяє корона Великого Непереможного Дракона і буде нам слава навдивовижу, я до трону свого і тебе наближу...

Низенько вклонився Микула змію:
— Клянусь, я вислужитись зумію, а за довір’я та безкорисливу допомогу я за Тебе довіку молитимусь Богу, і дітей своїх, і онуків віддам у Твої милостиві руки, щоб воля Великого Непереможного Дракона стала нашим єдиним священним законом! — і, ще раз вклонившись, додав діловито: — А зараз навчи, що з Кири¬лом чинити.
— Тож слухай. Скажи по секрету Кирилу, буцімто волхви тобі ворожили, що їм від Сварога відомо достоту, де засмоктало Преславу болото: те зачароване місце трикляте в лігві Горинича треба шукати — кров’ю із серця свого полити, щоб мертву сестричку від чарів звільнити... А далі — ти й сам здогадався, що буде: він прийде сюди й розірве собі груди.

Як гадалося, так і сталося. Кирилове тіло змію дісталося, і вже, не маючи кого боятися, Горинич на люди почав з’являтися, а над ним сіяла корона Великого Непереможного Дракона. І, владарюючи, дракон семиголовий з синів Микуличів напився крови, а дочок забрав до гарему. Про Микулу ж подбав окремо — його він і справді до трону наблизив, оголосивши драконовим хвостолизом: звання щонайвище й робота проста — щоденно лизати у змія хвоста..

Нічого не вдієш — Микула лизав. А змій на терени людські наповзав і все, що живе було, нищив та жер.
Можливо, повзе він іще й дотепер, і скрізь, де Горинича тінь нависа, там воля зникає і гине краса, а люди тремтять у покорі та страсі... 
Але ви не бійтесь, у нас у запасі є з фондів казкових щасливий кінець: я чув, що росте на погибель дракону боєць — щоправда, смішний і незібраний трошки, та добрий і щирий — Котигорошко. До слушного часу його бережіть, бо змій, як узнає, не дасть йому жить. А ось як змужніє хлоп’я молоде — тоді від Горинича й тінь пропаде!..

Теги:

Схожі статті

  • 28.03.2016
    1170

    Десь, не пам'ятаю вже в якому лісі, жила собі добра Чаклунка. І була вона страшенно злою.

    ...
  • 28.03.2016
    1279

    В сиву-сиву давнину
    Козаки йшли на війну,
    Бо на рідну Україну

Медіа