Омислив раз один хлопець-сирота навчитись в добрих людей ремесла. Не довго думаючи закинув торбину за плечі та й помандрував куди очі дивляться. Роззирається, розглядається, коли це бачить, чоловік іде, весь чобітьми обвішаний: і великими, і малими. І шкапові, і цапові. Поклонився Сиротенко та й питається: 

— А що ви є? 

— Я, — відказує гордо чоловік, — чоботар! Не лежить мій товар! Беруть і бояри, і князі, щоб не брьохатись в грязі! 

Зрадів Сиротенко — це, напевно, те, що мені й треба! Буду в учні проситися! Коли глип, а чоловік босий. Розхотілось йому людей узувати, а самому босяком ходити. Та й відкланявся. 

Іде далі, посвистує. Коли це знову стрічається чоловік — жертки на плечах свитами обвішані. Та все гаптовані, та все вишивані. Сиротенко підступає та й питає: 

— А ви хто є? 

— Я, — взяв руки в боки чоловік, — кравець! Всяк мій товар знає! Ні боярин, ні князь не минає! 

Думав уже до нього хлопець в учні проситися, коли глип, а в того сорочка: латка на латці. Розхотілося йому людей обшивати, а самому й сорочки путньої не мати. Не по мені таке ремесло. 

Йде далі. Коли це навстріч дідок сивенький, що молоко. Торбинка в руках, сірячина на плечах — бідак. А хлопець не минає і його питає: 

— А хто ви? Хто, дідусю?! 

— Я, сину, — відказує гордо дідусь, — старець! 

— А чому ж у вас можна навчитися? — не відстає Сиротенко. 

— Мудрості, сину, мудрості! 

— А користь від неї яка? — допитується хлопець. 

— Мудрість, сину, — повчає дідок, — найдорожча в світі! 

Зрадів хлопець, та давай проситися, щоб мудрості тої навчитися. 

— А чого ж, — відказує старець, — візьму тебе в учні! Тільки сім літ ти мені будеш сином, а я тобі батьком! А батькове слово, знаєш, непорушне. Чи згоден? Ну, тоді поклянися, коли так! 

— Хай мене Грім поб’є! Свята Молнія запалить, коли я хоч слово ваше переступлю! — палко хлопець промовляє, руку до серця прикладає, Землю-Матінку цілує. 

— Ось і добре! — гладить сиву бороду дідок, — ходімо ж, синку! 

Тепер мандрують вони уже вдвох. А дідок мовчить та й мовчить. Хлопець й питається: 

— А чого ж ви, батьку, не учите мене мудрості тієї? 

— Хто мовчить, той десятьох навчить! — сповага відказує старий. 

Чи довго йшли, чи ні, хлопець знову за своє. А названий батько йому: «Прийде час — біда навчить!» 

«Це такої науки, — покислів хлопець, — я б і сам навчився!» 

Коли це зійшли вони на круту могилу, старий всідається, розв’язує торбину, виймає хлібину та й питається: 

— Що це, синку? 

— Та хліб! — здивувався Сиротенко. — Що ж іще?! 

— Ні, дитино! Це золото! 

«Еге, — думає хлопець, — дідок ще трохи й мокрим рядном намаханий.» 

А все ж їсть мовчки. Пообідали. Коли де дідок поторпався в поясі — виймає маленький шматочок золота. 

— А це що? — питається. 

— Та наче б золото? — дивується Сиротенко. — Що ж іще?! 

— Ні, дитино! Це смерть! 

«Оце так напросився, — і зовсім скис хлопець, — старий видно й, справді, розуму пустився. Та нічого уже не вдієш — клятва!» 

Десь так на другий день, опівдні, завів їх шлях до темного-притемного бору. І в такі вони нетрі, в такі дебрі зайшли, що й страшно стало. Коли це чують, ніби хтось на поміч кличе. Кинулись в той бік, а воно чоловік: так побитий, так вмотузований, що ледве живий. Батько з сином його хутенько розв’язали. То він як змолився: 

— Дайте мені, люди добрі, хоч скориночку хліба! Золота відсиплю скільки захочете, як жив буду!

— А хто ж ти такий? — питається хлопець. 

Той і примовк злякано. 

— Та не бійся! — заспокоїв його дідок, — ми мандрівні старці! 

— Князь я Великий Київський, — аж заплакав чоловік, — з даниною їхав. Та розбійники всю мою дружину малу перебили, данину забрали! А мене роздягли, зв’язали хижим звірам на поталу! 

— Ні срібла, ні золота нам твого не треба, — відказує дідок, — а згадай нас, коли ще раз стрінеш! 

Підживився князь та й просить вивести його з бору темного. 

— Ось тобі моя сірячина латаная, — каже старий, — ось патериця вишмульганая. Іди отак сам. Нічого нікому не кажи, й нічого по дорозі не бери! Послухаєшся — живим вийдеш! А ні — й Бог святий не допоможе! 

— А що, сину, хліб — золото? Ото ж то! — посміхнувся старий. 

Відстали вони від князя та й ідуть помаленьку. А розбійники вирішили ще поживитися. Виволікли під дуб лантух золота награбованого та й радяться між собою: 

Хто на золото похититься — вб’ємо! І все в нього заберемо. А хто обмине — чіпати не будемо! 

Коли це йде сіромаха в свитині, при патеричині. Підійшов, розгорнув той лантух, та як заплаче. Але нічого не взяв, далі пошкандибав. Подивувалися розбійники та й кажуть двом товаришам: 

— Ану підіть в місто, накупіть пити-їсти, поки вогонь розведемо, курінь збудуємо! — та й заходилися хмизняк збирати. 

Коли це дід з хлопцем надходять. Побачили міх золота. Сиротенко зрадів, а старий так і віджахнувся: 

— Смерть! Смерть то, сину! — та тікати, хлопця за собою тягнучи. 

— Хитрий дідок! — регочуть розбійники, та й давай знову радитись. — А що, браття, — каже ватаг, — як це золото нам не на п’ятьох, а на трьох поділити? Уб’ємо тих двох дурнів, що в місто подалися! 

На цьому й порішили. 

А ті два йдуть та й собі радяться: 

— Що нам те золото на п’ятьох ділити? — каже один. 

— Краще на двох! Більше ж буде! Давай їх потруїмо?! Я траву таку знаю! — та й показує на чемер лапатий. 

Ось накупили вони питва-їдва, накидали туди того чемеру, вертають. Тільки дійшли до дуба, а товариші як кинуться на них, та й убили. 

— Хе-хе! — сміються, — ще дурні нам їсти-пити принесли! 

Та як випили, та як поїли, так і поснули вічним сном. 

А дідок з хлопцем провели назирці князя аж ген-ген й назад вертають. Коли бачать, стоїть той міх золота повен і розбійники навкруг мертві. 

— А що, — каже названий батько, — чи не я казав — смерть! — та хутенько геть з того місця. 

«Еге, — зрадів хлопець, — не простий це дідок! Не дарма я до нього в учні напросився!» 

– Так вони мандрували, мандрували, аж поки якось не забрели в Дикий степ. Сіли, розвели вогонь, вечеряють. Коли це як засвистить, як затупотить — половецька сторожа на конях летить. 

— А хто велів, — кричать, — на нашій землі, мов на своїй розсідатися?! До хана їх! До хана Утурхана! 

— Чи меду хочете ясного, чи кумису хмільного? — мружиться хан Утурхан, борідку пощипуючи. 

— Руда вода з рідного краю, хане, жаданіша твоїх медів ясних, твоїх кумисів хмільних! — відказує старий гордо. 

Як підхопиться хан, як ошкіриться люто: 

— Двадцять п’ять нагаїв старому шайтану! 

— Дякую! — поклонився дідусь, скидаючи сорочку, — велику радість ти мені чиниш, хане! За Батьківщину й мука солодка! 

А хлопець як вихопиться наперед: 

— Тату! Татусю! Та моя ж помста молода солодшою буде! 

Тоді підводиться хан Утурхан, кланяється діду та й каже: 

— Ідіть з миром! Хто за Батьківщину готовий померти — варт найбільшої похвали! 

Пішли вони живі-здорові. Радіють обоє. Як у Руську землю вступили, дідусь й каже: 

— Ну ось й пора нам розлучатися! 

— Та як же так? — дивується хлопець. 

— Пора, сину! Пора! Бо ти мене вже найдорожчим словом привітав — татом назвав! І за мене, старого, і за землю нашу Руську померти був готов. А хто серцем науку бере, той до дна її вичерпує. Іди ж, сину, в світ, будь мудрим, що вуж, правдивим, що земля, сміливим що грім!— обійняв юнака та й зник, ніби його й не було ніколи. 

Пожурився, посмутився Сиротенко та й рушив сам по шляху. А вони всі до Києва ведуть. Ось підійшов він до граду стольного. А там вертеп: торговиця йде. Коні ржуть, воли ревуть, верблюди ремигають, а юдки, аж захлинаються. Проштовхався і юнак до торгових рундуків. 

Коли це хтось як зикне: «Злодій! Злодій! Ловіть його!» Народ відхлинув, а молодець сам серед майдану опинився, його й вхопили. 

— Цей, мабуть! — кричать купці. 

Коли це підскакує княжий тивун на коні: 

— А що в тебе в торбі? — кричить. 

— Та хіба ж не видно по мені, — насмішкувато відказує Сиротенко, — золото! 

— Це злодій! Це! — як зарепетує тивун. Мац за торбину, а там буханець черствий-черствісінький, як камінь. — До князя його на суд! — а очі так жадібно блищать, аж палають. 

— На суд! На суд! — гукає люд. Та як повалить вслід. 

— Віддай мені золото, — шепче тивун, — я тебе відпущу! 

А Сиротенко на всю губу: 

— Е, ні! Як задумав до князя — веди! Що тобі до мого золота?! 

— Ну й погибай на свою дурну голову! — озлився тивун. 

— Всі ми в Бога дурні! — одказує юнак та й заходить сміло до княжих палат. 

— Ось злодія-татя впіймали! — штовхнув тивун Сиротенка перед князя. — На коліна, смерде! На коліна! 

А Сиротенко на коліна не падає, на князя пильно дивиться, а князь на нього. 

— То що в тебе у торбі? — стиха мовить князь, — справді золото?! 

Хлопець і вийняв черству хлібину. Князь як засміється та: 

— Вийдіть всі! — велить. Підходить до юнака, кладе йому руку на плече, — Спасибі тобі, що мовчати вмієш! Правда, ніхто б і не повірив, що ви мене такого нікчемного в нетрях знайшли! Яку за це нагороду хочеш? 

— Ти вже, князю, нагородив мене! 

— Чим же? — здивувався володар. 

— Життям! Розкажи я все прилюдно — навряд чи ж носити мені голову?! 

— Де ж ти таким мудрим став? 

— Сім літ я цієї науки в названого батька вчився! Хоч зараз глупство більше в ціні! 

Звеселився князь: 

— Що вірно — то вірно! Але якщо здивуєш мене правдою, в яку б я не повірив — бути тобі при мені радником! 

— Якби ти, князю, знав, — усміхнувся юнак, — яке страшне чудовисько зробило наді мною оце наругу, ти б і сам віджахнувся! Дві в нього голови, дві руки, шестеро ніг й один хвіст! 

Оторопів князь. Напружив лоба. Губу закусив. 

— Та нема такого чудовища в моїм граді! Дуриш ти мене! Дуриш! 

Хлопець тоді вікно й відчинив. А тивун саме на коня заскочив та галопом. 

— А це, як на те, вершник, ваша ясносте! Он той! Він же мене мало кату не віддав! 

— Бути тобі радником! — вигукнув князь вдоволено. 

— Може все ж, краще, блазнем? Щоб правду-матінку кожному у вічі різати! 

Дуже полюбився володареві мудрий хлопець. На самоті посумувати. На людях пореготати. 

Ось якось й каже князь: 

— Завтра буде в мене пир на весь мир. І людей тут буде, й людців! Якби ти їм у вічі всю правду сказав! Зможеш?! 

А Сиротенко так засмучено йому: «Та зможу!» 

— Чого це ти такий невеселий? — стурбувався князь. 

— Ну чого мені веселитися, — відказує хлопець, — іншим ти землі, городи, посади роздаєш. Тивунами, ключниками титулуєш. Тільки я один без титула ходжу! 

— Чого ж ти хочеш? Вволю й твою волю! — запевняє князь. 

— Хочу бути князем! — випалив хлопець. 

— Ти що, смерде, плетеш? — насупив брови володар, — князь тут я! 

— Ну ти князь над людьми, повелитель над городами! А я хочу бути князем над мухами, повелителем над блохами! 

— Що-о? Над мухами і над блохами? — регоче князь. — Бути по твоєму! 

— Ну, тоді хай вороги мовчать — ось вам і пергамент, ось вам і печать! 

А в пивницях вина-меди бражаться, а в кухницях шквариться-паритися. Пир на весь мир гряде. Всідаються радники-посадники, ловці-молодці, дружина й далека, й близька. Хто з щирого серця, а хто тільки з губи — князя славословлять. А найбільше тивун старається. Коли це Сиротенко заходить ще й з києм в руках. Вікна зачиняє. Підступає: 

— Що це ви, — каже, — свинствуєте, хами?! Свої рила брудні, розгодовані в миски сунете? Прямо князю в рота зазираєте! А самі тільки й думаєте, як би більше урвати! Нахаби! Нема на вас управи думаєте? Настала! — та як торохне тим києм тивуна по зашийку. Раз та вдруге. А тоді скарбника. А тоді посадника. 

Піднявся крик, гвалт: 

— Блазню, що ти собі дозволяєш?! Хапайте його! Бо він всіх нас відлупцює! Кня-я-язю?! 

Насупився володар: 

— Що це ти витворяєш? 

— Лад наводжу! — відказує хлопець-молодець, — чи ж не ви звеличали мене князем мух, повелителем блох! А вони, бачиш, які нахаби — прямо в миски сідають, по зашийках лазять! Розпустилися! Ось я й вирішив їх добре провчити! 

Кому регіт, а кому сльози. А найбільше тивунові. Ось і став він думати, як такого небезпечного блазня позбутися. Та й інших підбив. 

— Ти, — кажуть, — князю світлий, при нім дурнем виглядаєш! Чи не мітить він на твій пристіл? 

І повелів князь Київський, якщо тільки ступить хлопець на землю Руську — голова з пліч! 

Довго Сиротенко блукав по світу, аж поки не прибився до царя Болгарського Осьмомисла. Служив вірою та правдою при його столі високім. Та як не гарно на чужині, а свій край, що рай. Зажурився, запечалився Сиротенко та й проситься в царя-государя, аби додому пустив. Зронив Осьмомисл сльозу печальну, дуже вже йому русич полюбився, та й каже: 

— Візьми ж з моєї скарбниці стільки злота ясного, скільки можеш нести! 

— Не треба мені, — відказує муж зело мудрий, — ані срібла, ані злота! А дай мені землі, скільки можу нести! Та щоб ніхто не відняв, перечити не став — грамоту спиши, що її даруєш мені за вірну службу. 

Здивувався вельми Осьмомисл, але волю вволив та й спорядив мужа зело мудрого в дорогу, як подобає. 

Тільки виступив Сиротенко в стольнім граді Руськім з купецької лодії, так князю зразу ж і донесли. Зрадів старий володар. Але виду не подає — не годиться своїми словами вертіти. Послав дружинників-гриднів. Ведуть ті мужа мудрого прямо в хороми. 

— Що ж ти ослухався мого наказу! — грима князь, — чи вже голова своя не дорога стала! Ступиш на мою землю — з пліч вона полетить? 

А муж зело мудр, кинув мішечок із землею болгарською на підлогу тесовую на неї став, поклонився: 

— Та я ж, володарю, свою землю маю — на твою не зазіхаю! —щиро засміявся і з князем обійнявся! 

Теги:

Схожі статті

  • 30.03.2016
    1000

    …Та знаю я, хлопче, хто тебе на мене навів… Мій племінничок, котрий ото плота зробив з порожніх

    ...
  • 03.03.2016
    1213

    Головне, щоб коло фараона
    Стати "незамінним" візирем.
    Фараону хай блищить корона,...

Медіа