Морально-етичні та екологічні засади Рідної Віри не систематизовані належним чином, хоча й вивчалися фрагментарно в різних галузях народознавства (етнографії та фольклору), рідше – в правових дисциплінах (наприклад, Звичаєве право та ін.).

Однак, дослідники переважно не звертали увагу на релігійний бік цієї системи, тим більше не пов’язували її з основами саме язичницької моралі та права. Ця тема ще очікує на своїх дослідників, які вивчатимуть її за принципами сучасної родової логіки, а отже – з точки зору етнічного самозбереження, етнічної екології та етнічної гігієни. Я ж у цій праці, лише для прикладу, торкнуся одного, хоча й вагомого, пласту того глибинного морального ідеалу давнього язичництва, що знайшов свій вияв у культі Сонця (гіпотетично – Сонцебога).

Обожнення Сонця склалося в індоєвропейських народів на початку ІІ тисячоліття до н. ч., тобто в арійські часи, коли Сонце виходить на перше місце в Божественному пантеоні. У шумерській міфології ІV – III тисячоліття до н. ч. Сонце ще займає друге місце в пантеоні по відношенню до свого батька Місяця. Сонячний культ поступово набуває популярності в державах, де зміцнюється влада царя. Міфологема Сонця, що виїздить на небо на золотій колісниці, запряженій білими кіньми, розвивалася як в індоєвропейських, так і в близькосхідних народів (включаючи і єгипетські гімни Сонцю). Отже, вона могла виникнути не раніше появи колеса (колісниці) та приручення коней, що якраз і сталося в арійському суспільстві. Символами Сонця стали його природні прикмети: коло, колесо, обручка, діжа, око, вогонь. З цього часу й склалася значна кількість звичаїв, обрядів, які мали регулювати відносини людини з цим небесним світилом.

Слов’янські уявлення про Бога споконвіку зверталися до Сонця як втілення Божественної сили, що показується людині в небесному колі Сварога. Небесне склепіння уподібнюється куполу (маківці) природного храму Сонцебога. Тому небо часто в народі називають “теремом Божим” або “небесним шатром”, “покрівлею Землі” (пор. язичницьке поняття Покрова). Народні перекази зберегли міфологему про небесного коваля Божественного роду, який викував небесне склепіння. Нині ми знаємо його під ім’ям Сварога.

У стародавніх апокрифах є сказання про небо – кришталеву гору, яка тримається на залізних стовпах, і на якій стоять золоті палати Сонцебога, росте дерево з золотими яблуками, що зцілюють рани; тут пульсують джерела (небесні ключі), що проливають живу воду на Землю. Ці поетичні міфи ґрунтуються на реальних явищах природи, які дивували наших далеких Пращурів незбагненністю своєї Божественної краси: вранішня зоря (Денниця, Вістунка), сліпучий блиск денного світила Сонця, сріблясте сяйво мінливого нічного світила Місяця і незліченні міріади зірок (Молочна стежка, Чумацький шлях).

Та найбільшим дивом усі слов’янські, й загалом індоєвропейські народи вважають Сонце. Назва ця походить із санскритського sur – блищати. Поступово через підняття звука r в ar виникли форми suar, svar – небо (тобто світле, блискуче), від чого утворилося слово Сварга. Від санскритського sur також походять: латинське sol, готське sauil, французьке soleil, литовське saule, слов’янське солонь (солнце, слонце, сонце), де звук R закономірно перейшов у L, а це- закінчення зменшено-пестливої форми (пор., віконце, відерце). Санскритське su означає народжувати, творити; sunu, sohn – створений, народжений (син). Таким чином, стає зрозумілим і літописне: “Солнце-царь, сын Сварогов, еже есть Даждьбог”. Така словесна форма свідчить про велику пошану і любов до цього небесного світила.

Санскритські слова svarga, sunas, sunus є синонімами [225]. Звідси випливає, що слово Svarga в давнину вживалось і як назва Сонця – ясного і світлосяйного Бога, який вправно веде свою золоту колісницю, запряжену білими кіньми, по небосхилу. Такий образ Сонцебога зберігся й донині в українських казках.

У різних народів Сонце уявлялося як істота різної статі: то жіночим, то чоловічим, іноді двостатевим (наприклад, у персів). У слов’ян, німців і литовців Сонце – прекрасна Богиня, але в готів, греків, латинян, французів Сонце – чоловічого роду. Поєднавши силу родючості з поняттям Сонця, наші Предки ототожнювали ідею творчості з самим актом народження, а отже, Сонце виступало як жінка, що народжує. Однак, часто на Сонце дивились як на Божество, що не саме народжує, але посилає плодючу силу своїх променів на Матінку Землю, яка народжує із своїх надр плоди (рослинність). Тоді Сонце уподібнювалось чоловікові (Батько-Небо). Тому поруч із слов’янськими Богинями (Сонячна панна, Сонце-діва) існувало й Сонце в образі чоловіка (Дідо-всевідо, Сонце-витязь, Сонце-цар та ін.).

Народні уявлення про Сонце дожили до наших днів: “Сонце – лице Боже”, “Сонце – око Боже”, “Сонце – вікно, через яке Бог дивиться на світ”, “Сонце – Боже віконце”, “Сонце – вогонь, що підтримується Дідом”, “Сонце живе на краю світа, ходить в золотій ризі, на світанку викрадає собі жінок на землі”. Так, у болгарському епосі, юнак Сонце захоплюється красою дівчини Грозданки, що була дочкою Славки. Раз Грозданка вийшла в сад погуляти. Закоханий юнак Сонце, за порадою Господа, в самий Ярилів-день спустив з неба золоту гойдалку. Необережна красуня не помітила задуманого обману, й сіла погойдатися. Тут її й викрав закоханий юнак Сонце й підняв на небо разом із золотою гойдалкою. В давньоруських казках Сонце-цар має дванадцять синів, які керують дванадцятьма царствами [20. І. 56–244].

Вранішня, полуденна і вечірня молитва до Сонця стала правилом життя слов’янина-язичника. Як зовнішня форма жертвопринесень Сонцю збереглося підкидання вгору різних предметів. “Годували” Сонце молоком, медом, якими плескали вгору. Слов’янський звичай плескати вином вгору на весіллях є залишком язичницького жертвопринесення. При цьому часто чарку розбивають – вважається, що люди не достойні далі користуватися посудом, з якого жертвувалось Богові. Відомий також звичай підіймати (підкидати) дитину вгору після народин, на іменинах. При народженні дитини її треба показати Сонцю, попередньо зробивши очисну купіль і прочитавши молитву. Якщо дитина народжувалася вночі, то її виносили до Сонця на світанку. Цей обряд є символічним жертвуванням дитини Сонцю, тобто присвячення людини Богові і прикликання на неї вищої Божественної благодаті.

На Сонце не можна довго дивитись, бо його сліпучі проміння можуть “спалити лице”. Етнографами записано чимало застережень: не дивитися на Сонце під час його затемнення, “бо очі болітимуть”. Іноді самі інформатори вже не могли пояснити, чому не можна дивитися на затемнення: “Не можна, та й годі!”. Не можна в неділю (день Сонця) робити брудної роботи, що могло зашкодити Сонцю. Так в народній пісні “Війте, дівойки”, яку подав М. Сумцов, Сонце скаржиться на дівчат, що працюють у п’ятницю й неділю, кидають тріски, золу, волосся йому в обличчя. Перед лицем Сонця не можна робити чогось поганого чи нечистого: лаятися, влаштовувати бійку, спорожнюватися. Існує ряд правил щодо цього: якщо треба зробити туалет, то у затінку, “щоб Сонце не бачило”, якщо ж це у відкритій місцевості, то повертаються відповідно спиною чи лицем, щоб приховати сором [348].

Коли Сонце довго не виходить, в народі вважають, що вночі стався злочин. Про це Сонце дізнається від свого брата Місяця, з яким воно зустрічається вранці. Сонце в давні часи вважалося також і судом Божим. Коли починалася війна, воно мало спостерігати з неба на змагання воюючих народів і визначати своє правосуддя перемогою одних і поразкою інших. Тому розпочинати бій, так само, як і будь-який суд, увечері, при заході Сонця вважалося неприпустимим. Загалом будь-яка юридична угода, укладена в нічний час, вважалася недійсною. Якщо мати купає дитину на ніч, то не повинна виливати воду до світанку, бо це може зашкодити дитині. Увечері не прийнято виносити з хати сміття, позичати гроші, чи будь-які інші речі, особливо вогонь з печі. Деякі справи не прийнято робити вже після полудня, коли Сонце прямує до заходу: не можна ховати покійного в другій половині дня, бо в цей день він має бачити промені Сонця востаннє на Землі, яких більше не побачить аж до наступного свого воскресіння (нового народження в Яві).

Віра в те, що душа покійного повертається до Сонця, породила деякі особливості хлібної магії: випікалася спеціальна драбинка (лістниця) з пшеничного тіста і ставиться на видному місці при виносі домовини з покійним: “щоб душа легко дісталася до неба”. Такі ж драбинки випікають і на сороковий день по смерті, коли душа остаточно залишає землю і відправляється у Вирій, та виносять їх за ворота.

Уже в ранніх формах арійської релігії центр уваги до Сонця як фізичного тіла переміщується на саму ідею Сонця як святості: Сонце є те, через що проявляється Бог. Конкретний образ світила переростає в ідею, моральний зразок святості, норму людської поведінки. Через Сонцебога (небесний Вогонь) і Сварожича (земний Вогонь) людина здійснює своє очищення. В українців досі існує віра в те, що Сонце радіє добрій людині. Саме тому під час молитви руки здіймають до Сонця, підставивши чисті долоні, і посилають йому свою любов, свої добрі почуття, вдячність за тепло і світло. Духовна енергія людини змінюється під впливом Сонця. Всі чотири сонячні свята супроводжуються очисними вогнищами на честь Сонця [349].

Вогонь в деяких українських діалектах позначається словом богач, що дає змогу деяким дослідникам припускати його архаїчне значення “син Бога” (пор. західнослов’янське Божич). Перестрибування через Вогонь – найвище очищення душі й тіла, коли людина перебуває між двома Вогнями: земним і небесним, тобто цілком віддає себе в руки Богів. Тому зі стрибками через вогонь пов’язано багато різних ворожінь: якщо стрибок вдалий (не впав, не зачепився за сучок, не підпалився, не розчепилися руки в молодят тощо), то людина веде праведне життя і буде мати щастя та успіх у майбутньому.

Слов’яни зображали Сонце з людським обличчям. Таким був символ Бога на прапорах, на вікнах і дверях будівель, на кораблях, військових щитах та багатьох інших побутових і мистецьких виробах. Ідея Сонця-Людини тісно переплетена з ідеєю Людини-Сонця. Це знайшло своє відображення у язичницьких молитвах наших Пращурів. Так, дійшла до нас молитва дівчини до Сонечка, хоча вже дещо зіпсована християнськими нашаруваннями. Тут подаю очищений варіант: “Добрий день Тобі, Сонечко яснеє! Ти святе, Ти ясне, прекрасне, Ти чисте й поважне; Ти освіщаєш гори і долини, і високії могили. Освіти мене, (Дажбожу онуку…) перед усім миром: перед панами, перед царями – добротою, красотою, любощами й милощами; щоб не було ні любішої, ні милішої від Дажбожої онуки… (ім’я). Яке Ти ясне, величне, прекрасне, щоб і я така була ясна, велична, прекрасна перед усім миром на віки вічні!” [509].

Тут повною мірою відобразилась віра в те, що й людина може уподібнитися до Сонця – бути чистою і праведною, як Сонце, тобто здійснити в собі своє сонячне призначення. Така молитва читається насвітанку перед лицем Сонця-Дажбога. Подібні обряди збереглися в багатьох інших слов’ян. Так, наприклад, у сербській весільній пісні батько навчає доньку: “Поклонися Сонцю на істоку, – помолися Богу істинному і жаркому на істоку Сонцю!” [184]. Істок (восток, всток, сток) – походить від дієслова текти, тобто витікати, виходити, починати свій рух. Слов’янське слово восток – місце (сторона, бік), з якого Сонце “починає” свій видимий рух вранці, – пізніше в українській мові було замінено словом схід. Ранок, схід Сонця – щасливий час для вранішнього побачення людини з Богом. Тому й східний напрямок вважається щасливим, благодатним. Існує й приказка: “Сонце на восток, а Бог на поміч!”.

На “істоку” наші Пращури розміщували Рай – щасливу країну вічної весни й молодості, незліченних багатств, світла й радості. На заході ж – країну суму, мороку і смерті. Ця символіка відображалась і в молитвах. Магія викликання подібного (аналогії), що застосовувалась на добро, здійснювалась насвітанку: “Як швидко Сонечко вгору йде, хай так швидко і гарно моя худібка росте”. Чари на знищення зла, як правило, робилися увечері: “Куди Сонце заходе, туди хай пропадуть наші вороги… ”.

Так само, як схід протиставляється заходу, так південь протиставляють півночі. Південь також пов’язується з Сонцем. Його називали сонцепек, полудень і кланялися до полуденного Сонця, жертвуючи Вогню мед, молоко, хліб. Північ вважається країною холоду і темряви і колись називалася сівер, сіверко. Коли людина молиться лицем на схід Сонця, то ліворуч буде північ, а праворуч – південь. Звідси й уявлення про Праву як праведність, правду, правильність. Тому в народі виробилось правило, спльовувати на лівий бік, щоб відігнати злих духів, і ніколи не плювати направо, щоб не відвернути від себе добрих духів. Всі прикмети, що з’являлися з правого боку, вважаються позитивними, з лівого – негативними. Згадаю знову священного коня у храмі Світовида, якщо він переступав списи лівою ногою, то навіть відкладали війну, якщо ж – правою, вважали, що війна закінчиться перемогою.

Під час сходу Сонця давньоарійські жерці співали гімни, приносили пожертви, славлячи світило. В Ріґведі збереглася слава Сонцю як золотому скарбу, який духи ночі хотіли приховати від людей, але Богиня Зоря знаходить його і приносить радісному світові. Храми, як правило, наші Пращури будували вівтарем на схід, дверима на захід. Така традиція перейшла й до християнського будівництва. Уявлення про Бога як про Сонце довго домінували над християнськими догмами в давньоруському і українському суспільстві, часто у вигляді двовір’я поєднувалися в свідомості людей. Таким двовір’ям пронизане і “Поучення Володимира Мономаха”, де він наказує синам: “…і побачивши Сонце, прославляйте Бога з радістю”. Володимир Шаян слушно зазначив: “Наведене місце залишиться яскравим документом і таким самим яскравим свідоцтвом культу Сонця як Бога-Сонця в родинній традиції наших князів” [524. 9].

Проте, християнська церква потурбувалася, щоб головні Боги праарійської релігії стерлися з пам’яті людей. Нині нам лишилася тільки кропітка праця, щоб реконструювати ту багату релігійну систему наших Пращурів. Християнська церква замінила постаті нижчої міфології своїми “святими”, а народ, синкретизувавши християнські нашарування з язичницькою основою, зберіг свої звичаї й обряди. В Київській Русі одним з перших писемних документів про знищення етнічної віри є Устав князя Володимира-христителя, де наказується карати тих, хто молиться “творінням: Сонцю, Місяцю, Зорям, Хмарам, Вітрам, Криницям, Рікам, Дібровам, Горам, Камінням… ” [472.3].

Та пам’ять народу виявилася міцнішою від усіляких заборон, війн і лихоліть. На Гуцульщині Володимир Шухевич записав унікальне за філософським змістом світоглядне уявлення про Сонце: “Життя людини, її народження і смерть – то відхід від Сонця і поворіт до Сонця. Всеньке життя людське – то змагання повернутися до свого початкового джерела, з’єднатися знов з Сонцем: народитися – відірватися від Сонця, вмерти – повернутися до Сонця” [540].

У цій оповіді постає велика етична ідея нашого народу, якій сучасні рідновіри надають нової життєдайної сили: праведні люди – це ті, які своїм життям підтвердили своє сонячне походження, тобто “початкову сонячність”. У Рідній Вірі зберігається поняття вічного круговороту душ: від Бога – до людини, і від людини – до Бога. Душа померлого, що піднялася на Луки Сварожі, до світу Прави, перебуває там певний час і отримує нове тіло, щоб повернутися знов у життя Яви. Щоб повернутися до Бога, людина мусить усе явне життя виробляти в собі сонячну праведність. Ідея сонячної смерті як поворот до Сонячного Бога – насправді є ідеєю безсмертя в своєму народі. А її сонячне народження як окремої людини є загальною ідеєю Божественного походження всього народу, бо “Дажбожі внуки ми – улюбленці Богів”.

Тому й Сонцебог наших Пращурів – це праотець всього живого, першопочаток земного життя загалом, і людства зокрема. Водночас, він – і місце, куди повертаються праведні душі, тобто Рай, Вирій, Луки Сварожі. Отже, країна Сонця – це країна померлих праведників, які прожили своє життя в Яві, а також ще ненароджених душ, які в майбутньому перейдуть в Яву. Там немає часу, бо в тій країні існують одночасно теперішнє, минуле й майбутнє.

Філософема Сонцебога в етнічній язичницькій релігії слов’ян має високу ідейно-духовну вартість і своїм морально-етичним значенням суттєво переважає наївний монотеїзм світових релігій, які раціоналістично переробили солярний міф природних релігій, штучно відірвавши людину від природи, примушуючи народи служити людині, а не Богу.

Теги:
Джерело: https://sribnovit.com/ridna-vira/vidrodzhennya-moralno-etychnykh-ta-ekolohichnykh-osnov-ridnoyi-viry/
 

Медіа