"Ми вибираємо собі цей великий бажаний скарб
Бога Савітара, мудрого Асури,
Що захист дарує тим, хто шанує його
Великий Бог розпростер його над нами крізь ночі
Той, що тримає небо, повелитель всіх істот у світі,
Він вбирає золотавий одяг, цей творець…
З всеохоплюючим зором, простір собою наповнюючи,
Савітар породив благодать, гідну хвали.
Він заполонив простори небесні та земні
Голос його звучить за його законом
Савітар простягнув руки, щоб світ був у русі
Живий світ заспокоюючи вночі і пробуджуючи знову
Не піддаючись неправді, опікуючись всіма істотами,
Бог Савітар оберігає обітницю
Він простягнув руки до всіх істот у світі
Твердо дотримуючись обітниць, 
він править у величі свого шляху
Хто несе високу благодать, пробуджує і заспокоює знову
Хто повелитель обох: рухомого і нерухомого
Цей Бог Савітар хай дарує захист
Для нас, для наших домівок, потрійний захист від лиха
Прийшов Бог своєчасно: хай захистить він домівки наші
Нехай дасть нам Савітар насолоду 
у вигляді чудових нащадків
Нехай вселяє в нас життя ночами і днями
Нехай дасть нам багатство і силу у вигляді нащадків"

Цей гімн з «Ріґведи» до Сонця, яке в арійські часи звалося Савітаром, говорить про прадавність сонячного культу. Сонце в ньому ще називається асурою, тобто належить до старшого покоління ведійських Божеств, є рушійною силою Світу, захисником і опікуном людського роду, а також дає людям життєву силу, необхідну для появи нащадків. Згодом, у індоаріїв культ Сонця занепав, можливо, через жаркий південний клімат, котрий завдавав багато неприємностей білошкірим північанам. Однак індійські сонце­поклонники є і в наші часи, і поклоняються Сонцю, проголошуючи три тисячі його імен, серед яких найголовнішими є Савітар, Сур’я та Вівасват.

Запорозький історик та науковець Г. Калайда у своїй праці «Ріґведа для спраглих» так описує походження праарійського сонячного культу:
«Оскільки арії вважали себе нащадками Бога Сонця, то їхній життєвий цикл був узгоджений з річним сонячним циклом, чому слугувала система астрономічних спостережень за допомогою святилищ-обсерваторій… Ця система святилищ-обсерваторій розповсюдилася від Аратти до крайнього заходу Європейського континенту і до Індії на сході.

У систему сакральних споруд входили крім святилищ також степові піраміди – кургани, різноманітні мегалітичні споруди: кромлехи, менгіри, дольмени та ін. Сучасним дослідникам поступово стало очевидним, що всі види сакральних споруд створюють складну взаємопов’язану систему. Фактично маємо справу з єдиним археологічним пам’ятником, комплексом, що займав територію цілого Євразійського континенту. 
Нещодавно святилища-обсерваторії були відкриті археологами і реконструйовані на о. Хортиця. А в тридцяті роки минулого століття в межах сучасного м. Запоріжжя кілька святилищ було відкрито археологами і незабаром зруйновано будівельниками Дніпрогесу.»

Отже, наші пращури жили «за Сонцем» споконвіку. Ми наведемо ще один ведійський гімн Сонцю, щоб повніше розкрити його прадавні повноваження як того, хто береже наш зелений і прекрасний світ і опікується як людьми, так і Богами:

Ось прийшов до нас Бог Савітар, гідний хвали
До якого цієї години мають звертатися мужі
Який роздає людям скарби, - 
Щоб дав він нам тут найкращий скарб
Спершу Богам, гідним пожертви,
Ти призначаєш безсмертя як вищу долю.
А потім, о Савітар, ти відкриваєш дар 
Для людей – послідовні строки життя
Якщо ми, по нерозумінню, 
звершили лихе проти Божественного роду
Через безсилля волі своєї, 
коли людська сутність взяла гору,
О, Савітар, серед Богів та людей
Очисти нас від зла
Не зменшуйте важливости того 
в божественній природі Савітара,
Що він мусить підтримувати всю світобудову
Що цей золоторукий Бог 
призначає для земного простору,
Для небесних висот – все є істиною

Якщо у наших індоарійських родичів означені вище опікунські функції перейшли до інших Божественних енергій, то в слов’янському світі Сонце під ім’ям Дажбога так і зосталося покровителем людей, котрий має дбати про цілісність світобудови в її космічних проявах.

«Се бо Дажбог створив нам яйце, 
Що є світ-зоря, яка нам сяє.
І в тій безодні Дажбог повісив землю нашу
Аби тая удержана була…»

На цій Землі люди мають жити згідно законів Прави – законів світу Богів у світі явному від Нави до Нави, від народження до смерти:

«Права бо є невідомо
Уложена Дажбогом
А по ній, як пряжа,
Тече Ява
І та соутворює життя наше
І та коли одійде, смерть є.
Ява текуща,
А творена в Праві.
Нава бо є по тій:
До тої є Нава,
І по тій є Нава,
А в Праві ж є Ява».

Ці слова Велес Книги перегукуються з ведійським гімном, де Сонце прославляється як творець законів буття для Богів і для людей. В ній також згадується і ведійське ім’я Сонця – Сур’я. Використовується ця давня назва для молитви-заклинання проти лихої сили.

«Явитися Богові сильному
І бити пітьму мечем-блискавкою
Нехай вона згине,
Хай Сурія світить на нас
І до нас, і видно всім.
Перша слава Сурію-Світлодіду,
Що тінь проганяє злу»

«Культ Бога Сур’ї був розповсюджений на землях нинішньої України і до, і після міграції частини аріїв. Про це свідчить багато археологічних знахідок – кургани, які зображують Сонце з сімома променями; захоронені в курганах семиколесні колісниці тощо. Сім променів, як і сім коліс зображують, скоріш за все, сім відомих аріям на той час планет. 

Сур’я перетинає всі простори, створює світло, він обернений до Богів, до людей, до всіх, щоб бачили світло. Арії вважали, що Сонце є денне і нічне. “Зірка дня” – це денне Сонце, шлях якого на небі видимий. Коли ж Сонце ховається за обрій, коли його не видно, то ніхто не знає, який його шлях вночі.

Сур’я уособлює Сонце, що світить для Богів і людей, проганяє зло і всякі погані сили, лікує людей. Боги, оком яких є Сур’я, ним оглядають Всесвіт, спостерігають за живими істотами, відзначають їх добрі і лихі вчинки. Що Сонце як Око Боже вшановували на українських землях, відомо з дискусії між священиками різних релігійних напрямків, викладеній у “Посланні оріїв хозарам”, віднайденім у бібліотеці Ватикану наприкінці минулого століття.» (Г. Калайда «Рігведа для спраглих»)

В арійській традиції Сонце-Сур’я є батьком першої людини нашого світу. «Велесова книга» доповнює: Сонце-Дажбог є праотцем слов’янського роду.

«У давні часи був муж, який був і благ і доблесний
І той мав жону і дві дочки
І не було чоловіків для їхніх дочок
Так молив Богів, щоб згасання роду пресікли
І Дажбог почув молитву ту
І по мольбі дав йому прошене
Як було провіщано теє…»

Оскільки Дажбог був родоначальником слов’ян, то до Сонця у наших Предків було особливе ставлення. Свята сонячного кола та їхня обрядовість дожили до наших днів, в той час, як обряди, присвячені іншим, не менш важливим Божествам, дослідники змушені відновлювати буквально з уламків.

Різдвяна ніч була для наших предків ніччю народження Сонця. Гуцули цієї ночі танцювали обрядовий танок «Кругляк» - подобу «Аркану». Обрядові пісні-колядки, окрім створених у 18 столітті, майже всі присвячені Сонцю.
Ю. Федькович, поет і дослідник народних звичаїв, писав у своїй книзі «Коляди старосвіцькі»:

«Божеством наших праотців було світле Сонечко… і святкували йому кожного року три великі празники. Перший празник святкували тогди, коли сонечко зачинало змагатися в силу і день рости, то єсть при кінці місяця Декемврія (грудня)… За кожним віршом… коляд повтаряєт ся слово «Ой, Дайбоже!», бо Сонечко звалося также Дайбог, Дажбог, Світ…і т.д.»

Ще на початку 20-го століття гуцули чудово знали, яку саме подію вони святкують в ніч на Зимове Сонцестояння. Один з гуцульських просвітянських діячів Шекерик-Доників в праці «Як відбуваються коляди у гуцулів» описав конфлікт між селянами та церковною владою котрий стався 1907 року. Суть його була в тому, що гуцули ходили колядувати за давнім звичаєм: з трембітою, музиками, маючи на чолі гурту знавця обрядовості, так званого «пережу» (можливо – чоловіка, оперезаного якимось ритуальним поясом, або шнуром), котрий заміняв людності жерця-обрядодія.

«Кожен пережа, - згадує Шекерик, - муси учіти си усіх звичаїв давніх, старосвіцьких, тих, що люди до них звикли, і їх лиш одних хоте. Бо аби єкі то не були нові коляди файні (маються на увазі християнизовані колядки), то їх люде не любе, лиш любе таки свої давні старосвіцькі колєди».

Станіславський владика того року виступив проти гуцульського колядування, сказавши дослівно: «То поганський звичай колєди. А ще такі, як у вас на Гуцулах коляди, то вже цілком не християнські, а ті ваші звичаї безбожні, які ви виробляєте в колядниках». Владика наказав сільським священикам заборонити «гуцульські колєди», нехай, мовляв, колядують «як на долах». Заборона вилилася в правдивий бунт, при чому «зачєли всі люди говорити, що то вже попи хотє віру скасувати нашу давну, бо в нас говорє так, що доки писанки пишут і доки колєдники ходе, то доти і наша віра руська буде на світі».

Як бачимо, тут «віра руська» конкретно відмежовується від віри християнської. А перемогли гуцули «попів» просто – перестали давати на церкву, і священики дали спокій бунтівливим горянам.

Наступним святом було славлення Сонця в Його весняній Сутьности. Християнський Великдень-Паска увібрав у себе цілий період давнього святкування Весняного Ярила. Якщо дослідити Великодню символіку, то саме до зустрічі Ярила - Весняного Сонця, на Весняне Рівнодення, мали б фарбувати крашанки у червоний колір, які символізували зародження життя, а також пекти присвячені Сонцю хліби-баби, які під впливом християнства почали називати пасками. Етнограф В. Скуратівський в книзі «Дідух» наводить таку молитву при випіканні «баб», трохи змінену за часів двовір’я:

«Свята пасочко, будь велична і красна як Сонце, бо Сонцю тебе печемо. Хай усі рідні коли живі, будуть здорові. Щоб діти так швидко і красно росли, як ти ростеш. Світи нам, паско, як світить Сонце ясне, щоб хліб на ниві був такий багатий і величний, як ти велична».

Перед сходом Сонця люди відчиняли віконниці, завіси, щоб «впустити Сонце в дім». При появі перших променів дівчата читали молитву-славень:

«Добрий день тобі, Сонечко яснеє
Ти святе, ти ясне, прекраснеє
Ти чисте, величне, поважнеє
Ти освіщаєш гори й долини, і високі могили
Освіти мене (ім’я) перед усім миром
Добротою й красотою, любощами й милощами
Як ти ясне, величне й прекрасне,
Щоб і я така була ясна, велична, прекрасна…»

Через місяць після весняного рівнодення, коли на Землю вже остаточно приходила Весна, і Ярило - весняне Сонце вже пробудив Землю-Матінку, освятив і засіяв зерно, люди прославляли Його й Лелю-Весну танцями і піснями на природніх підвищеннях - місцях сили, які вже були прикрашені першоцвітом. Збереглася назва для цих обрядодійств - Красна (Красива) Гора. В цей час вже належало писати писанки – розмальовані яйця з різноманітною символікою, в якій на відміну від крашанок, котрі уособлювали зародок життя, відображалося саме життя в ріжних його проявах. Вшановували Ярила до Свята Великого Дня – середини весни.

Третім великим сонячним святом, згаданим у Федьковича, було Літнє Сонцестояння, або Купальська Ніч. Літнє Сонце - Семиярило, або Купалбог, згадані у «Велес Книзі», славилося з особливою пишністю. Сама ж Купальська ніч вважалася чародійною – сила Сонця наповнювала цілющі трави, цілющою вважалася ранкова роса і набрана удосвіта купальська вода. Народне гуляння включало в себе обрядове очищення вогнем та водою, а в давнину – укладання шлюбів. Свято символізувало шлюб Сонця та Води і проводилося на берегах річок. Одним з прадавніх обрядів, присвячених божественому шлюбу, було скочування з крутого берега до ріки палаючого колеса. Ще одним містичним дійством було утворення вогняного кола за допомогою обертання подвійного смолоскипа. Цей обряд зберігся і в кельтському звичаї святкування Сонцестояння. Окрім того, в деяких місцях обрядово укладався шлюб зроблених з соломи та гілля образів «Купала та Марени», або «Купайла та Купайлиці», після чого «пошлюблену пару» доручали вогняній та водяній стихії.

У Велес Книзі згадується ще один сонячний прояв – Сивояр, сутність осіннього Сонця. Відомостей про його вшанування майже не збереглося. Можливо, воно входило в культ Світовида, якого, наприклад, на Гуцульщині, вшановували, як Сонце в його чотирьох проявах – зимове, весняне, літнє, осіннє. Звісно, Світовид був Божеством вищого порядку, аніж охоронці нашого світу. Однак, ще у Ведах сказано було: «хочеш зрозуміти сутність Бога – подивись на Сонце».

Дажбог є Божеством найближчим слов’янській людині і «по крові тіла», як-то говориться у Велес Книзі, і по духовним якостям. Вшанування Сонця доступне і необхідне всім рідновірам, незалежно від їхніх нахилів. Дажбог в різних своїх проявах одним дає юнацьку завзятість, другим – мудрість і здатність до самозаглиблення, третім – вояцьку силу, бо Велес Книга свідчить, що Дажбог в своєму прояві Гнівного Сонця нарівні з Перуном стояв на чолі слов’янських воїнів.

Саме з Дажбогом-Ярилом зв’язане й те, про що в нашому зіпсутому світі говорять або в дуже грубій, або в лицемірній формі – чоловіча привабливість та здатність до запліднення. Сам акт кохання в давнину прирівнювався до славлення Богів. Лад у стосунках з протилежною статтю є необхідний у житті рідновіра – адже всі наші дії у явному Світі так чи інакше відгукуються в інших Світах.
Славити Дажбога найкраще на світанку та опівдні, або коли Сонце з’являється з-за хмар опісля довгої відсутности. Захід Сонця є найкращим для медитативної задуми.

Продовження.

Частина 2:Цей таємничий Хорс

Частина 3: Бог битв і боротьби

Частина 4: Матір-слава б'є крилами

Теги:

Схожі статті

  • 15.12.2015
    1716

    Ярило - бог Весняного Сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті. Корінь слова Яр- означає

    ...
  • 15.12.2015
    4396

    Чорнобог — бог темряви, ночі, зими, холоду, але водночас таємничості, ворожіння, марення, сну.

    ...

Медіа