Досліджуючи сьогочасні позахристиянські вірування українського народу, ми бачимо, що вони дуже широкі й вироблені в певну систему. Проте які б широкі не були ці вірування, ми відразу помічаємо, що це тільки порозрізнювані уривки з вірувань первісних, а їх давньої повної системи встановити тепер нема вже можливости. Історичний джерельний матеріял, який маємо, невеликий, а головно — неповний, і він часто не дає змоги говорити про чисто українські вірування, — він свідчить взагалі про первісну слов'янську віру, без застосування її до одного якогось народу.

Слов'янський народ у своїх віруваннях багато одержав іще з доби індоєвропейської, коли він жив більш-менш спільним життям зо всіма іншими народами, а про це виразно свідчить те, що в народніх віруваннях індоєвропейських народів іще й тепер чимало спільного. Ще більше спільного в первісній вірі народів слов'янських, і тому виділити з нього чисто українські вірування часто нема змоги. І взагалі треба підкреслити, що досліджувати стародавні вірування, розвій чисто духового життя, тепер, по тисячі минулих роках, дуже трудно, в порівнянні, скажемо, з дослідом стародавнього релігійного культу (обрядів), що дається нам значно легше.

Первісна людина широкими очима дивилася на все своє довкілля,[1] на все те, що її оточувало, від чого залежало все її життя, і що було сильнішим від неї. Кругом у природі були живі духи, що панували над певними своїми ділянками. А природу первісна людина знала досконало, — ліси, поля, річки, звірів, птахів, дерева, зілля і т. ін.

І легко поставали думки, як зробити так, щоб це сильніше не було на шкоду мені, як жити з ним у повній згоді. Це все, сильніше за людину, згодом стало мститися, як сила вища, як божество, з яким треба було скласти відповідні лояльні стосунки. Це й був уже зародок первісної релігії. Слово Релігія, religio — зв'язок, звичайно, з божеством, від лат. religere — зв'язувати; Віра — це вже система вірувань, система зв'язків людей з божеством.

Очевидно, ми мали дохристиянську релігію, як мали її й інші народи. І зовсім правильно проф. О. Потебня твердив: «Занадто рано поховали в нас слов'янську мітологію: порівняння імен грецьких з санскритськими показує, що вже перед розділом греків і індусів була розвинена релігія. Було б дивно, коли б слов'яни її не мали. Замовчування в наших літописців та інших, або поверхові згадування народніх вірувань пояснюються зневажливим відношенням монахів до цих вірувань. З відсутности даних не можна робити тільки негативні висновки. Адже, коли б не заховалось «Слово о полку Ігореві», можливо, що хтось би вивів з того, ніби в слов'ян не було народньої поезії».[2]

Початкові вірування були найтісніше зв'язані з життям, — з природою свого довкілля, бо це вимагалося своїм господарським побутом, — це були вірування натуралістичні, на природі побудовані. Людина хотіла бути зо своєю природою в найкращих стосунках, бо ясно бачила, що в усьому залежить від неї, і тому початкова релігія заснована була на боротьбі з своїм довкіллям за своє існування, власне на певному ставленні до цього довкілля, — до сонця, води, землі, дерев, і т. ін., а особливо до звірини. Первісна віра була віра практична, домова, господарська, необхідна людині на кожному кроці, бо була міцно пов'язана з її працею. Це була релігія реального життя, пізніш хліборобська, як частина життя людини, коли її віра й життя були нерозірвально пов'язані сотнями ниток.

Давня віра була вірою анімістичною (лат. animus — душа, живе), цебто людина вірила, що все кругом неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за своє існування, як усяка жива істота, а тому до природи первісна людина ставилась, як до істоти живої. Культ природи стояв в основі первісного релігійного світогляду, а релігія була одухотворенням усього довкілля.

По цьому людина стала все своє довкільне уосіблювати, очоловічувати, віра ставала антропоморфічною (гр. antropos — людина). Оці три елементи: анімітизм — оживлення, анімізм — одухотворення й антропоморфізм — очоловічення, — становлять основу давнішнього дохристиянського вірування, це бачимо в усьому житті і в усіх віруваннях давньої людини, бо все: сонце, зорі, місяць, вогонь, вода, рослини, звірини, каміння, дерева, вітер, зілля й т. ін., — усе це живе, має свою душу, чоловіковидне.

Анімістичний світогляд був основою всіх давніх вірувань, глибоко просяк навіть розвій нашої мови, в якій позостався аж до сьогодні. Ми говоримо: сонце сходить, заходить, сідає, ударив грім, буря виє, вітер свище, несе його, небесне світило, і сотні інших, — усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ми тепер не віримо в їхній реальний зміст, а сприймаємо тільки як свій словарний фразеологічний трафарет.

Звичайно, для первісної людини ці вирази були зв'язані з його віруваннями, більше того — постали з них.[3] Анімізм і антропоморфізм — це основні риси дохристиянського вірування: усе кругом живе, як і люди, усе народжується й помирає. Риси ці пережили довгі століття, і живі в нас іще й тепер у наших піснях, казках, загадках, приказках, у мові тощо. У народніх творах небесні світила, дерева, рослини, квіти, річки, звірі, каміння, вітри і т. ін., — усе було живе й очоловічене, і дохристиянській людині це не була проста метафора, як це сприймаємо тепер, — це була для неї релігійна правда.

Для прикладу згадаймо наше «Слово о полку Ігореві», пам'ятку 1187-го року, з якого бачимо, що світогляд його автора був чисто анімістичний, — уся природа в «Слові» жива, горю людини тут співчувають і квітки, і дерева, і птахи, і людина тут говорить з природою, як з живою істотою, пор. плач — голосіння Ярославни.

Ось трохи виписок із «Слова»: «Стязі глаголять… Солнце ему тьмою путь заступило, ночь, стогнучи ему грозою, птиць убудила. Свист звірин воста близь»… Коли русичі були побиті, то «Туга ізійшла по Русской Землі. Ничить трава жалощами, а древо з Тугою к землі приклонилось».

Так само, коли року 1093-го втопився в річці Стугні юнак князь Ростислав, а мати голосила по синові, то «униша (засмутилися) цвіти жалобою, і дерево ся з Тугою к землі приклонилося»… «Донець рече: Княже Ігорю… Ігор рече: О Донче!»… «Дон тя, княже, кличет, ь і зоветь князі на побіду». «Кричать теліги вполуночі, мов, — лебеді розпуджені». Ігореві, коли він утікав з полону, «дятли тектом путь к ріці кажуть». Як бачимо, природа жива і в повному контакті з людиною.

Найрізніші уосіблення й одухотворення широко відомі в нашій (та й світовій) поетичній мові, — тут уся природа жива, і в цілому світі ще й тепер це вважається найвищим поетичним стилем. Звідки це постало? Безумовно, це йде з дохристиянських часів, чого доказом служить «Слово» 1187-го року, написане таким власне стилем. І цікаво, що всім такий стиль подобається, і всі його добре розуміють і відчувають серцем, як сон літньої ночі…

Дохристиянська наша релігія — це звичайна релігія кожного первісного народу. Таку природну господарську релігію ми бачимо не тільки в себе, але і в інших народів усього світу, бо однакові умовини життя викликують і однакові вірування. Під словом «вірування» я розумію їх усіх разом, цілий комплекс їх, а не тільки самі вірування про богів (стисла релігія).

Старі вірування були істотні для людини, охоплювали все її життя, і такими позосталися й далі, і при Християнстві, загубивши тільки старих богів, та й то не всіх. Зводити дохристиянські вірування до самого тільки фольклору, календаря, медицини, до самої етнографії, як це в нас часто робили й роблять, ніяк не можна, бо реальні факти говорять про зовсім інше: дохристиянські вірування були й позосталися, як істотні вірування. Старі вірування, крім цього, часто перетворювалися в найрізніші повір'я, міти та в легенди, але все в такі, в яких ці вірування виходять занадто видними. Взагалі, маємо багато різних стародавніх оповідань, які просто вияснюють довколишний світ і всі природні явища.

Звичайно, стародавня поганська віра не мала якоїсь послідовної глибокої системи, не мала якихсь своїх непохитних догматів, а тому з бігом часу легко змінювалася, як змінювалася й географічне, по різних місцевостях. Але головне в ній трималося незмінно: природа жива, нею керують різні боги, що шкодять або допомагають людині, але шкідливих богів можна вмилостивити.

Ця давня дохристиянська віра звичайно зветьтя поганством. Слово «поганий» латинське (paganus), спочатку визначало тільки мешканець паґа — pagus, села, «селянин». Бо Християнство ширилося найперше по великих містах, а села, паґи, позоставалися при своїй старій вірі, тому скоро слово «селяинин — ралашій» стало одночасно визначати й неохрещеного, цебто нехристиянина, а ще пізніше — кепський, недобрий. Слово «поганин», «поганий» часто вживається вже в наших найперших писаних пам'ятках XI віку, і завжди визначає нехристиянина, нехриста, якої б віри він не був. У «Слові о полку Ігореві» 1187-го року поганами звуться тільки половці, плем'я нехрещене, і слово це стосується до них з погордою. Значення «поганий» як нехристиянин постало дуже рано, десь іще за імператора римського Констанція (337–361), і вжите вже в акті 368 року.[4]

Кожен не грек чи не римлянин, що говорив іншою мовою, звався варваром; наше старе язичник; а що варвари звичайно були не охрещені, тому скоро «язичник» стало визначати нехристиянина. Значно пізніше постало в нас іще слово «невір а», — хто не вірує в правдивого Бога, нехристиянин зокрема, бусурман (татарин) чи бузувір.

В Іпатієвому Літопису «поганська Русь» (ст. 34 під 995 р.) — це Русь неохрещена.

Давня віра в слов'ян не встигла розвинутися в закінчену повну систему, бо прийшло Християнство й спинило цей розвій, хоч відразу й не вбило його. Ось тому ми звичайно бачимо в усьому тільки більші чи менші уривки стародавніх вірувань, а не розвинену релігійну систему.

Давні Літописи показують нам, що слов'янські племена, наші предки, не були однаковими, щодо своєї культури, а це значить, мали деякі різниці і в своїх віруваннях. Звичайно, головне в вірі всіх слов'ян, — анімітизм, анімізм та антропоморфізм, — було спільне й однакове, але речі другорядні, а також обряди, могли бути й трохи відмінними, чому й божества їх часом різнилися й мали інше ім'я. Народні вірування все розвивалися в міру розвитку народньої культури, у міру розвитку суспільних та господарських форм життя, але головна основа віри, — природопоклонство, позоставалася, як підвалина, як догмат її.

Як свідчить наш Початковий Літопис, різні племена наших предків жили трохи відмінним життям. Поляни були «кроткі й тихі», мали установлений шлюб, забороняли братися з кровною ріднею (ексогамія). Навпаки, деревляни «живяху звірьским образом, живущи скотьски, і убиваху друг друга, ядуще все нечисто, і браченья в них не биша, но умикаху у води дівица» (за Іпат. Літоп. ст. 7). Так само було і в радимичів, сіверян, в'ятичів, а жінок вони мали й по кільки. Поляни були вже землероби, а інші жили ще вловами, бортництвом (бджільництвом), звіроловством, риболовством і т. ін. Тому й релігійні вірування різних слов'янських племен не були цілком однакові, — у полян, скажемо, вони були значно більше розвинені й чеснотні, як у народів лісових.

Перше віра була в конкретні предмети, — це конкретний антропоморфізм, а пізніш розвинулася й віра в саму ідею цих предметів, в їх духа. Звичайно, поділити дохристиянські вірування нашого народу на якісь точні часові доби майже неможливо, бо підставового для цього матеріялу не маємо.

Але все вказує, що об'єктом релігійного пошанування в нас, як і в слов'ян взагалі, було все сильніше від людини в довкільній природі, все, від чого людина залежала в своєму щоденному житті, а найперше в житті господарському: небесні світила, цебто сонце, місяць і зорі, природні стихії: вогонь, вода, земля, повітря, а також світи рослинний, звіринний, мінеральний і ін.

Наш Початковий Літопис часто подає про поганське життя наших предків. Напр.: Князь Володимир запровадив у Києві ідолів, «і оскверняху Землю требами, і осквернися требами Земля Русская» (Іпат. Літ. під 980 р. ст. 52). В І Новгородському Літописові, в оповіданні про Кия, Щека й Хорива, про полян подається: «Бяху же погане, жруще (приносячи жертви) озером, і кладезем, і рощенієм (рослинам), якоже прочии погани». Те саме подає і Лаврентіїв Літопис під 986 роком: «По дьяволю наученю ови рощениєм, кладязем і рікам жряху».

Наші давні пам'ятки нерідко вказують, чому саме поклонялися слов'янські племена взагалі, або й ми. Так, письменник другої половини ХІІ-го віку Єпископ Кирило Турівський (і по 1182 р.) у своїй проповіді на Фомину неділю радіє, що його вірні по прийнятті Християнства не будуть уже звати богами «стихіа, ні солнце, ні огнь, ні істочници, ні древеса», — це перераховання того, чому за його часу ще поклонялись. В апокрифічному творі «Хожденіє Богородици по мукам» XII віку читаємо, що в пеклі на першому місці мучаться безбожники, що не вірували в правдивого Бога, а те, що нам Бог «на роботу сотворив, то они все боги прозваша: солнце і місяць, землю і воду, звірі і гади». Давнє Слово Св. Кирила «О злых духах», список XV віку, подає: «Не нарицайте себі бога на землі, ні в ріках, ні в студенцах (криницях), ні в птицах, ні на воздусі, ні в солнці, ні в луні (місяці), ні в камені».

Цікаво, що навіть у XVI віці, року 1534-го Архиєпископ Новгородський Макарій пише до царя Івана Грозного, що його паства «обичая держахуся от древних прародителей. Суть же скверниє молбища їх ліс, і каменіє, і ріки, і блата, істочники, і гори, і холми, сонце, і місяц, і звізди, і озера, і просто ріщи — всей тварі поклоняхуся, яко Богу, і чтяху, і жертву приношаху кровную бісом: воли, овци, і всяк скот, птиц».[5] Не наше життя він описує, але певне трохи близьке й нам.

Аналіз сучасних простонародних вірувань показує, що багато з того, що було вдавнину, позосталося й тепер, при Християнстві, тільки підчищене ним. Ці давні вірування були для людини її філософською системою, і давали їй можливість розуміти довкільний світ, бо ці вірування відповідали на всі запити його духа.

На саму істоту поганства вже вдавнину було два головних погляди. За одним поглядом божки — це біси, і це диявол нахиляє людей до поганства. А коли божки — то біси, то невільно навіть імен їх згадувати, бо так навчало Святе Письмо: «Не згадуйте ймення їхніх богів» (Іс. Нав. 23. 7), «Я їхніх імен не носитиму в устах своїх» (Пс. 15. 4). Ось через це наші книжники спочатку вперто замовчували імена наших дохристиянських божків, і взагалі нічого докладніше про них не писали. «Слова» (проповіді) не раз твердять, що про поганство «ерам» і говорити.[6] Акад. А. Шахматов твердить, що в нашому найдавнішому Літопису спочатку не було імен давніх божків, — їх названо пізніше,[7] коли з ними розпочалася вже сильніша боротьба.

Другий погляд на поганство зовсім інший. Божки — це тільки ідоли, це ніщо (пор. 1 Кор. 10. 19), а саме поганство люди виявляють у тому, що вірять у природу, в саму твар (твориво), а не в Творця, і служать цій тварі (пор. Рим. 1. 21–32). І так навчали й Отці Церкви. Правда, обидва ці головні погляди на поганство взяті з Святого Письма. При цьому другому погляді можна вже було називати божків по іменах.

А що робити з ідолами та взагалі з поганством, наші давні книжники добре знали, бо Книга Повторення Закону виразно навчала про це: «Жертівники їхні порозбивайте, а їхні стовпи поламайте, святі дерева їхні постинайте, а бовванів їхніх попаліте в вогні» (7. 5, 12. 2–3). Так, власне, й робили в нас зараз по прийнятті Християнства.

У «Слові о полку Ігореві» 1187-го року проведений ще один погляд на наших давніх божків: це не біси, не ідоли, але наші предки, люди — їхні онуки: «Погибашеть жизнь Дажьбожа внука», «Встала Обида в силах Дажьбожа внука», «Бояне, Велесов внуче». Це для нас дуже важливе: давні боги не біси, і злилися вже з нами, як наші предки. Взагалі, в «Слові» ані єдиним слівцем не ображено наших стародавніх вірувань, хоч автор його був християнин.

Теги:
Джерело: з книги: "Дохристиянські вірування українського народу"

Схожі статті

  • 30.03.2016
    1134

    …Та знаю я, хлопче, хто тебе на мене навів… Мій племінничок, котрий ото плота зробив з порожніх

    ...
  • 03.03.2016
    1346

    Головне, щоб коло фараона
    Стати "незамінним" візирем.
    Фараону хай блищить корона,...

Медіа