КОСМОГОНІЯ СВЯТОСТІ

У моїй праці "Найвище Світло" я виявив, що наші предки відчували та уявляли собі Істоту Всесвіту як Найвище Світло Це Небо і Бог і Най­вища Творча Снага, Всееічна і Всетворча Істота, якої зовнішнім, видимим проявом для нас є Світ­ло Найвищого Неба над нами.

У своїй Найвищій Сутності Сварог не був персоніфікований, а принаймні не до тої міри пер­соніфікований, як інші Божества, ближчі до лю­дей. Він просто БУВ і Є, Всеживий, Всетворчий, Всеобіймаючий. Його стверджувало наявно Світ­ло Дня, — чи Вогонь Світла Дня — що його піз­наємо далі як одного із Сварожичів — цебто Си­нів Сварога, Синів Світла.

Його стверджували Небесні Світила Зір уно­чі. Його стверджувала присутність Найвищого Не­ба над нами. Сумнів про його існування був неві­домий і неможливий. Його вчинило можливим що лиш матеріалістично спрямовані вчення про так звану "Матерію" як сутність світу, чи то мертву, чи наділену енергією, чи навіть створену

Таїнство Істоти Найвищої Святости "відкри­ли віщуни у серці, шукаючи допитливо" (Риґведа X. 129.)

Поява Світло-істоти, або ж Світло-Сонця, викликала в людині дивний і піднесений стан ду­ші від сильного натхнення аж до світовізій віщу­нів. Знають і описують це віщування найнатхненніші віщуни й поети. (...)

Я описав і назвав це дивне І блаженне по­чування як Святість.

Дуже міцне і яскраве самоусвідомлення при­роди цього чудовного почування в людській ду­ші зустрічаємо у Сковороди. З уваги на те, що моя праця про нього не змогла бути оголошена друком, мені доводиться навести із неї відірвані фрагменти, які є описом вибуху цього почування: "... устав я рано і пішов до саду пройтися. Перше почуття, яке я пережив моїм серцем, було якесь увільнення немов із в'язів, свобода, бадьорість, надія зі сповненням. Увівши в такий стан духа всю волю і всі мої бажання, почув я в собі незви­чайний підйом і рух, що наповнювали мене та­ємною силою. Раптом якесь ізілляння сповнило мою душу, від чого все моє нутро розгорілося вог­нем, і здавалося, що полум'яна течія кружляє в моїх жилах. Я почав не ходити, а бігати, ніби не­сений якимсь поривом. Я не почував у собі ні рук, ні ніг і був немов увесь зложений із вогнистого складу, що носився в просторі кругобуття. Цілий світ зник передо мною. Одне лише почування лю­бові, благодійсності, спокою, вічності оживляло мою істоту. Сльози полились із моїх очей ручая­ми і розлили премилу гармонію в усе моє буття. Я приник до себе, почув ніби синівське запевнен­ня любові і від того часу присвятив себе на си­нівську слухняність Божому Духові".

Не місце тут удаватися в аналізу цього почу­вання. Вона вже написана в моїй праці. Я відзна­чаю тут основне для нашого досліду відчуття пов­'язання цього почування із Світлом чи Вогнем.

Душу Сковороди наповнило "ізілляння... від чого його нутро розгорілося вогнем, і здавалося, що полум'яна течія кружляє в його жилах... Він був немов увесь зложений із ВОГНИСТОГО СКЛАДУ, що кружляв у ПРОСТОРІ КРУГОБУТ­ТЯ Він відчув ніби СИНІВСЬКЕ ЗАПЕВНЕННЯ ЛЮБОВІ і від того часу — підкреслюємо — і від того часу — присвятив себе на СИНІВСЬКУ СЛУХНЯНІСТЬ БОЖОМУ ДУХОВІ".

Якби Сковорода вивчав докладніше теоло­гію наших прапредків, тоді цього ДУХА БОЖОГО ІЗ ІСТОТИ ВОГНИСТОГО СКЛАДУ, що лине в просторі кругобуття, що полумгяною течією ожив­лює нашу істоту і дає їй основну силу нашого життя у вигляді натхнення, то він назвав би його ІСТО­ТОЮ СВЯТОСТІ, обо ж у мові наших прапредків СВАНТЕВИТОМ.

Сковорода виразно відчув у цьому найви­щому моменті свого життя, що він є СИНОМ НАЙВИЩОЇ СВЯТОСТИ, або ж у космологічно­му сенсі СИНОМ НАЙВИЩОГО СВІТЛА. (...) Так із Космогонічного Божества народилося Теоло­гічне Божество.

Була це ціла революція в дотеперішній тео­гонії. Ми пізнали тут щось із внутрішньої природи Найвищого Світла, його самого внутрішнє Відчут­тя Вселенної саме як Святості. Наші прапредки назвали це Божество СВАНТЕВИТОМ.

Нас ніяк не здивує, що він був Сином Най­вищого Світла, у своїй природній Істоті із ним Єдиний і Тожсамий. Він був і є по всі часи «СВАРОЖИЧЕМ» — сином СВАРОГА.

Нас не здивує також, що цю праоснову ос­нов нашої теології знайдемо засвідчену вже у... самій нашій старовинній мові. Ми є синами Світ­ла і Святості

ОНТОЛОГІЯ СВЯТОСТІ

Артур Шопенгауер визначив сутність Космо­су в Собі, — або «Річ-у-собі» —(дас Дінґ ан зіх — Канта) як Воля і уявлення (ді Вельт альс Віллє унд Форштеллюнґ). Наш старовинний Віщун, що перший назвав Істоту Космосу Свантевитом. за­перечував би ствердження Шопенгауера. Надто людське, архилюдське, але разом із тим обмеже­не є поняття «Волі» Шопенгауера. Це тільки ота психологічна і людська якість, яку він відкрив у сво­їй власній психології як щось засновне і основоположне, пробуючи вийти поза агностицизм непізнавального «Дінґ ан зіх» Канта. Він твердив, що ключ до пізнання отого непізнавального є в нашо­му власному внутрішньому досвіді. Цієї  мудрости навчився він із Упанішад. Але тоді його інтерпре­тація Абсолюту є тільки сповіддю чи самоусвідом­ленням пре власний стан його душі. Його «Воля» протиставиться цілому Космосові, експандує, ви­бухає, розливається, — протиставиться вороже, — вороже протиставиться цілому світові і... тра­гічно гине. Отже, це тільки сповідь власного чи загально-ґерманського егоцентриз­му «Волі» як протиставлення цілому світові, як її нагромаджен­ня і згущення, а далі сам вибух із... трагічним розлиттям у прос­торі якже безмежно ширшому від егоцентричного обмеження.

«Святість» не протиставиться ані Космосові, ані Світові. Це його творча сила, це сам факт розпросторювання світла, — отже, існування — отже. Святости як Існування в Космосі.

Вона не нищить, але дає силу, одухотворює, спричинює ріст і розріст, — кажучи термінами... сьогоднішньої астрономії, — поширює простір рівночасно із ростом Світла, як т. зв. «енергії», чи — ще гірше — як т. зв. «космічної матерії».

І тут найновіша астрономія стрічається із старовинною мудрістю волхвів, що приписували «ширше вимірювання простору» Перунові чи Індрі, якого вибух Громової Потуги є рівночасно ростом і виявом світлово-енерґетичної потуги в мільйонах кіловатів міряної. Але рівночасно для нашого Волхва це не просто вибух енергії, але рівночасно вибух його Творчої Розкоші...

У пізнішій мистецькій творчості це буде... екстатичний танок, у якому Божество розливає Світло і Розкіш рівночасно. Це є Святість як Основна Сила Божества, що його Істоту пізнавали наші волхви силою духового пізнання і називали його різними іменами. Вони були Сини Сварога, або ж по-українському Сварожичі.

Отже, розпросторення Світла чи вибухи Си­ніх Громів, які запліднюють Природу у внутрішній своїй істоті, це те, що дається нам у найвищому святі в житті, саме у відчуванні святости. Це є інтерпретація Абсолюту, дана нам у завіщанні того Великого Волхва, що перший назвав Найстаршого Сварожича його назво-істотою «Свантевит».

Навчає Сковорода, що знали цю найвищу муд­рість вже у старовину, зберігали її і нам як заповіт передали, Тайна цієї мудрости — це дане нам тим самим Сварогом-Свантевитом світовідчування світу як радісної Святости.

Як бачимо, наше визначення Святости не пок­ривається із християнським розумінням цього сло­ва, як стану відреченого від світу аскета-схимника, у якому вигасли або, ще гірше, були штучно умо­рені та умертвлені його життєві сили, тільки зара­ди втечі від світу, тільки заради спасення його влас­ної обмеженої душі.

Як знаємо із Шевченкового «Заповіту» та Франкового «Івана Вишенського», українська на­ука про спасення відкидає таке обмежене розу­міння святості. Шевченко не прагне ані спокою, ані вічного спочинку, ані вічного сну, ані навіть спасення в небі так довго, поки в неволі його кра­їна, так довго, поки злочин і кат панує над поне­воленим його народом, так довго, поки він — пробудник і пророк — не здійснить свого завдання на землі.

«А до того — я не знаю Бога» — написав він виразно у своїм «Заповіті».

Так само Франко в «Івані Вишенському» від­кидає шукання т. зв. «спасення» своєї тільки влас­ної душечки, як обмежений егоцентризм Вишенсь­кого. у часі, коли кличуть і просять його поради і його авторитету його рідні козаки, оборонці. — єди­ні героїчні оборонці віри й правди на землі. Невже ж тоді думати йому про втечу від світу і журитися та дбати тільки про т. зв. «власне спасення». Йо­го обов'язком є послужити своєю мудрістю і доз­рілим досвідом своїм рідним братам у їх боротьбі за справедливу і священну справу.

Святість дається душі на справжніх висотах героїчного чину. Саме так почували себе Лицарі Святослава і лицарі Ігоря — Внуками Дажбога!

і тут доходимо до глибин нашої онтології.. Святість - це дієва творча сила, вседійсна там, де Світло. А це не «сила» в обмеженому нашо­му розумінні, але сама внутрішня Істота Світла.

Світло живе Святістю. Святість — це жива душа Світла. Воно ближче, воно рідне нам тим, що ми відчуваємо його в нашій душі Тоді у нас Свято. Внутрішня радість із піднесенням. Здій­снення і новий вогонь до дії.

Свято тому, що душа сповнена святістю. То­ді все світле, як вишивки на нашій сорочці, як живі барви на живій писанці, тоді все світле і радісно надхненне. «І світ Божий як Великдень І люди як люди» — навчав про це Шевченко. Хочеться розповити серце і ввесь світ обняти. Так писав той же Шевченко. Єднання із братом, із родом, із громадою, із народом — стається тоді внут­рішньою конечністю.

Ми вдягаємо тоді одяг світлий, ясний, роз- цвітаний. Наше обличчя сяє добрістю і натхнен­ною повагою. Ми піднесені в душі. Прагнемо об­ряду, як єднання із громадою і родом. Прагне­мо висловити наше почування. Прагнемо співу й музики. Виводимо гаївки Або радіємо, що на­ша молодь продовжує свято нашого життя Ми йдемо тоді на Храмове Свято, що його опис стрі­немо у нашій праці. І там...

Там будуть ламати Священний Коловай. спечений на меду і ціла громада спожиє його частку як наше староукраїнське Священне При­частя. Перед Храмом Свантевита. Пожива для пробудженого натхнення Буде потім радість ці­лої громади. Участь у спільноті жертви. Це є іс­тота святости виявлена в житті спільноти. Ко­рона нашого існування.

Хочеться ввесь світ обняти. Зайва річ учити йо­го тоді любові до брата. Він хоче сам із себе йо­го обняти і цілувати. Що більше. — він, дружин­ник Святослава, готов сто разів згинути в бороть­бі за свого брата, а брат за нього, і в тому їх сила. Зайва річ учити його, дружинника Святос­лава, любові до брата. Але й зайва річ учити йо­го теж любові до ворога, що хоче вчинити його своїм рабом, і це рабство пом'якшувати вчен­ням про підданство і любов до злющого ворога.

Його душа сповнена любов'ю до брата. Він не тільки любить його. Він хоче його цілувати у цей Великий День Храмового Свята. Це части­на самого обряду. Частина всенародного При­частя. Світ Божий — як Великдень. Святість — це активна і творча сила.

Воно підносить трави і рослини Воно напов­нює їх силою Світла. Набрякають, набухають, вип­рямлюються сповнені своєю кров'ю, сповнені со­ками плідної землі, підносяться вгору, до сонця.

Тисячі й тисяч творчих духів пробуджуєть­ся тоді до праці. В усьому живому животворить ця благодійна потуга. Розкіш росту ' пробудже­ного творення розливається буйними струменя­ми по всьому світі. Ми кажемо сьогодні це дія сонячного проміння. Набагато мудріше звали на­ші прапредки — це в Авесті — цю творчу силу "язатами" — численними, пречисленними твор­чими духами, що їх будить до праці преблагословенний Хоре.

Це всі ті лісовики, домовики польовики що працюють для нас разом із сонячним світлом, разом із весною. Це — коли хочете, — і той предобрий і розумний лісовик із "Лісової Пісні" Лесі, чи Дух Зеленого Дуба із поеми Ореста, що прийшов до нього у сні, щоб уділити йому дещо зі своєї сили святости.

Святість — це внутрішня, активна сила, творча істота самого Світла. Душа, найочевид­ніше, від того Світла походить і до того Світла вертається. Вона... світлороджена святість

Як почування людської душі дається нам Святість у внутрішньому переживанні їспосте реженні, відомому у психології як "інтроспекція" Вона тоді дана нам немов безпосередньо, і тим вона найближча до нашої душі.

Це Світло нашої душі. Це почування не бу­денне. Дається рідко. Має різну силу й напругу, пов'язане із різними змістами уявлень і думок, за­лежне від стану духового та розумового розвитку людини. Це не значить, що це почуванню прис­тупне тільки пророкам чи провідним духам Ні, зов­сім, ні. У них воно має надзвичайну силу напруги і пов'язане із тим, що звемо а їх душі "об'явлен­ням". Але і звичайні люди відчувають його чисто ' виразно. Це саме і є почування, що його досвідчуємо у "Свято".

На то є Свято. Воно має дати нам оцю піднесеність і радість душі, її поживу на будні Приготу­вання до свята мають саме на меті допомогти лю­дині пережити чи відчути цей настрій чи почуван­ня свята. Воно звичайно закрашене радістю. Дос­тойною радістю життєвого благословення чи теж буйнішою радістю молоді, яка в такому настрої від­чуває потребу ритуального танцю, хороводів, чи в нас гаївок, або інших обрядів сполучених із ру­хом та забавами.

Найважливішою істотою Свята в наших пред­ків було розпалення Святого Живого Вогню. Так починалося Різдво, Великдень чи Свято Купала. Весняне чи літнє розпалювання Живого Вогню від­бувалося в священному гаю, чи на узгір'ю або го­рі, яка звалася часто «Красною Горою». Там будували звичайно святиню. Що раз більше таких святинь чи культових місць відкриває сьогодні ар­хеологія.

Отже, Свято це день, у якому ми повинні від­чувати оце небуденне почування Свята. Це те най­вище, що дає нам життя. Без Свят заниділа б у людині її здатність відчувати свято. Вона була б духовою калікою. Це пояснює силу Віри, Обряду чи Релігії. Це не сама тільки традиція чи вчення. Це та природна потреба душі відчувати свою ду­хову природу, саме як свято, як піднесену радість життя чи космічного існування на вищих щаблях самоусвідомлення.

Не можна яскравіше виразити пов'язаність цьо­го почування святости із світлом, як це вчинили на­ші прапредки, саме через розпалювання Живого Вог­ню. Це — праоснова Свята і праоснова Жертви, як побачимо це у наших дальших дослідах.

Людина навчилася творити Свято Вогню, і са­ме тоді стала вона Людиною. Усі народи вважали його даром небес чи теж просто самою присут­ністю Божественної Сили у Вогні та Світлі.

і саме це просте і преглибоке пізнання лягло в основу нашої рідної віри, онтології і теології.

Сковорода стверджує, що це таїнство знали в старовині і передавали нащадкам у спадщину. Розвинене, удосконалене вчення про таку приро­ду Божества, Космосу і Людської Душі було пред­метом Знання Таємного, себто вищого пізнання, яке передавалося достойним цього просвітлення Школи такого вчення переслідувалися дуже час­то в історії з боку панівної верстви теократії, яка вбачала в цьому вченні чи то незгідність із їх дог­матизмом, чи то небезпеку для їх теократичної мо­нополії, а отже — влади. Багато пророків згинуло в обороні, чи за визнання оцієї вищої мудрости самоусвідомлення. Усі вони підкреслювали, що та­їнство цієї Священної Мудрости є в нашій душі. Було багато натхненних віщунів в історії людства, які знали цю правду. їх виявлення і порівняльний розгляд їхнього вчення також переходить межі ці­єї праці:

Тут підкреслюю тільки, що цю таїну таїн зна­ли вже ті прапредки, що назвали Сварожича Свантевитом, або, езотерично кажучи, — Найвище Світло як Найвищу Святість.

Усі теології нашого світу, себто світу вели­ких вір, уважали Святість основним Атрибутом Бо­га. Що ж це за Атрибут? їхню віру називали «поганською» у смислі поганої і ложної і вчили нас від дитинства погорджувати нею.

Ми реабілітуємо віру наших прапредків перед історією і наукою і спростовуємо всі ці інвективи т. зв. «поганства» як пересуди, злу волю, а що біль­ше. — як неправду в науці. Супроти науки, мені здається, немає гіршого злочину як неправда.

Отже, справа дослідів старовинної, староук­раїнської. чи взагалі протоіндоєвропейської віри, вимагає перш за все ревізії дотеперішньої мето­дології дослідів, а саме: підходу до цих вірувань, як примітивних, низьких, ніякої, або низької вар­тості як системи віри і світогляду, Мої досліди РІҐ- ВЄДИ переконали мене, що є саме навпаки. Тут стрічаємо первісно сильні і натхненно високі, ор­лині лети людського духу, сміливі відкривальні ле­ти в незнані країни, подиву гідні у своїх висотах чи глибинах пізнання. Те саме відноситься до всіх інших систем індоєвропейських вір, які безсумнів­но мають одне коріння у прасивій давнині. Саме досліди культу Свантевита дають нам змогу пе­ревести один із основних доказів для моєї реабі­літації старовинної протослов'янської віри.

Отже, сама назва визначає суть і онтологіч­ну природу Найвищого Божества чи, як сьогодні кажемо, Бога. Назвали його СВАНТЄВИТОМ у на­ших джерелах. Старовинну назву СВЯТОГОРА, засвідчену пізно записаними билинами, уважаю рівнобіжною і того самого змісту: Горіння Святос­ти чи теж Творення Святости, Космогонічну Ос­нову Святости як Істоти Світла.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПОСТУЛАТИ

Здавалося б зайвим відзначати методологіч­ні постулати в наукових дослідах. А однак це вия­виться основним. Те саме слово, себто слово того самого звучання, змінює в історії своє значення, обсяг зміщений у ньому, зміст чи то поширений, чи звужений, чи спрямований до іншого предмету значенности, чи хоч би значно пересунений у своєму інтенціональному моменті визначення.

Кожне слово поєднане і викликає численні асо­ціаційні зв'язки в нашій свідомості, а отже і пізнанні. Усі вони випливають разом із змістом слова, як йо­го широка значенева сфера, його клімат чи навіть його світ. Слово того самого звучання в іншому пізнаневому кліматі, в іншій системі цінностей не буде мати тієї самої чи такої самої значеневої сфери та обсягу. Це щоденне явище у філологічних дослідах такого віддаленого від нас світу у часі і просторі як, наприклад, Ріґведа. Більшість незрозумінь чи не­порозумінь, а отже зайвих дискусій і недійсних оці­нок має тут своє джерело. Для неознайомлених із цим фактом треба його вияскравити. До того роду слів належить і саме слово «Святий» — «Святість», що буде предметом нашого досліду.

Отже: один учений, перекладаючи слово «Святий» з Авести, зауважив і відчув, що в зістав­ленні з ужитковим і сьогодні щоденним його розу­мінням, поданим йому через християнізм, це сло­во може не віддавати вірно чи всебічно, чи основ­не його значення в «Авесті». Звідси може постати незрозуміння чи невірне зрозуміння тексту. Це слово звучить у мові Авести: «СПЕНТА».

Побачимо, що воно похідне від форми «СЬВЕНТА». Важливе сполучення цього слова у виді «СПЕНТА МАЙНІЮ» перекладається звичай­но «СВЯТИЙ ДУХ» чи вірніше: «СВЯТИЙ МИСЛЕ-ДУХ». Наш учений уважав, що слово в цьому та інших місцях не віддає того значеневого зміс­ту, що воно його мало в оригіналі. Тому цей уче­ний пропонує і вживає у своєму перекладі визна­чення: «ШКРЕМЕНТАЛЬ СПІРІТ», себто Дух, що приносить РІСТ, отже збільшення Життя, Потуги, Сили, саме Творчий ДУХ ВСЕСВІТУ

Коли прийняти таке значення для старого за­гально-індоєвропейського часу, тоді це важливий ключ до зрозуміння повноти значення СВАНТЕВИТА: це, отже, не тільки БОГ чи ДУХ СВЯТОС­ТИ, але це саме її ТВОРЕЦЬ, отже — ТВОРЕЦЬ СВІТЛА, РОСТУ, СИЛИ, ПОТУГИ ВСЬОГО СВІ­ТУ, отже БАТЬКО — ТВОРЕЦЬ ВСЕСВІТУ. І са­ме такий зміст дасть зрозуміння факту, чому свя­тиня Свантевита була такою важливою в світі за­хідно-північних слов'ян, як це побачимо із тексту.

Такі і подібні факти мусимо мати постійно на увазі вже від самого початку дослідів як їх мето­дологічний постулат. Не накидаймо словам їх сьо­годнішнього змісту, але спробуймо шляхом сум­лінної аналізи дійти саме до його первісного, ос­новного. історичного значення. Не накидаймо сло­вам сьогоднішніх змістів чи асоціаційних сполу­чень і висновків, на цих асоціаціях спертих.

Наведу коротко інший популярний для зро­зуміння приклад із світу «РІҐВЕДИ»: хто не відчує у слові «корова» емоційних зв'язків як «мати-живителька наших дітей і нашої родини», істоту доб­ру і шановану, — той хай не береться читати «Ріґведи», або студіювати старовинні обряди Різдва, в яких господар відвідує з пошаною свою маржинку. Слово «КАВ» сполучене в його уяві із дуже вульгарним значенням, отже, він тільки закотить губи і докаже, що ... йому б пасти корови, а не бути ученим. Ні, я недоречно сказав, — був би з нього і пастух дуже поганий.

А однак, не один раз в науці я стрічаю оці закопилені губи «ученого», що з погордою і упе­редженням чи то історичного чи, ще гірше, релі­гійного порядку підходить із своїми упереджен­нями і готовими — якже вузькоглядними! — засудами до предмету дослідів.

Отже, мусимо мати на увазі цей основний факт, що «СВЯТИЙ» і «СВЯТІСТЬ» уживали на­ші прапредки в іншому, їхньому власному розу­мінні святости — як духової і творчої сили й по­туги, пов'язаної із потугою світла й вогню у сві­товідчуванні наших прапредків. Інакше годі бу­ло б подумати, що наш князь Святослав — СВЕНТОСЛАВ — міг бути названий так у хрис­тиянському значенні схимника, відреченця від життя, зокрема відреченця від потуги роду, від­реченця від світу і людей, що шукає в монасти­рях спасення своєї власної душі чи душечки. Для Великого Державотворчого Духа Святослава та­ка назва не підходить і не підходила.

Отже, маємо до діла із іншим значенням слова«Святий» у назві «СВЯТОСЛАВ» іншим від пізнішого змісту цього слова, наданим йому християнізмом. Маючи це на увазі, будемо дос­ліджувати Постать ДУХА СВЯТОСТИ. — СВАНТЕ­ВИТА — у тих текстах, їх залишках чи відгуках, де збереглася якась назва його Істоти, чи хоч би її тінь, затемнена ворожим до нього почуванням.

Мистецька скульптура, яка зображувала Свантевита була, згідно із досліджуваним текстом, Чотириголовою Постаттю. Наш геніальний митець, що перший насмілився показати в смисловому виг­ляді і світі Божественну Істоту, показав його у виді могутньої чоловічої Постаті із чотирма головами, зверненими в чотири сторони світу.

І, отже, знову підіймали над цією статуєю, як і над іншими т. зв. «поганськими» сміх і нас­міх. Дивіться Ідол, препоганий Ідол, та ще й із дерева і ось що шанували «погани» як Бога. До нього молилися!

Але ж рівночасно у кожній майже християнсь­кій церкві чи костелі можемо побачити Саваофа у виді Старого Діда, обов'язково із сивою бородою, а біля нього інші Члени чи Особи Святої Тройці. Так, скаже християнин-теолог, — але це тільки зоб­раження, а не сам предмет малюнку чи статуї.

Так чому ж твердити, що інакше було у наших прапредків? Це тільки те саме зображення, а не сам предмет зображення. Бачимо, отже, подвійну мірку оцінки. І то всупереч самому фактоЕІ, що у християн образи є предметом культу, носяться у процесіях, творять чуда і є святістю.

Вони антропоморфізовані. Примітивна уява вірних антропоморфізує і саму зображену постать. Чи так було у випадку Свантевита? Ні, тут бачимо виразно, що постать є тільки символом, який саме хоче уникнути наївної антропоморфізації. «Чоти­ри» голови, самі ті здавалося б смішні чотири го­лови символізують — підкреслюю — СИМВОЛІЗУ­ЮТЬ — чотири сторони світу, над якими володіє і які утримує Найвища Істота, Найвище Небо — ІС­ТОТА — Найвища Святість Тут виразно що шко ла йонської філософії, коли шукала праосновного первня, з якого сконструйований світ, шукала цьо­го первня як метафізичного елементу, а не як ма­теріалістичного елементу. «ВОГОНЬ» — «ЗЕМЛЯ» — «ВОДА» — це все живі і творчі «первні», а не елементи хімії. І навіть славний для матеріалістів Демокріт зовсім не був матеріалістом. А ВОГОНЬ Геракліта це теогонія ВОГНЮ і СЛОВА, і СЛОВА як ВОГНЮ, і слова як основи Буття. Але вся ця велич концепцій пропадає в матеріалістичній ін­терпретації «учених». Чи це має відношення до на­шої праці?.. Але ж. очевидно!

Буде мова про ВОГОНЬ, Це не хімічний первень чи процес, а жива світотворча СИЛА- ІСТОТА.

Тут поети кращі від учених. Писала Леся Ук­раїнка, що «тут у лісі немає нічого мертвого. Тут все живе!» Найживіше є Світло і Вогонь. І світотворча Святість!

МИСТЕЦЬКЕ ЗОБРАЖЕННЯ І СИМВОЛИ

Отже, сформулюємо як методологічний імпе­ратив, щоб до дослідження старинної філософії і релігії не підходити, не нав'язувати, і не накидувати понять і уявлень із іншої доби, а зокрема наше вузьке уявлення про те, як то примітивно ду­мали оці старовинні філософи чи творці релігій. Саме тут вузькість учених, що вони не годні виз­волитися, хоч би тільки для цілей кращого зрозу­міння чогось їм невідомого, від закорінених уяв­лень пізнішої доби чи сучасності. Але вернімося до самого досліду.

Ми бачили в попередньому розділі, як віщун- митець зображує «Найвищість» — «Всеобіймаю- чість» — «Всеприсутність» — «Всевидючість» — «Небесність» та інші Атрибути Свантевита через символізм його чотириголовості. Побачимо, що та­ке характеристичне зображення многоголовості статуй дається прослідити на інших теренах Єв­ропи, приписуваних кельтійцям, а також на терені... Індії, де триголовість Найвищого Божества — Брагми, чи Вішну станеться класичною, загальноп­рийнятою формою зображення Єдності у трьох ас­пектах чи особах.

Як же виразити «Святість» засобами мистець­кого символізму, коли вже прийнято загальним стилем зображення Божеств як чоловікоподібних статуй, а їх атрибути як частини тіла, чи предмети людського вжитку, чи людського світу. Чотирирукі зображення Божеств в Індії тримають звичайно у своїх долонях виразно окреслені символи їх Вла­ди чи Божественної Дії. В розвитку символіки, де­які з них наберуть виразно абстрактного вигляду і форми, як от — Тризуб чи розвинена пізніше із нього Ваджра Індри. Яким символом виразити «Святість».., Від непам'ятних часів уявлення про Божественне Натхнення, Радість чи Потугу Чину були поєднані із культом напою, що став теж го­ловним предметом жертви через розлиття. І так у культі арійської віри в Індії став відігравати вели­чезну ролю саме культ Соми, — міцного Божественного Напою, який символізував Космічне Нат­хнення, власне Святість у нашому визначенні.

Жертва Соми сталася одною із найбільше розвинених жертв через розлиття, — т зв. «лібації», — а приносили її головно найулюбленішому і найпопулярнішому Богові-Героєві — Індрі, Гро­мовержцеві, і Володареві над Богами, хоч не був він найвищим Божеством. Ціла дев'ята кни­га РІҐВЄДИ присвячена культові Соми, — напою Космічного Натхнення і Божественної та Героїч­ної Потуги.

Очевидно, субстанція такого напитку зміню­валася із зоною та із розвитком традиційного ви­робу такого напою. Наші терени славилися здавен давна виробом меду, сиченого, питного, фер­ментованого, а також «алу» або «олу», що відпо­відає англійському слову «але» у теперішній ві­мові «ейль», себто рід густого пива. Саме ж «пи­во» не вимагає пояснень, бо воно очевидно похо­дить від слова «пити».

Від непам'ятних часів спроваджували в Укра­їну, а отже і в Прибалтику «вино». В нашому описі ужиє Саксонець слова «вино», хоч зовсім можли­во, що це був рід паленого меду. Можливо, тим більше що почуємо рівночасно, що головний пред­мет описуваної жертви буде величезного розміру округлий хліб, — себто по нашому «коловай» чи «коровай», «СПЕЧЕНИЙ НА МЕДУ».

Такий напиток пили у сивій давнині із рогу і саме цей сповнений вином чи медом ріг буде сим­волізувати в мистецькому зображенні Божествен­не Натхнення чи саме «Святість».

Отже, головним символом, який зображує го­ловний Атрибут Свантевита буде в аналізованому нами зображенні РІГ ІЗ МЕДОМ.

Такий РІГ ІЗ МЕДОМ відігравав теж велику ро­лю в цілому протослов'янському культі, як про це свід­чить нагробне зображення напевно слов'янського по­ходження надмогильної гранітної плити, на якій зуявлена живого розміру людська постать, а саме — старший віком мужчина, який притискає до грудей ве­личезного розміру РІГ. Опис цього пам'ятника подає Шухгардт у своїй археологічно-дослідницькій праці п. з. «Аркона, Ретра, Вінета», (1926) на ст. 23...

Таких і подібних знахідок є багато і їх помил­ково уважали деякі вчені як зображення самого Свантевита, але ж вони виразно одноголові і усе пов'язані із могилою.

Не буде для нас трудно пояснити це зобра­ження. Душа померлого іде до Найвищого Неба, до місця, де всі його хоробрі предки перебувають і там заживає СВЯТОСТІ НЕБЕС, символічно зоб­раженої у вигляді величезного рога, очевидно із ме­дом чи вином. На цих Божественних Левадах Бо­жественний МЕД, буде скріплювати його вічне нат­хнення і святість, як стан блаженності душі героя по смерти. Рабів, — як довідуємося із віри лицарів Святослава, —до цього Вирію Прапредків там не пускали. Грудка землі, якою затуляв герой свою смертельну рану була там його найкращим і єди­ним свідоцтвом наших прабатьківських чеснот.

Інші символи Свантевита чи цілої його Святи­ні є самозрозумілими саме як символи і не вимага­ють окремих міркувань на самому вступі. Це буде величезний Меч, як Символ Боротьби і Найвищої Влади, а далі прекрасний запряг коня і сам ЖИ­ВИЙ БІЛИЙ КІНЬ, символ білого світу небес.

І врешті...

І це найвеличніше у святині і цілому культі... Буде там триста найкращих, вибраних лицарів, яких життя присвячене Службі і Славі Свантевита. Нас уже не зачудує, що всі вони будуть на білих конях.

Чи це дійсність чи мітологія...

Ми вже готові, щоб критично і аналітично чи­тати основний, документальний текст нашого дос­ліду, а саме книги: Саксо ґрамматікус: Ґеста Данорум, Лібер ХНІ. Нашу лектуру доводиться, од­нак почати від критичної дискусії про автентичність свідчень Саксонця.


Продовження:

Частина 2. Про історію данців Саксонця письменного

Частина 3. Свідоство Герборда

Частина 4. Назва Бога

Частина 5. Назва божества Свантевита

Теги:
Джерело: журнал "Сварог", №7, 1997

Схожі статті

  • 15.12.2015
    1717

    Ярило - бог Весняного Сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті. Корінь слова Яр- означає

    ...
  • 15.12.2015
    4397

    Чорнобог — бог темряви, ночі, зими, холоду, але водночас таємничості, ворожіння, марення, сну.

    ...

Медіа