Українська язичницька література вже існує, однак їй ще важко пробивати шлях до широких мас українського читача. Поки українські видавництва потерпають від великих податків та високих цін на папір, російські комерційні видання вщерть заповнили книжковий ринок в Україні.

Зрозуміло, ми маємо лише вітати кожну нову язичницьку публікацію, яка хоч щось додає для популяризації предковіч­ної сонцепоклонницької віри, де б та праця не з'явилася — в Україні, Польщі чи, скажімо, в сусідній Федерації. Хоча, що стосується Росії, то в багатьох випадках тамтешні публікації не заслуговують компліментів. Бо з них продовжують випирати імперські ідеї. За таких обставин нам в Україні аж ніяк не личить мовчати.

Показовими є нещодавно видрукувані в Росії книги А Асова "Мифы и легенды древних славян" (Москва, 1998.) та В. Дьоміна "От ариев к русичам" (Москва — Омск, 1998).

На перший погляд ці книжки мали б викликати певний ін­терес. бо обидва автори виступають прихильниками язичниць­кої віри, яку вони називають "святоотеческая вера", а В. Дьо­мін, зокрема, бачить причину всіх бід росіян та й інших слов'ян в "утрате своих истоков, своей святоотеческой веры". Однак, застерігаємо довірливого українського читача: обережно — "старший брат"!

Приміром, Асов (справжнє прізвище Алєксандр Барашков) знаходить у росіян якусь буцімто прадавню релігію "русскій ведізм", з якої, як він вважає, постало язичництво. З того вимальовується якийсь дивний предок російського язичниц­тва: не багатобожний, як у всіх нормальних народів, а однобожний, без поклоніння природі, та ще й протилежний язичництву: "мы... русский ведизм, древнюю монтеистичекую веру, противопоставляем язичеству(политеизму, пантеизму, атеизму)", — пише згаданий автор.

Нам давно відомо, що всі інтернаціональні ідеї (в тому числі й "монотеїзм", і удавана "дружба народів") увійшли в плоть і кров москалів та юдеїв, стали їхнім менталітетом. Тож, коли Асов заявляє, що "русскій ведізм" є інтернаціональним за змістом — це перше, що змушує українського читача нас­торожитись. Асов виступає проти думки, що язичництво як су­купність всіх етнічних предковічних релігій сприймається як віра народна, бо тоді виявляється, що "христианство — вера не народная, а это не так". Асов намагається очорнити етнічні релігії на догоду інтернаціоналізму.

Усе це, за суттю, — прагнення автора під виглядом язич­ництва подати народові все ті ж заяложені "цінності" христи­янства з його юдейським монотеїзмом. Асов виступає як про­повідник "русского вєдізма", хоча під його личиною він відкри­то проповідує інтернаціоналізм. Для цього він створює лики "вєдічєскіх богов" з виразними семітськими рисами і подає їх як ілюстрації до своєї книжки!? Чи не цю ж "ідею" проповіду­вав в Україні і Ю.Канигін, який, прикриваючись "ведійськими" шатами, ширив біблійну байку про буцімто визначальну роль "богообраних" в арійській етногенезі?!

Прихильність Асова до всього штучного, вигаданого про­являється і в тому, що він населяє свій "русскій ведізм" яки­мись чудними божками: Азова, Алтинка, Моск, Аса, Асах, Асапет (чи не від них Асов виводить свій "божественний псевдо­нім"?). Моск, напевно, мислиться як божок-патрон москалів. Богам Сварогу, Перу ну, Дажбогу та іншим він відводить місце народження та існування подалі від слов'янського світу—десь на східних околицях сучасної території Федерації, — на Ура­лі, Алтаї і, навіть, на Ельбрусі.

Асов навмисно приписує до божественного сану цілий гурт історичних чи напівлегендарних осіб Індійця Буду, перса Заратуштру, жида Христоса і, навіть, китайця Конфуція, причо­му, виводить їхній родовід зі слов'янського коріння. Дещо подібне можна зустріти і в українській фантастистичній літе­ратурі (напр., М.Ткач та О. Бердник стверджують, що Христос — українець-гуцул, а Л.Силенко зараховує до українців Буду та Заратуштру). Отож подібних "мудреців" і нам не бракує.

Якщо є "русскій ведізм", то Веди створили "русскіє", — пише Асов. Подібна методологія притаманна й Дьоміну, кот­рий (слідом за А.Чертковим) оголошує етрусків предками су­часних "русскіх". Тому, "логічно", і сучасних росіян він визнає законними власниками троянського золота, вивезеного з Німеччини в Росію наприкінці Другої світової війни

Хотілося б запитати Асова: як міг "русскій вєдізм" існува­ти раніше за язичництво і що дає підстави стверджувати, що він був "русскім"? Адже неолітичні археологічні пам'ятки, як переконують вчені, свідчать про появу сонцепоклонництва (язичництва) ще задовго до Вед

У XIX столітті "русская" еліта чіплялася за слов'янофіль­ство, тепер — за арійство. "Россия — зто не только государство, — пише Дьомін, — но это еще и территория. Раньше зта территория називалась Скифия или Гиперборея". Дьомін на­магається довести, що арії — то прямі предки росіян, а пра­батьківщина аріїв була на південному Уралі, звідки вони розійшлися і цивілізували землі від Тихого океану до Рейну, від Льодовитого океану до Балкан і Апенін...

Міфи й легенди Асова та Дьоміна — це просто зібрані до­купи фраґменти, насмикані із міфів і легенд інших народів, кот­рі переказані цими авторами, як їм заманеться. Чим же їхні ме­тоди відрізняються від методів створення Біблії юдейськими рабинами? Обидва автори зарахували себе до так званої "русской национальной історіческой школи", яку започаткували (не більше, ні менше) ще автори Велесової Книги, котрі були "новгородскімі волхвамі", як безсовісно заявляє той же Дьомін. Та школа, — читаємо у цих авторів, — була завжди в опозиції до офіційної російської науки в питаннях походження слов'ян і ро­сіян. Одначе обидва вони пропагують ту ж концепцію, що й офі­ційна російська наука: спершу були індоарійська спільнота, по­тім з неї виокремилися праслов'яни, а з останніх — руси, з яких постали росіяни, українці й білоруси. Ні Асова, ні Дьоміна не цікавить, що антропологія та археологія давно заперечили цю політичну вигадку. Навпаки, як вказували і росіянин В.Ключевський, і українець М.Грушевський, та й цілий ряд сучасних укра­їнських і європейських істориків і мовознавців, росіяни є наймолодшою гілкою, яка відокремилась від українців-русів, змі­шуючись з угро-фінами й татарами протягом трьохсот років (з XIII до XV ст.) Та для Дьоміна й Асова це не має ніякого значен­ня, бо до історії Київської Русі вони досі підходять із міркою сталінської "колиски трьох братніх слов'янських народів". Ук­раїна для них, як і для сучасної російської офіційної науки, — то "юг Россіі", а все, що відбувалося на землях України з най­давніших часів, —то "русская" історія. То чим же ці автори від­різняються від офіційної московської школи?

Асов і Дьомін обґрунтовують право росіян на імперію. У плани Дьоміна входить: "обосновать преемственность истории ариев-русичей, скифов-русичей, славян-русичей и русских, их естественное право на территории от Карпат до Тихого океана, от Ледовитого океана до Чорного моря" (не ма­ло, не багато!). І ще більше того, — на весь так званий "арійскій ареал". Такі права "русскіх". Права українців чи інших на­родів для них не існують, бо для Дьоміна "отделение Казах­стане, Украиныи Беларуси от Российской Федерации означает раздробление России-Арии-Руси... Отсюда объединению Российской Федерации, Украины, Беларуси и Северного Ка­захстана в одно государство — нет альтернативи".

Тож будьте уважні, українці: поруч виклюнулися нові "істінниє аріі"! Пам'ятайте, якого б вар'ята не грав російський шовініст, яку б машкару на себе не натягував — чи то царсь­кого посіпаки, чи комуніста, чи демократа, чи скромненького шукача історичної правди, чи "праваславнава хрістіаніна", а чи новітнього "русскава вєдіста", він завжди залишається од­наковим — заздрісним і ласим до чужих земель. Тож, беручи до рук "русскую" книжку, завжди пильнуйте, щоб під виглядом казкового рятівника-Горбоконика, вам не підсунули Троянсь­кого Коня!

Теги:
Джерело: журнал "Сварог", №11-12, 2001

Схожі статті

  • 04.04.2016
    5316

    Звідки прийшов звичай постувати? Коли вперше в Україні люди почали дотримуватися постів? Що

    ...
  • 03.03.2016
    2106

    Єгово, бійся свідків давнини!
    Тебе Чорнобиль меле вже на порох,
    Але полають жертви з

    ...

Медіа