«...й свого не цурайтесь». Цей крилатий вислів у цитуванні зазвичай не продовжується, але, власне, далі по тексту розставлені всі «крапки» щодо якби рівнозначності «чужого-свого»:

«...Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,..»

Шевченкова спадщина така сама неозоро-необіймана, які весь духовний спадок українського народу в його традиціях-бувальщині, символах, міфологемах - ментальності, його вдачі.

Так, дійсно, Тарас Григорович жив в епоху «розвитого зросійщення», отже, до певної міри, й творив, як зараз кажуть, в інформаційному полі російської історіографії, міфу про первинність «великоросів». Але, в той же час, тримав у серці і славну історію вільного козацтва, котре жило в народних переказах. Читаючи в неволі єдино офіційно дозволену книгу-російськомовну «Біблію» відчував роздвоєність: невідповідність юдейської «мудрості» українському національному світосприйманню (за змістом) та церковнослов'янської морфології та фонетики українській живій мові (за формою). Що й змусило його до переспіву, пара­фразуючи на кшталт «Саул», «Умре муж...», «Подражаніє Ієзекілю», «Во Іудеї», «Марія», «Неофіти», «Псалми Давидові», «Царі»...

Тарас Шевченко, душа тонкої чутливості й проникливості, осягав світ цілісно - «...осінивсь / Святим хрестом і тричі сплюнув», -християнське хрестонакладання поєднано з язичницьким обрядом захисту від нечистої сили. Оволодівши «Біблією»-формою, оживляв поетичні композиції суто українським змістом - переспівом. Або, простіше, на свою мелодію-зміст клав екзотичну фонетику-форму, як засіб відобразити біблійне життя в алегорично-теологічній, а часто ще й у саркастичній формі. Езопова мова в нього через небайкарські зооперсонажі, а гуртом бібліянських героїв, що надає змістові більшої ваги, паче перед взором неусипної цензури та можливості глибшого сприймання пробібліїзованим, часто неписемним тодішнім читачем казковою формою.

Як колись атеїзовані шевченкознавці доводи­ли шевченкову богоборчість, зараз, вони вже проісусені, утовкмачують протестантську сутність його теології. Але ж, згадаймо, і протестант - послідовник реформатора Лютера, пізніше Кальвіна мав повагу до своїх проповідників - прислуховувався до повчань, питав поради в них, брав приклад у буденних справах,., що мало би бути присутнім й в Шевченка до панотців. Але...

Подивімося уважно до 8-й рядкового віршика, історія опублікування котрого досконально відома лише фахівцям з Інституту літератури ім. Т.Г.Шев­ченка АН УРСР де висновки щодо «протестантства» Шевченка можна робити й самому.

Ходить собі по церковці,
Книжечку читає
Та сам собі дивується,
Що людей немає.
 Попе! Попе! Будеш битий -
Не вмієш читати
Та не вмієш так, як треба,
Людей научати.
Від, орієнтовно, 21 по 25 серпня 1859р.

Вперше цей вірш був надрукований в 1957 р. у повному зібранні творів в 10-ти томах, як фольклорний запис Тараса Григоровича в с. Гирівка Конотопського повіту Чернігівської губернії. А в повному зібранні у 12-ти томах в 1991 р. цей вірш «атрибутується» вже як повноцінний твір, парафраз-переспів народним пісням:

«А піп ходить по церковці, книжечку читає:
«Чому вас, уся громада, в церкві не буває?»
«А як же нам, добродію, до церкви ходити -
Від неділі до неділі треба панщину робити!»
(запис 60-х рр. Подільській губернії).

Або запис Г.Галагана на Полтавщині

(«Киевская старина», 1899):
«Ой високо сонце сходить, а низько заходить;
Ой ходить піп по вівтарю та листи читає:
«Чому, чому галаганців у церкві немає?»
«Ой як же нам, наш батюшка, до церкви ходити, -
Загадують десятники в клуні молотити...»

І ось який коментар до твору Шевченка подали шевченкознавці в академічному виданні 1991 р:

«Фольклорну модель... у вірші Шевченка повністю не збережено, використано (з певною переробкою) лише першу її половину... Усі подальші рядки не пов'язані з фольклорними джерелами і є плодом індивідуальної, оригі­нальної творчості поета. Основний їхній мотив - не лихе соціальне становище селян, як у наведених народних піснях, а роздуми про церкву та церковників, чия спроможність «так, як треба. Людей научати!» заперечується». (Виділено - авт.)

«Попе! Попе! Будеш битий...»-у цьому рядку слід відзначити (в плані атрибуції твору Шевченкові) не властиву народним пісням цезуру (Обов'язкову для даного віршованого розміру пауза в середині віршованого рядка - авт.) та вжиту поетом суто індивідуальну, оригінальну літературну метафору глибокого соціального змісту».

Очевидно, надто м'яке останнє твердження редакційного коментара (евфемізм) - «...соціа­льного змісту». Згадаймо відоме ставлення дитини Тараса до жорстокого мучителя дячка- п'яниці Богорського, наймитування в панотця Г.Кошиця, суперечки з Костомаровим, котрі запам'ятала донька Ф.Толстого («...А с каким остервенением он бранит попов, так зто не подрожаемо! Ведь выберетже он такое сильное малороссийское выражение, что так й обрисует всю гадость поповщины»), наслідок «бого­хульної» суперечки з землеміром Козловським (другий арешт і остання депортація з України) і суть погрози «побиття» попів у самому вірші - його реальний протестантизм буде зрозумілий без детального роз'яснення.

Де його розпачливе «Шукаю бога, а находжу І Таке, що цур йому й казать, І От що зробили з мене годи...» 1848 року вказує на переосмислення власної теології, на безкомпромісне відчуження «візантійства», як чужерідного, проти волі набу­того, тому й неприйнятного, на глибоко інтимне почуття зв'язку з Вищою силою, котра розлилась довкола і в ньому самому, - сказати б, «сковородинський» пантеїзм.

І з тим висновком маємо «щасливу» нагоду зусиллям П.Мовчана в Каневі на Тара­совій горі оглядати в май­бутньому «Тарасову церкву» («домовину»), гроші на котру «акумулюються», те, що саркастично сам Тарас означив: «храми, каплиці, ікони ставниці, мири дим», та передбачив:

«А панство буде колихать,
храми, палати муровать,
любить царя свого п'яного
та візантійство прославлять,
та й більше, бачиться, нічого».

Тарас Шевченко інтуїтивно тримав в собі відчуття «свого- чужого», що, на жаль, часто- густо відсутнє вже в нашого пересічного «раба-незрячого», «вбогодухого», «хребетно-силого», котрий «чужого навчився», а «свого (-таки) відцурався»...

«...Свого не цурайтесь, бо хто матір забуває...» - власне, ця думка була стрижневою світоглядно- моральною чеснотою нашого Кобзаря.

Тож, яким життєвим кредо, символом віри послуговуємось?! - запитання христолюбам.

Теги:
Джерело: журнал "Рідна віра", №15

Схожі статті

  • 30.03.2016
    1072

    …Та знаю я, хлопче, хто тебе на мене навів… Мій племінничок, котрий ото плота зробив з порожніх

    ...
  • 03.03.2016
    1287

    Головне, щоб коло фараона
    Стати "незамінним" візирем.
    Фараону хай блищить корона,...

Медіа