Простота технічних засобів у наших піснях не може не вражати. Особливо це стосується пісенної мови – дивовижної тканини з простих, буденних слів і речень. Кожне з них – на своєму місці.

Поезія народних пісень нагадує архітектуру: з нічим не примітних, невиразних цеглин і дощок раптом постає й підноситься до неба стрімке й потужне диво – храм! Так само народна пісня: тут ніколи не стрінеш «поетичних злетів» та «художніх прийомів» на кшталт «де колишуться віти закоханих мрій» (що таке закохані мрії? що таке їхні віти, чого вони колишуться ?); зате звичайні побутові слова незбагненно й несподівано складаються в красу, від якої перехоплює подих:

Ой ізійди, зійди, ти зіронько вечірняя,
Ой вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!
Рада б зірка зійти – чорна хмара її заступає,
Рада б дівка вийти – так матуся її не пускає.
Ой зіронька зійшла – усе поле та й освітила,
А дівчина вийшла – козаченька та й звеселила!

Що тут такого поетичного? Кожне слово – просте, однозначне; кожна фраза – звичне явище, абсолютно зрозуміле й щодня повторюване. Ніяких особливих подій, ніяких таємничих плащів, балконів, шпаг, отрути – і при цьому неперевершена поезія кохання, не бідніша, а багатша, ніж у Ромео і Джульєтти. І знадобилося цій поезії не п’ять актів, а всього шість рядків.

Щоправда, у Шекспіра вся поезія супроводжується безліччю пригод і теревенів – ото на любителя пригод та теревенів Шекспір (театральний) і розрахований. (Незрозумілих, а часом відверто беззмістовних конструкцій у сучасній поезії, а особливо в сучасних піснях, так багато, що всі до цього лиха звикли і вважають його необхідним: «Це для краси». І коли молодий поет пробує свої сили, то неодмінно починає з словесних викрутасів – аякже, інакше його можуть і не помітити…

І тільки в зрілому віці до поета – та й то не до кожного – приходить розуміння простоти як справді необхідної передумови краси й мудрості.) Знаменита, загальновідома, заяложена «народними» хорами й хориками «Ой гиля, гиля, гусоньки, на став» захоплює красою мелодії, пишною ритмікою, під яку так зручно робити парадний вихід на сцену! Ця пісня так позамилювала вуха, що давно вже ніхто не замислюється над її словами. А що там замислюватись? Гуси, відра, парубок, що плететься з досвітків, дівка (нечупара або, навпаки, справна господиня, що ось має добре нагодувати – залежно від варіанту тексту), – ну що тут поетичного? Звична «шароварщина», отой стереотипний сільський примітив, до якого нас привчали кілька століть. Важко відсторонитись від цього стереотипу, але спробуйте.

Перш за все – медитація над словами. Що можна почути в цих двох рядочках? Ой гиля, гиля, гусоньки, на став. Добрий вечір, дівчино, бо я ще й не спав. Страждальні українські гуси! Скільки таємниць, мрій, радості, відчаю, горя, туги, сподівань переповіли їм Українські жінки й дівчата, скільки пісень починаються звертанням саме до цієї розумної, поважної птиці! Ніякої містики тут немає, просто в нашій поезії завжди використовуються найпростіші, найближчі образи й порівняння. Звісно, гарні мають бути порівняння. Навряд чи знайдеться пісня, яка починалась би звертанням до свині або до індиків. Гарні то вони гарні, ще й у господарстві потрібні, та от лихо – щодня треба вигонити їх на пашу, до води, в поле, та не коли-небудь, а дуже рано, чи не вдосвіта. Доручається ця важлива справа найчастіше дітям або дівчатам. Спати хочеться, але гуси треба вигнати. А тут, як назло, ще й Миколу чорти несуть, не інакше як із досвітків плентається. Зараз, мабуть, дражнитись буде…Але парубок якимись іншими очима дивиться на молоденьку сусідку: леле, та вона ж яка красуня! Спантеличений цим відкриттям (а може надто сонний?), здоровкається він невпопад: «Добрий вечір, дівчино,» – та й спохоплюється, помітивши її трохи здивований, а трохи насмішкуватий погляд: «…бо я ще й не спав!» Молодець, перевів діло на жарт. То вже й далі – напівжартома:

Ой не спав, не спав, не буду й спати –
Дай же мені, дівчино, повечеряти!

А далі? Далі важко уявити. В свідомості сучасників соціалістичного реалізму відразу спливають вареники, із сиром пироги, смажений судак чи окунь, варена курка, ковбаса, ще й пляшечка оковитої. Але спаскудити цей ліричний, чистий заспів навіть праведному совкові не повертається язик. І з’явилось компромісне продовження:

В мене вечеря – рибка печена,
Задля тебе, серденько, приготовлена.

Варіант затверджено, найчастіше тепер так і співають. Хоча логічно ця гастрологія не дуже в’яжеться – якось не віриться, щоб дівка звечора приготувала парубкові вечерю, а тепер так зворушливо вітала його «серденьком»… після невідомо де проведених досвітків.

А чи був правдивий варіант тексту? Мені здається, був. Він дуже цікавий для роздумів:

Я ж не топила, я й не варила,
Пішла по водиченьку – відра побила.

Раніше співали тільки так. Що ж це за дивна відповідь? Та нормальна відповідь молодої дівчини, навіть у таких жартах ще недосвідченої. Вона, зрозуміло, бреше. Бо треба ж якось цього нахаби здихатись… але й ображати його чомусь не хочеться… За простими, прозаїчними обставинами сюжету пульсує ніяк не вербалізована тема молодих почуттів – а щоб її вгадати, треба прислухатись до мелодії! Мелодія ця – справжній шедевр, особливо в двоголоссі. Але теперішнім Українцям він не відкривається. Так глибоко засів образ табунця самовпевнених горластих доярок із п’яненьким гармоністом на чолі, що цю пісню ніхто й не пробує заспівати ніжно, лірично, на сором’язливій усмішці, проникнути в отой здоровий, чистий світ сільської молоді. Світ, який минувся…

А ось іще один приклад – «Ой упав сніжок». Пісня ця тепер маловідома, а коли й співається, то жахливо: по-перше, вона технічно складна, з великим діапазоном і своєрідним багатоголоссям, а по- друге, її просту болючу правду і витончену музику страждання співаки не розуміють і роблять із пісні якийсь безглуздий романс.

Ой упав сніжок
Та й на бережок
Та й узявся водою.
Та й узявся водою…
Ой лучче було
Та дівчиною,
Як тепер удовою.
Як тепер удовою…
Ой походжено та поброджено
Та коло ставу кіньми.
Та коло ставу кіньми…
Ой то не кіньми,
Ой то ж не кіньми –
То журавочка з дітьми.
То журавочка з дітьми…
А журав грає,
Ой, а журав грає,
А журавочка дибле.
А журавочка дибле…
Ой п’є чумак,
П’є мед-горілочку,
А шинкарочка сипле…

Що це за набір не пов’язаних між собою картин? Не спішіть. Пісня потребує (завжди потребує) серйозного знайомства, яке починається з медитацій над текстом. Спочатку просто віддайтеся тексту без особливого аналізу. Нехай постане перед очима знайомий вам бережок десь над ставом чи над річкою. Нехай упаде на нього перший-перший сніг, тонкий, ніжний, білий, як сама чистота. Недовго він тішитиме око – дивись, вже й узявся водою, потемнів, осів у траву, тане. І відразу – ой лучче було та дівчиною, як тепер удовою.

Треба бути сліпим і глухим, щоб не почути класичної поетичної паралелі між життям Природи і життям людини. В наших піснях ця паралель настільки органічна й невід’ємна, що ми її рідко помічаємо, а й помітивши, трактуємо по-школярськи тупо та неуважно. Між тим паралель ця дуже важлива, без неї людина (пісня, доля) опиняється в штучному вакуумі, відрізана від свого середовища. А в цій пісні Природа перебирає на себе всю долю! Образ снігу, що взявся водою, посилюється: походжено та поброджено – чисту білосніжну долю перетоптано з грязюкою – кіньми? – ні, не кіньми… це сама журавочка з дітьми, це їхнє життя, зовсім не райські кущі та солодкі співи, а тяжкі сповнені клопоту будні (журавки? чи вдови?) з дітьми, де вже там та краса…

А журав грає! Йому що. Розпустив хвоста та й залицяється – як не до своєї, то до чужої. А журавочка дибле – їй не до танців та залицянь. І раптом зовсім несподіваний образ: чумак п’є мед-горілочку. Звідки тут чумак? До чого тут чумак? На початку йшлося ж ніби про вдову? Чумак тут – лише символ чоловічого роду. Може й поміг би вдові, та якась стіна між ними. То журавка, Природа, а то – чумак, чоловік, так само безвладний і безпорадний у своїй долі, як журавка в своїй. Він водночас і чумак, і журав: грає! Така його природа, така його доля – грати, залицятись, ризикувати... І, мабуть, теж несолодка, бо заливає медом-горілочкою. А шинкарка – то весь навколишній світ, холодний і байдужий. Хочеш пити? Плати й пий. І шинкарочка – сипле.

Який текст! З одного боку, ніби серія окремих картин-вражень різноманітного змісту. А придивишся – тут уся жіноча доля в простих, природних символах. І блискучий зразок своєрідного Українського імпресіонізму: самі лише окремі враження, якогось сюжету чи плану в пісні немає, а в той самий час усе на своїх місцях. Людська доля. Весь оцей мій «аналіз тексту» доброго слова не вартий у порівнянні з безпосереднім сприйняттям пісні.

Так, слова в пісні – головне; але як ці слова подаються, на яких нотах, інтонаціях, диханні, тембрі жіночих голосів! Та звичайна фраза зовсім по-різному сприймається залежно від того, як її проказати; а тут ціла музична симфонія, де кожна ноточка, кожний нюанс підсилюють, доносять найглибші, найпотаємніші знання-переживання. Ні, пісня не мучить слухача якимись навмисними загадками; просто те, що в ній зібрано й сховано, не можна передати лише словами, бо воно надто глибоке, складне. Це природна глибина й складність людської душі, людських стосунків, людської ностальгії за щастям. Українська пісня передає не події й факти, а стан людської душі, і це, насправді, незмірно важливіша інформація, ніж біографічні дані чи опис якихось подій. Про що б не співалося в пісні, якими б засобами не викладався сюжет чи отака безсюжетна тканина, всі прості реалії, з яких вибудовується пісня, насправді говорять про інше – про стан душі. В цьому секрет наших пісень. Часом незбагненно прості, вони вражають нас глибиною, не відразу помітною під формою невибагливості, ненав’язливості, навіть наївності.

Самі слова не завжди скажуть усю правду. Потрібна до них ще мелодія і живий, щирий людський голос – от такий, як у Оксани Петрусенко. Поважайте простоту, геніальну простоту української народної пісні, бо прочитати ту простоту до самого дна дуже непросто. І коли якийсь музикант береться до народної пісні, він часто навіть не підозрює, під яким мікроскопом опиняється. Він може по-різному поводитися з піснею – ввести її до своєї симфонії, насмикати з неї інтонацій та вправлятися в «варіаціях на задану тему», може змінювати ритміку, темп, характер мелодії, додавати до неї нових акордів, тактів, слів…

І завжди буде видно, як на долоні, чи розуміє він пісню, чи грається з нею, як мала дитина з дорогоцінним золотим годинником. І надто часто буває так, що дитина дуже любить свою цяцьку, в захваті від неї… але поняття не має про її справжню цінність. Ой, то може до народних пісень краще й не підступатися? Може й краще. Багатьом музикам - професіоналам я саме це й рекомендую. А багато хто й сам розуміє дистанцію і до справжнього фольклору не пхається. Наш пісенний фольклор – це елітарна музика найвищого ґатунку. В світовій культурі з нею можна порівняти хіба що Баха. Але це зовсім не означає, що тут якась закрита заповідна територія, куди невідомо чи й можна перепустку одержати.

Навпаки, не існує більш відкритого, доступного, демократичного простору, як народна пісня. Творена мільйонами для мільйонів, проста, лагідна й незбагненна, чекає й на нас наша пісня, як мудра мати на нерозважливих дітей, що розбрелися по чужих світах, уганяючи за всякою екзотичною всячиною. Ця мати ніколи не образить ні своїх, ні чужих дітей, але коли вони посилають її до крамниці по горілку й закуску, то самі себе принижують тяжче, ніж ворог би те вчинив. Для неї треба лише відкрити свою душу – і слухати. І тоді вона сама ввійде до вас, бо вона – рідна.

Теги:

Схожі статті

Медіа