На іменини, на наречення
Дай, мамцю, гарне ім’я, почесне.

Даруй імення, та не чужинське,
А рідне, славне, праукраїнське.

Аби красиво воно звучало,
Мене, маленьку, настановляло.

Настановляло на лад і ласку.
Даруй, матусю, ім’я – мов казку.

Щоб в ньому – пам’ять родини й роду
І давня слава мого народу.

Не хочу мати ім’я ганебне,
Найкраще – рідне, з-під ріднонеба.

Даруй імення, матусю люба,
Щоб зрозуміле. Чуже ж бо – згуба.

Бо в Україні я народилась,
То й українське ім’я годиться.

© Любов Сердунич

Кажуть, ім’я – це те, що найприємніше чути кожній людині. Тож пропоную, друзі, поговорити про наші наймення. А заодно поговорімо і про нашу віру. На перший погляд це начебто й непоєднуване. Ба, ні, таки поєднуване. І навіть дуже. Сподіваюсь, у цьому переконаю. :) Але задля цього хочу викликати вас на відверті міркування про наш світогляд, про світогляд наших дітей. А ще – познайомити з новими, нетрадиційними поглядами на світ, а найважливіше – сприяти пробудженню в нас національної ідеї, української гідности. Хай це буде розмова-роздум.

Дізнайтеся чи рідне ваше ім'я!

Все-таки у нас є потреба говорити про рідні витоки. Сподіваюсь, вас ця тема теж не залишить байдужими, і ми зможемо не тільки відверто і щиро поговорити, але й пройнятися нею надалі, а позаяк ми, батьки, ще такі молоді, а наші діти лише стоять на порозі самостійного життя, а далі будуть ще онуки, правнуки, то це тема не одного дня чи року, ба, навіть вічна – і для нас, і для нашої країни, і для людства. Тема нашої розмови – "Рідне ім’я. Рідна віра… Чи рідні вони нам?". Тема дуже не проста. Давайте поговоримо. Потреба в тому є величезна.

Якόсь я була свідком однієї мовленнєвої ситуації. Зустрічаються двоє, знайомляться:

– Мене звати Павлом, – говорить юнак.
– А мене Оксаною. А що означає ім’я Павло?
– О, моє ім’я латинського походження. Нашою мовою означає "малий". А що означає твоє ім’я?
– Оксана – грецьке ім’я і прийшло до нас через Візантію. По-нашому – "чужоземка", – пояснила дівчина...

І ще одне знайомство:

– Мене звати Миколою. А тебе?
– А я – Оріяна.
– Як-як?
– Оріяна.
– О! Такого ім'я ще не чув. А по-якому це?..

Як ви вважаєте, котра з розмов може відбутися між нашими дітьми, сучасними юнаками і юнками? Я теж вважаю, що друга розмова більш властива сучасним дітям, і, до речі, не тільки дітям. Чому друга? Бо саме в ній, як це не парадоксально звучить, юнака здивувало не зрозуміле (на перший погляд) ім’я, хоч сáме воно (Оріяна) є українським. А в першому випадку імена були чужими, але відрадно хоча б те, що Павло й Оксана знають про це і знають про значення та походження "своїх" імен. А таких знайдуться одиниці.

На жаль, частіше трапляється інша, ще гірша, ситуація: людина проживе все життя і жодного разу не задумається й так і не дізнається, чому її так названо, що означає її ім’я, чи рідне воно. А якщо й запитати дітей: "Які ви знаєте українські імена?", то називають: Галя, Іван, Андрій, Наталка, Микола, Оксана… Після заперечення починають називати інші: Гаврило, Кирило, Горпина, Пріська, Фрося, Кіндрат, Христя, Явдоха... Ну, ви зрозуміли: тобто в нас закладено таке собі підсвідоме і, мабуть, напівсвідоме поняття, що всі оті давні (а в чиємусь розумінні – негарні) сільські імена і є українськими.

І це в якісь мірі так, бо названі імена, хоч деякі і не наші, давно вже вийшли з ужитку в інших народів, однак в Україні довго ще використовувались. Але ким використовувались? У тому-то й річ, що їх нам нав’язували служителі церкви. І носіями цих не всім гарних імен ставали бідняки, які не мали що дати священикові, аби він вибрав їхнім дітям красивіше ім’я. Про це йдеться в повісті Івана Нечуя-Левицького "Микола Джеря". Саме так отримала ім’я його героїня, донька бідного кріпака, Нимидора, точніше – Минодора.

Отже, раніше ім’я обирав священик. Від чого ж залежала його щедрість і милість у цьому виборі? Передусім, від умісту кошика, з яким приходив новоспечений батько до служителя церкви. По-друге, від найближчого дня імені тієї людини, яку християнська церква канонізувала у святі. І ніхто й не замислювався, який стосунок чужий дядечко чи тітонька має до українського немовляти, щó те наймення означає, який нарід створив його і навіщо випадковим іменням нагороджувати, а нерідко й таврувати людину на все життя.

А зараз хто вибирає ім’я? Так, переважно батьки або старші діти, близькі родичі. Це – право батьків і членів родини. Отже, вже дещо в цьому питанні є позитивним. Але скажіть, будь ласка, якби найближчими до дня народження чи запису дитини за християнським календарем були дні Семена, Тодосія, Пелагії, Сильвестра, Модеста, Єремії, то чи багато новонароджених в Україні отримають ці імена? Впевнена, що ні. То від чого ж у наш час залежить вибір ім’я для дитини? Чи від календаря імен, яких християнська церква канонізувала, себто назвала святими? Чи від кошика, тобто хабаря, священикові або працівникові загсу чи сільради?..

Про рідні імена можемо нині говорити вже багато. На щастя, вони почали повертатись у життя. Але більшість із нас носить таки чужі імена. Нерідко вони ще й спотворені. Як бути? На допомогу може прийти вчитель мови або правознавства, юрист, який роз’яснить його значення і правильне написання, переконає в тому, що, розгорнувши свій паспорт, перше, що читаємо, – це найважливіші відомості про людину, передусім, власне ім’я, місце і дата народження.

Саме на найменший запис (ім’я), хочу звернути увагу. Чому? Тому що дуже часто бувають випадки, коли записане ім’я розходиться із загальноприйнятим. Нерідко це трапляється через незнання граматики або особливостей написання імен і прізвищ відповідно до правил сучасного українського слововживання. Або ж батьки наполягають саме на такій формі, а не іншій, не знаючи, що їхній варіант ім’я не зовсім неправильний. Саме тому трапляються непорозуміння із власником паспорта чи свідоцтва про народження. Наприклад, через вплив московинської мови з комуністичних часів досі збереглося чимало прізвищ на зразок: Савіцкий, Комарніцкий (нікого конкретного не маю на увазі) замість Савицький, Комарницький; ім’я Альона Савічна замість Олена Савівна. Тобто по декілька помилок в одному записі.

Ой, скільки ж їх, подібних, є серед нас! Скільком із нас, українців, із правіку українським прізвищем, спотворено метрики й паспорти! Гасіч, Зваріч, Максімчук, Тімчук, Савіцкий, Тімощук, Літвінчук і так далі, і тому подібні. Український же правопис і вимова вимагають запису: Гасич, Зварич, Максимчук, Тимчук, Савицький, Тимощук, Литвинчук. І все життя носій такого запису ім’я чи прізвища страждатиме, зазнаватиме незручностей, соромитиметься, буде вимушений писати, як у паспорті. Звісно, треба міняти відповідні закони. Але насамперед батьки повинні до запису новонародженого порадитись із компетентними людьми, як правильно. І то нічого, що в паспорті дідуся – одна буква у прізвищі, а в дитини буде інша. Зате виправивши раз, ви започаткуєте правильне прізвище своєму родові у всіх наступних поколіннях.

Ще один, дуже важливий штрих: вибираючи дитині ім’я, потрібно узгоджувати його з прізвищем по батькові та з українським менталітетом. Аби не звучало воно, повне ім’я, комічно, як, напр., Ельвіра Гаврилівна Погорілець чи Міхаїл Савіч Карпенко (імена вигадані). Паспорт – це ж обличчя людини, її візитна картка. Дбаймо заздалегідь, аби в ньому усе було літературно правильним, точним і гідним українця.

Щоранку чуємо по радіо: "Святці дня – … (Марко, Авксентій, Самійло, Акакій…)". Зі шпальт газет читаємо про подібні, та ще й із назвою рубрики – "Наші імена". Стривайте, а чому ж вони наші? Адже не є українськими ні за їх походженням, ні за родом і походженням носія такого ймення, людини, ім’я котрої церква канонізувала у святі. І вшановуємо їх, чужих, навіть не відаючи, що ж такого, та ще й доброго, та ще й для українського народу, зробили ці "святці дня".

А маємо ж своїх мучеників і великомучеників за Україну, за її волю, за нашу націю. Чого варте 25-річне перебування під землею у соловецькому казематі хоча б одного з них: кошового Петра Калнишевського! Якщо міряти християнськими канонами, то це і Тарас Шевченко, і Василь Стус. Проте жодного українського мученика – а їх мільйони за кілька століть духовного рабства! – церква не канонізувала. І це не випадково. І зрозуміло, чому. Церква була на службі у тодішньої імперської влади. А яка ж влада буде прославляти борців за незалежність від неї?

То чи не занадто багато уваги приділено засобами масової інформації рекламі чужих імен, чужовірних свят? І чомусь жоден із них не висвітлює рідні. Без повернення до рідних витоків чи, принаймні, без розрізнення свого від чужого ми ще довго блукатимемо, неначе іудеї в пустелі. Переконана: саме від того, що ми відцуралися всього рідного примусово, свідомо чи підсвідомо – тепер пожинаємо плоди. І не тільки тепер – уже понад тисячу років.

Атрофія свідомости призвела нас до плачевного стану. Нам байдуже, що на рідній землі панує мова наших поневолювачів: так звана "російська". "Так звана" – бо цар Петро вкрав у Русі (Київської!) назву для Московії та її мови, а Заходу заплатив золотом, аби перейменували Московію на "Росію" на всіх мапах, у документах і книгах. Для чого? Аби присвоїти нашу історію, нашу славу і почуватися "старшим братом", хоч історично саме давні українці-укри-орії-арії-скити були родоначальниками багатьох народів, а давня українська мова дала початок індо-європейським мовам. І це вже доведено багатьма істориками світу. Московинська мова й досі панує в Україні. І в цьому її власники хитріші і мудріші від нас. Бо ще древні казали: "Чия мова, того й держава". Наслідок красномовніший від коментарів…

Нам байдуже, що свята – чужовірні (ми й не знаємо того), що імена – грецькі, латинські, єврейські… які завгодно, але не українські! Якщо рідко зустрічаються Ярослава, Гордій, Мирослав, Ростислав, то про наші давні й такі гарні, зрозумілі без перекладу імена Величко, Бажан, Ярош, Орій, Соловей, Дарина, Любава, Добролюба, Калина, Ждана, Оріяна, Росава – ми й не чули. Хіба що – як про прізвища, в які перейшло багато імен і саме тому збереглись. А тим часом український іменослів налічує понад 1000 імен!

Хай уже раніше віками все українське забороняли, але ж нині ми нібито незалежні. Як бачимо, й нині залежні. Бо все оте чуже настільки в’їлося в нас, що ми й досі не задумуємося, як і що святкуємо, що носимо, чиїх "святих" прославляємо, якою мовою розмовляємо. Іноді ім’я має таке значення, що соромно перекладати, а ми ще й пишаємося ним, бо – іншомовне.

Що прізвища омосковщені, та ще й із помилками записані, ми й не задумуємося, не збираємось виправляти та й так і носимо їх усе життя, ще й передаємо у спадок дітям й онукам-правнукам. Особливого знущання зазнали українські власні назви у радянські часи, напр., чимало прізвищ з тих чи інших причин омосковилися: Петрів став Петровим, Вовк – Волком або Волковим, Гордіїв – Гордєєвим, Колісник – Колєсніком...

З українського кореня чи суфікса можна було стільки дізнатися! В них – ціла історія нашого народу! А зі зміною 1 – 2 букв у прізвищі зникало розуміння пересічним громадянином його значення. Цього й треба було імперській владі: простолюд не розуміє – не міркує – мовчить… А з такого можна і ціпи в’язати, і що завгодно робити.

Помирає Степан, Леонід, Семен і не відає, що означало його ймення, яка причетність чужого "святця" до нього, українського чоловіка. Адже у наш час вибір імени не залежить від кошика, тобто хабаря попові, працівникові загсу чи сільради. Мало хто й вибирає ім’я, споглядаючи на календар імен, які християнська церква канонізувала, себто назвала святими, серед котрих українським є лише Володимир, бо запровадив християнство в Русі. А називають нас чужими іменами здебільшого випадково, адже нічого спільного зі значенням цих символів не маємо. Судіть самі: Петро з грецької – "камінь", Павло з латинської – "малий", Оксана з грецької – "чужоземка"…

Згадаймо, шановні батьки, як ми обирали імена своїм дітям. І чи завжди достатньо того, як звучить ім’я або щоб воно було рідкісним? Поміркуймо разом. Мені завше подобалось жіноче ім’я Клава, Клавдія. Гарно звучить, милозвучне. А нещодавно я дізналася переклад його значення. І воно не дуже приємне для носія, бо означає "ламана", "кульгава". Парадокс: іде струнка дівчина, гарна постава, чітка хода, а люди кличуть її "Кульгавою, Ламаною"!.. Чи не тому воно й рідкісне? Інше, чоловіче, у перекладі має... соромітницький зміст (тому, даруйте, не називаю його...). Втім, не лише Клавам (жінкам) і Клавдіям (чоловікам) варто задуматися над тим, позаяк зі знищенням рідного і з нав’язуванням чужого ми всі стали і ламаними, і кульгавими, і не самими собою.

Отже, якщо дослідити значення всіх імен, які ми носимо, то побачимо, що нас назвали ними випадково, і спільного з ними, з їхніми значеннями ми не маємо нічого. Наші імена – випадкові для нас і чужі. Давні наші предки – ще древні арії, орії, укри – були набагато практичнішими від нас, бо вірили в силу Слова, у магію ім'я, котре супроводжувало людину все життя.

Дізнайтеся чи рідне ваше ім'я!

Іноді мене запитують: "Як же ви знаєте, котре ім’я українське, а яке чуже?". Справді, як їх відрізняти? Років 20 тому я мала у своїй педагогічній практиці такий випадок. У класі – 24 учні. Серед них лише одна дитина мала українське ім’я: Ярослава. Про те, що воно українське, ніхто й не задумувався: в радянські часи про рідне не говорилось. Тож кожне слово-ім’я ми розібрали за будовою, визначили його корінь, бо діти якраз вивчали, що значення слова визначається за коренем.

І всі ці корені: Юр-, Ларис-, Валер-, Серг-, Олекс-, Микол- – були дітям не зрозумілими. А коли дійшли до ім’я Ярослава, то побачили, що в слові два корені й обидва зрозумілі: яра, тобто весняна, молода, і слава. Перекладу не потрібно було! Дівчинка була щасливою, що носить українське ім’я, це було помітно. Скажіть, будь ласка, чи не буде вона навіть підсвідомо "виправдовувати" своє ім’я стати славною? Як Людмила – милою? А Леся – ласкавою і ніжною? Чи зможемо ми вже зараз або тоді, коли наші діти стануть перед вибором імен для своїх дітей, підказати їм українські імена? А їх, рідних імен, існує понад 1000.

Ось деякі з українського іменослову, ЧОЛОВІЧІ:

  • Богуслав, Волелюб, Володимир,
  • Воля, Красномир, Болеслав, Сила,
  • Новомир, Всеволод, Всеслав, Гордій,
  • Дан, Зоремир, Зореслав, Зорян,
  • Лад, Ладомир, Лілей, Злотодан,
  • Мирослав, Миролюб, Орій, Оримир,
  • Радимир, Світозар, Святослав, Соловей,
  • Цвітан, Ярчик, Явір, Ярко, Ростислав,
  • Ярослав, Доброслав, Добромисл, Дій...

І трохи ЖІНОЧИХ наймень:

  • Тедслава, Рада, Роксолана, Добролюба,
  • Доля, Ждана, Калина, Лада, Квітка,
  • Людмила, Веселка, Вишня, Віра,
  • Мальва, Рада, Мирослава, Надія, Леля,
  • Лілія, Добродія, Дзвінка, Рутенія,
  • Незабудка, Орися, Зоряна, Оріяна...

Дізнайтеся чи рідне ваше ім'я!

Наведені наймення – це дуже невелика частина рідного нам, українського, переліку імен. А тим часом український іменослів – вельми великий. Проте майже всі наші імена загубилися, починаючи ще з десятого віку, коли греки, знищуючи нашу, українську, віру (а ми мали свою, рідну, віру), знищували все українське, у тому числі й імена, звичаї, обряди нашого народу.

"Стала ніччю та нещасна днина,
Гинули старі і молоді.
Ось до чого привела гординя,
Славолюбство і плазучість дій.
Силою ніхто дух не породить.
Гріх чинив для рідного народу...".

Знищували ж переважно свої верховоди – примусово, залякуванням, приниженням, силою, вогнем і мечем, бо тільки так люди змушені були відректися від рідного, того, що супроводжувало їх усе життя.

Християнство імена нам грецькі,
І гебрейські, й римські принесло,
Нав’язали нам чужинські брехні.
Рідне все з водою попливло.
Знищували нашу рідну віру
І Природи вічну таїну.
І молитись вчили – хай нещиро.
Всьому українському – війну!
Спалювали капища, святині:
То, мовляв, "поганство" і ганьба.
Довго очі повнились дитинно
"Видибай, о Боже, видибай!".
Не топи богів, Славуто-річко,
Ти ж із ними славною була!
Блідли у моральнім рабстві личка.
Забувались Стрибог, Велес-Влас.
Не звучить в гаю веснянка-пісня.
Що дають – бери, не вибирай!..
Від чужих імен ставало тісно.
Витісняли нас, простих, за край.

Так поступово зникали українські імена, народні традиції, свята, звичаї, а ті, що збереглися, дійшли до наших часів у дуже незначній кількості, до того ж нерідко – у спотвореному вигляді. Хоча не всі українці терпіли це. Чимало справжніх патріотів України намагалися відродити, зберегти і використовувати рідні, українські, імена. Напр., славнозвісна "Руська трійця": гурток, організований Маркіяном Шашкевичем у першій полов. ХІХ віку.

Усі гуртківці з метою відродження руської народної словесности прибрали собі імена, які довгий час були заборонені і вже майже вийшли з ужитку, як-от: Руслан, Далибор, Велимир, Ярослав, Мирослав, Богдан, Ростислав, Володар, Всеволод... Прибрані гуртківцями імена викликали таким чином неабияку агресію з боку влади. Вірні рідним іменам-композитам, русланці (русини) практикували надання своїм дітям княжих, тобто давніх, імен. Крім гуртківців, їхній приклад наслідували й інші свідомі патріоти Галичини.

Нам чуже хрещення нав’язали,
Темне нам дали чуже ім’я.
Рідні зберегли лиш серб, болгарин,
Чех, поляк, хорват. І ти! І я!

Нині також є українці, які, усвідомлюючи важливість збереження рідних наймень, беруть до хрещеного ім’я ще одне: українське. А як у сучасних наших родинах? Чи збереглася хоча б часточка від того, що є справді нашим? Чи розповідаємо ми своїм дітям про народні свята, віру, звичаї, обряди, традиції? Бо ж пісню-то ми добре знаємо, ще й підспівуємо, а над змістом чи й міркуємо…

А що знайдеш, а що загубиш,
Ніколи не вгадаєш.
Якщо нема того, що любиш,
То любиш те, що маєш...

Справді, якщо нема того, що любимо, що рідне, то любимо те, що маємо: чуже, примусово нав’язане, не властиве нашому духові, не природне нашому єству і душі.

Не шукаєм із ім’ям причини,
Лиш перекладаєм: що несе?
Перекласти вже чуже навчились,
Ще навчімось з рідних брать осель.
Вчімося вкраїнських слів премилих,
Щоб не гасла вічності свіча.
Щоб ім’я – просте і зрозуміле.
Щоб у ньому – рід наш і звичай.
Не несім життя безславним зайдам,
Наче любим ворогів своїх.
Вже пора уславити назавше,
Що звучить чарівніш солов’їв.

Прадавні народні звичаї тісно переплетені із релігійними, які прийшли пізніше. Настільки тісно, що вже й важко пересічній людині відрізнити рідне, народне, від чужого. Але ж сучасну людину називають "homo sapiens", тобто "людина, яка міркує". Людина, тільки людина має здатність мислити. І коли вона перестає це робити, то стає рабом, насамперед – духовним. А духовний раб – це страшніше, ніж фізичний.

Великий Каменяр Іван Франко писав: "Буття визначає характер імені – ім’я творить буття". І це справді так. Тож давайте будемо мислити. Поміркуймо, наприклад, над назвою свята Івана Купала. Чи українське воно?.. І так, і ні. Бо в ньому – пошанування чужого, єврейського, хрестителя Іоанна. Але в ньому і свято Купайла, яке виникло ще до народження Христа. Чому в цій назві поєдналося непоєднуване? Якраз тому, що з пам’яти народної ні чужинці-зайди, ні свої перевертні не змогли витравити того, що живе в народній душі: одвічних народних звичаїв, імен богів, у які вірили давні українці (орії, оріяни, укри).

Ми богам чужинським не годімо:
Якщо є – один, хто дав буття.
Найсвятіше, що справіку рідне,
Піднімімо з пилу забуття.
В рідних іменах – і спомин слави:
Яромир, Даньслав і Братослав.
В них дзвенить історія держави:
Ярослав, Ізяслав, Святослав.
Оживімо, окропім водою
Віщою – з народу джерела.
Не засіймо більше лободою.
В них – любови жар і міць орла.

Збереглося національне у колядках і щедрівках, у піснях, у назвах інших свят: Різдво, тобто народження (Світла, Сонця, довшого світлового дня), Великдень (тобто великий світловий день), Зелені свята (бо поклонялися деревам, зелу, яке зцілює, годує, зігріває, захищає). Отже, давня віра українців – це віра в усе природне, в саму Природу, її явища, від яких залежить і врожай, і здоров’я, і безпека, і саме життя людини. Тож поклонялися саме їй, Природі. Такою була віра давніх українців тисячі років тому.

Нині це – Рідна Православна Віра та Рідна Українська Національна Віра. Маємо ми і власне Святе Письмо, де зібрані всі найдостовірніші і найпереконливіші факти з історії українського народу, які довгі віки приховували від нас, аби ми не знали нашої історії правдиво, аби не відчули своєї вартости, а почувалися, як нам і тлумачили, меншовартісними, меншими братами. А називається вона, ця Книга, "Мага Вірою", що в перекладі із санскритської, себто давньоукраїнської, мови означає "Могутня Віра".

Як бачимо, усе це – близьке нам, рідне до глибини душі нашої. То чому ж хоча б тепер не відродити, а точніше – реабілітувати незаслужено заборонене, майже забуте, – те, що є рідним нашому духові? Ми можемо самі зняти заборону з наших давніх вірувань, із рідного світосприйняття. Думається: чи не тому японці досягли колосальних успіхів, що не плазували ні перед ким, а мали і досі мають власну предковічну, рідну їм, віру?! Аби збудувати нашу незалежну державу, нам треба позбутися закомплексованости, меншовартости, які в нас розвивала московинсько-імперська влада.

Кожна народна (т. зв. язичницька) віра є національною. У нашій рідній вірі зміст і форма обрядів та звичаїв – українські. Наша релігія не ділить своїх дітей на панів і рабів. Ми поважаємо інші релігії, але ми повинні знати і шанувати рідну. Вона, рідна наша релігія, ніде не сказала, що свідомість одного народу повинна панувати над свідомістю іншого, що віра одного народу є кращою, а іншого – гіршою. Бо лише та віра, яка навчає любити людей, є правдивою і потрібною вірою.

Можна було б іще багато цікавого розповідати про рідновір’я, про Мага Віру (Святе Письмо Рідної української Національної Віри). Це цікаво навіть тим, хто спочатку не згоджується з почутим. І це зрозуміло! Адже стільки років – понад тисячоліття! – нам нав’язували чужу віру. І навіть ті, хто досі є атеїстом, уже звикли до неї. У кожного може бути своя думка, і добре, якщо вона є, бо це означає, що ми думаємо, міркуємо, аналізуємо. Але перш ніж робити вибір чи висновки, необхідно знати правду. А "в своїй хаті – своя правда", писав великий Тарас Шевченко. І тільки вона є правильною для нас.

Отож хочеться, аби ми поміркували, чим для нас і наших дітей є віра, яку досі сповідували і вважали своєю, – та чи інша, не важливо. Чи це поклоніння моді? Чи глибоке наше (і їхнє, дітей) переконання? Чи це довгий шлях аналізу? Чи ввійшла вона повністю, без нерозумінь і заперечень, у нашу душу? Чи сприйняли ми її, віру чужого народу, всім серцем, а чи є щось у ній таке, з чим ми не згоджуємося, що суперечить нашому єству, нашій, українській, ментальності? Наші міркування – це цікавий процес, який веде до народження власного, а не нав’язаного нам ще немовлятами світогляду. Це погляд людини, котра пройде "тернисту дорогу до справжнього Бога", яку повинна пройти взагалі кожна людина.

Друзі! Я не намагалася нав’язати комусь свою думку. Я зовсім не висловила її, а лише прагнула повідати про рідні нам витоки. Хоча кожну думку треба поважати. Я лише прагнула познайомити із, можливо, новими для вас, але такими рідними для нас усіх поглядами. І дуже сподіваюся, що нашим дітям ми дамо можливість розібратись у цих питаннях, аби вони могли відрізнити чорне від білого, добре від злого, рідне від чужого. А вивчаючи чуже, щоб вивчали і рідне.

"...Свого не цурайтесь!" – закликав Великий Кобзар. Тож будьмо українцями і будуймо в собі Україну!

© Любов Сердунич

Дізнайтеся чи рідне ваше ім'я!

Теги:
  • Коментарі не знайдені

Медіа