У тітоньки Осени було три сини, один одного менший. Помічники і пустуни були вони. Клопотів мала із ними – гай-гай! Крім того, що роботи в неї завше непочатий край, то ще хлопці ото, знай, бешкетують. І сварися, і гукай – не почують.  

 

У гурті, кажуть, множиться сила. Це стосується кожного сина. Бо хоч скільки робіт залагодять, та вони втрьох ніколи не ходять. А чому? Вам цікаво дізнатись? Отож слухайте.  

Ось найстарший синок. А треба б вам зізнатись, був він тихим, сумирним. Ото як прийде його пора прокидатись, то ніхто й не помітить: гарно та мирно вставав, матусеньку Осінь вітав. Ягідками вересу любив прикрашати старший синок мами Осени шати. Так Вереснем люди його і назвали. А по вересу стиглому його й впізнавали.  

Був старший синок роботящим і добрим: поможе матусі, погоду задобрить. У полі, в саду він працює старанно. І фрукти доспілі запорає вправно. Із Серпнем дружив – із двоюрідним братом. Тож часто його він приводив до хати. У дні їхніх зустрічей літо тривало. Це й людям на руку: завжди ж літа мало!  

Натомиться Вересень, сяде спочити і тихо засне до наступного літа, до самого краю, де чекатиме Серпень, і знов подарує турботи веселі.

От Осінь-матуся й пожалує сина:

– Поспи, мій хороший, втомився, дитино.  

А потім до себе:  

– Хіба ж отак гоже?! Хай трохи і Жовтень мені допоможе.  

І менший синок (а він був середульшим) також до роботи зростав не байдужим. Вбрання одягнув дороге, золотисте. Калину й шипшину прибрав у намисто. Червоне, як жар! Й нумо далі вражати.  

В полях завершивши збирання врожаю, почав зодягати усе в барви жовті. За це і назвали його люди Жовтнем. За ніч перешив сорочки на деревах – і вже невпізнанна оселя Жовтнева!  

Милуючись так, вже й забув про роботу. На нього ж чекали усякі турботи: носити, возити, зібрати, сховати, у вирій відправити, поле зорати. Спішив, метушився – і ліс загорівся!  

– Ой мамо! Ой Дощику, вибач, вернися! Згаси мені, Дощику, в лісі пожежу! Врятуй дорогу,  золотисту одежу!  

І Дощик старався, а Жовтень все плакав. Та все ж не було на деревах познаки: горіли багряно, оранжево, жовто. Нарешті усе зрозумів-таки Жовтень: то барви такі підібрав він гарячі. Здалеку дивись – мов пожежі побачиш.  

А Осені ніколи й глянути вгору. Вона, поспішаючи, тільки й говорить:  

– Синочку, ще те! Ой синочку, ще друге!..  

А Жовтень все бігає з Дощиком-другом. Про справу улюблену не забуває, на дереві барви усе поправляє. І, знай, веселиться із друзями в лузі. До Жовтня багато приходило друзів: то Сонце запросить, то подружок Хмарок. А з Хмарками Дощик як пуститься шпарко! І довго ж вони тоді в Жовтня гостюють. А Вітер під музику їхню танцює. То Сніг прилітає на щиру гостину, Морози заглянуть в ранкову годину… Отак танцювали і… Жовтня при-спа-ли...  

Для третього сина пора наставала.  

– Синочку, вставай, довести до пуття тре’ всі справи мої. Помагай же, дитятко! Бо братики старші багато зробили. Для тебе, найменшого, легше лишили. Тобі підмести треба землю чистенько, гарненько полити, встелити тепленько. Дивись, не барися, бо скоро, мій соню, приїде сестра на засніжених конях. Сестричка Зима – ваша тітонька рідна. Тож тітоньку треба зустріти нам гідно!  

– І справді, матусю, так мало роботи!  

Отож без найменшої навіть турботи молодший синок, ледь розплющивши очі, гойдався в лісах і гаях до півночі. На ранок прокинувся і здивувався: дерева усі без одежі зостались! Зелені були тільки сосни й ялинки. На них залишились колючі хвоїнки. Тож їх не гойдав. І пора падолисту минула невдовзі в осінньому лісі.  

За пору сумну (бо листочки опали) усі називали його Листопадом. Не вмів малювати, а брався за діло. Отож все чорніло довкола й руділо.  

У розпачі плакав, то й хмурилось часто. Спішили хмарини дощами упасти. Не знав, що буває веселка й метелик. Він листячком землю все стелить і стелить…  

На дубі гойдався, та дуб не корився – з листочками бурими так і лишився. Дружив Листопад лише з Вітром й Дощами. Прощався з останніми птахів ключами. З Дощами загрався, не слухався мами – і  скоро отримав таку телеграму:  

ВЖЕ ЇДУ СТРІЧАЙ  

СКОРО Й ІНШІ ПРИБУДУТЬ  

ДО ЗУСТРІЧІ  

БРАТ ТВІЙ ДВОЮРІДНИЙ ГРУДЕНЬ  

Ой, що ж тепер буде?! А час його лине! Це ж скоро він землю надовго покине.  

– Ой Дощику! Сонечку! Сніг! – метушився. – Он яблучок трохи в саду залишилось… Он поле не зоране… Жита не сіяв… Насіння невисохле Вітер розвіяв! Ще Білочці не натрусив я горішків…  

Та клопоти ті вже ставали торішні! Бо Осінь-матуся його покартала і, спати вкладаючи, ніжно казала:  

– Пора вже, мабуть, і мені на спочинок. А нарік будеш проворнішим, хлопчино.  

Отак і судили про Осінь з синами, ща маму любили й не слухались мами. І навіть коли вже дорослими стали, вони своїх витівок не залишали.

Медіа