Голос предків: закулісна лабораторія

В Україні вже відоме ім'я й книги Ярослава Оріона ''Бог і релігія" та "На роздоріжжі", які були видані в Канаді. Його праця "Голос Предків" присвячена історії та роздумам про "Велесову Книгу".

Автор, який був знайомий з людьми, причетними до знахідки й вивчення "Велесової книги", мав їхні листи, висвітлив деякі невідомі в Україні факти. Сьогодні "Сварог" знайомить з другим розділом цього рукопису в надії зацікавити українську громадськість і привернути увагу видавництв до книги, якої так потребує український читач. Рукопис переданий редакції "Сварога" Старшим Проповідником Рідної Віри достойним Мирославом Ситником.

Ярослав Оріон

1. Несподівана знахідка Влес Книги це небу­денна подія в українському житті, а особливо в ду­ховому житті і в знаннях нашої передісторії. Знахідка зовсім випадкова, неждана й неоцінима в своїх наслідках. (...)

Це якраз те, що нам так дуже було потрібно - збагачення етнічної суцільності й індивідуальності, яка забезпечує незнищенність народу. В основно­му це епоха Антської Держави, цебто післяскитський період, з 3 до 9 в. Сама ж Влес Книга була написана на дощечках далеко перед прийняттям християнства на Русі, бо інакше були б релігійні переслідування. Боронячи батьківщину перед грека­ми, або візантійцями, автор боронить перед хрис­тиянством і в обороні предківської віри мовиться про гунів ґотів, але нема згадки про печенігів і по­ловців. отже написано раніш Про варягів говориться, як про грабіжників, а про греків як про напасни­ків і хитрунів. Про Аскольда і Діра згадується неп­рихильно, але про Рюрика нема згадки. Централь­на тема це любов до рідної землі, предків, віри і звичаїв Початок такий: "Влес Книгу цю присвячує­мо Богові нашому, який є прибіжища сила". Один із перших дослідників знайдених дощечок В. Парамонов назвав твір, згідно з текстом. „Влес Книга". Влес, Велес, або Волос був у наших предків Богом роду, добробуту і плоду, тому Влес Книгу можна вважати книгою роду нашого. З неї лунає голос наших забу­тих предків, до якого не прислухатись не можна.

Про свою мету каже книга недвозначно: „Скажу ще слова тії на запам'ятання, щоб ні одно з тих слів не затратити, а сказати братам вашим, бо сила Божа буде також з вами і нею переможете ворогів ваших, які хочуть землі вашої". Видавництво „Млин" у Газі, якого власником і душею є М.Скрипник, випустило тексти Влес Книги в перекладі А. Кирпича в 7 кни­гах, вживаючи назву "Літопис Дохристиянської Русі-України". Форма Влес Книги не така, як літопису, чи хроніки, вона наскрізь ориґінальна й нікого не наслідує, це значить незалежна від будь-яких зраз­ків літератури Є це своєрідний маніфест або про­повідь, до народу, який знаходиться в дуже важкій ситуації. Є це єдиний в тодішньому світі голос пат­ріотизму й заклику до суспільної суцільності й обо­рони спільних інтересів. Ми маємо Слово про По­хід Ігоря" - героїчну поему 12 в. Але Влес Книга значно перевищує "Слово" своєю ідейністю й держав­но-творчою наснагою.

Щоб зрозуміти все, треба обов'язково загля­нути в закулісну лабораторію", вживаючи вираз са­мого М Скрипника, який працював над тим, щоб поставити Влес Книгу на денне світло. Вживатиме­мо його нумерації дощечок, бо ориґінальні дощеч­ки не мали чисел черговості. Коли говорити про текст, то слова, назви й імена мають різну транс­крипцію, а записані думки, спостереження і пропози­ції часто повторюються. Приходиться припускати, що написали різні частини різні автори. Також стильу різних дощечках різний, що робить враження, що не писала одна особа, а своєрідна школа, ми група писарів Можливо, що записи робили представни­ки різних племен, в різний час, а можливо теж вол­хви, бо згадуються Боги, як учасники боротьби і проблем життя. Тільки в фраґментарний спосіб від­криває Влес Книга картини нашої старовини і автор, чи автори, не мали наміру писати історії Не є це теж твір поетичної уяви, а сувора й реальна дій­сність. як безпосередній і щирий виразник душі сво­го народу і своєї батьківщини

Розмір дощечок 38 на 22 см. товщина 5- 7 мм. мабуть дубові, або березові, по старості годі вгада­ти. Дощечки видержали пробу понад 1000 років З деяких дощечок збереглись тільки відламки. Кож­на дощечка мала дірку, через яку здається прохо­див ремінець, який держав усі разом.

Назагал дощечки збереглись доволі добре, бо були в сухому місці, хоч були трохи погризені хро­баком, або позамазувані. Літери були випалені, або виколені металевим рильцем, подібно до книг санс­криту. Потім ішла краска, покрита олією, Дощечки були записані з обох сторін деякі тільки з одної сто­рони. Були закиди, що дерев'яні дощечки не могли зберегтись так довго. Але закиди неопрзвдані, бо біля Майкопу знайдено дерево під землею, яке ма­ло 4000 років. Сьогодні, коли терор церкви вже неіснує, а большевицький терор далеко, досліджувати Влес Книгу легко. Треба тільки доброї волі й інтересу

Коли ж ідеться про самий текст дощечок. то він нерівний, густіший і рідший, літери ясніші й нечіткі, деякі  літери і слова зовсім замазані. В різних формах ті самі літери, що утруднює студії. Слова злиті в одно, без відступів, без пунктуацій. Про мову й письмо буде більше сказано в наступному розділі. Ще хіба треба тут згадати, що на марґінесі тексту знаходились рисунки тварин, собаки чи сонця невідомого значення Можливо вони означали літочислення. Стиль рисунків скитський. Які б не важкі були тексти тогочасної мови русичів до відчитання, сьогодні вони говорять недвознач­но про славу, суцільність і давність Русі. Тоді, коли народи Європи щойно прокидались із племінного хаосу до суспільного життя, з дощечок Влес Книги говорить до нас подиву гідна суспільна й націо­нальна свідомість і любов до свого рідного Постає теж питання, чому не вживано пергамену, який був популярний в ті часи? Треба припускати, що перга­мен був дуже дорогий.

2. А тепер погляньмо, як дійшло до цієї цінної і незвичайної знахідки та що сталося з нею потім. Як побачимо на деталях дорога дуже складна і тільки завдяки посвяті й розумінню вартості для нас цього передісторичного документу в інженера Скрипника з Голландії ми маємо

сьогодні цей твір на руках. Дощечки Влес Книги знай­шов у 1919 р. полковник А. Ізенбек в зовсім зруйнованім маєтку князів Куракіних, поміж Курськом і Тулою. Дощечки були порозкидані по долівці серед сміття й Ізенбек підібрав біля 40. Треба припускати, що дощечок мусило бути більше, бо Влес Книга не має цілісності.

Хто ж такий Ізенбек? Уроджений 1890 родом із кубанських козаків, але тюркського поход­ження, дворянин і полковник армії Денікіна з 10 ор­денами, дарма, що погано говорив по-московськи, української мови зовсім не знав і українцем себе не почував. По освіті був археологом, малярем і кореспондєнтом Академії Наук у Москві. Приймав участь в археологічній експедиції до Туркестану, організованій Академією Наук. Мабуть догадувався про вартість розкинених серед руїн і сміття дощещок, бо зібрав їх у лантух і, втікаючи з залишками білої армії, лопає на корабель у Феодосії із дощечками приїхав до Брукселі, де працював на фабриці килимів,

У Брукселі з Ізенбеком познайомився Ю.Ми­ролюбов - зросійщений українець, доктор хімії, лю­битель старини. Він живо зацікавився таємними до­щечками. писаними незнаним письмом, ніби грецько-латинсько-санскритським і ще якимись незнаними й несучасними знаками. Ізенбек зовсім не розумів і не пробував розуміти, що він має в своїх руках. Будучи п'яницею ч    дощечками не цікавився, дозволяючи Ю. Миролюбову студіювати. В 1941 р. Ізенбек помер, зробивши перед цим спадкоємцем свого малярського ательє і дощечок Ю. Миролюбова . Але не було що перебирати, бо ательє було пограбоване і дощечки зникли. Миролюбов зробив скаргу, але безуспішно В той час, коли пропали дощечки Бельгія була окупована німця­ми. На щастя, Миролюбов зробив багато перепи­сів. але не всі дощечки були скопійовані. Також не­відомо, чи Ізенбек мав комплект дощечок, а чи тіль­ки випадкове зібрання.

Про Юрія Миролюбова знаємо більше. Це він своїми переписами текстів дощечок над якими пра­цював 15 років у вільні хвилини, причинився до їх збереження й увіковічнення. Він показав себе патрітом і науковцем козацького роду, хоч і було в нього духовне роздвоєння, як у Гоголя любов до обох народів. Хоч і служив старшиною в Армії Української Центральної Ради, але потім переки­нувся до Денікіна й на еміґрації стояв осторонь визвольної справи Все таки ніколи не втрачав любові до України, бо ще з молодості збирав усякі українські казки, приповідки та інший фольклор­ний матеріал, особливо матеріал, який мав від­ношення до давньої Русі. Був захоплений книж­кою свого учителя Т. Попова "Праісторія Слов'ян Русів" Навіть поезії писав українською мовою. Написав теж різні праці зі слов’янсько-руської пере­дісторії фольклору й мітології. Все те знаходить­ся в його архіві, який зберігає його вдова Жанна в Аахені

Коли Скрипник, зацікавлений відомостями про Влес Книгу, які з'явились в московському жур­налі "Жар-Птица", нав'язав із Миролюбовим кон­такт. Миролюбов писав до нього: 'Мені є рідні­ший південно-руський народ, однак я не відкидаю й північно-руських людей. Колись-то знайдемо смільну мову". Батько його був священиком. Вдо­ма розмовляли по-українськи і по-московськи. Ба­ба його була кріпачка, а мати з роду Трясила. яко­го поляки замордували. Він писав "Я завжди лю­бив народ нащадків запорожців. Я все бачу пе­ред моїми очима мою любу матір і Україну. Це їм я служу".

„Наша Батьківщина занадто пролила крові своєї й чужої, щоб ми забули її. В листі до Скрип­ника Миролюбов прислав текст пісні, яку співала йому його мати:

По горі по горі, по зеленій,

Там-бо квітки червоні цвітуть

По горі, по горі, по зеленій.

Козаки йдуть! Ґук, мати, гук!

Пісня ця говорить про Хмеля, який іде вій­ною проти поляків. Цією піснею Миролюбов за­документував своє походження і свій патріотизм Хоч. як і сам пише, рідну мову "за піввіку еміґрації я майже забув"

Миролюбов був проти норманізму, який виво­дить слово "Русь" із Скандинави і за теорією "само­бутності слов'ян М. Ломоносова. Він писав до Скрип­ника: "Норманізм вмер" "Ви теж чимало допомогли йому нарешті вмерти". Друкувався Миролюбов у мос­ковському журналі "Жар-Птица" і в журналі карпато- росів "Вільне Слово". В 1962 р., коли вже був у Сан-Франциско, Каліфорнія, звернувся до Української Академії Наук в справі передачі свого архіву, який мав відношення до давньої Русі В листі він назвав себе "Я русько-український письменник, який 30 ро­ків жив у Бельгії, де працював як доктор хімії". Його українська мова ніколи не була поправною. Відпові­ді від Академії Наук він ніколи не одержав Миролюбов звертався теж і до представника Українського Університету в Нью-Йорку, але теж без відповіді. До Скрипника писав він "Звертався я до російських уче­них але ж вони не розуміли в тому нічого, або ж не бажали охопити".Помер Миролюбов на кораблі, вертаючись до Європи, маючи 80 років, 1972 р. Патріотизм Миролюбова безсумнівний, звертався він до москалів не маючи іншої підтримки, а за до­лю текстів Влес Книги він журився все життя, оці­нивши їх належно (…).

Миролюбов переписував дощечки Ізенбека, як умів, але не все в його переписах є миродайне. Він мав свою власну таблицю літер які в основно­му були кириличні, а дощечки пробував хімічно консервувати. 3 його транскрипцій одне є незапе­речним що це мова наших предків. Сам Ізенбек не виявляв ніякого інтересу до дощечок, а тільки до пляшки. Миролюбов зробив теж декілька фотокопій дощечок, з яких збереглись тільки дві, бо фотографувати було надто дорого. А крім того дощечки були понищені й невиразні. Одна фото­копія з'явилась у виданнях Миролюбова й Парамонова, а другу опублікував Скрипник. Миролю­бов писав про тексти Влес Книги до проф.. Д Кура в Сан-Франциско, до Парамонова в Австралії і до Російського Музею в Сан-Франциско. Потім, на ви­могу Кура переслав йому всі матеріали, над яки­ми працював Кур і друкував у "Жзр Птиці". Врешті й сам виїхав до Сан-Франциско,  де співпрацював з Куром. Все те, що попапо в руки Кура, це теж камінь у воду. Миролюбов писав у 1969 р. до Скрипника "Кур матеріалів не повертає, а суди­тися я не можу". Або: "Готовий допомогти чим мо­жу, але на Кура не надійтесь"

А. Кур із Сан-Франциско, генерал армії Колчака, ассіролог, співробітник Російського Музею в Сан-Франциско, а заодно ненависник українців, звернувся з закликом до читачів "Жзр-Птиці" 1953, чи не знає хто щось про дощечки, про які ходять чутки. Відгукнувся саме Ю.Миролюбов із Бельгії, який переслав йому всі матеріали. Одержавши тек­сти від Миролюбоа, Кур почав їх на власний лад редагувати і друкувати в "Жар-Птиці" 1953-55, з власними коментарями. А Кур ненауковець, наро­бив багато помилок і нісенітниць. Що ж собою уяв­ляв журнал "Жар-Птица"? Це малий і маловідомий друкований на циклостилі, журнал, який за редак­цією Чірікова появлявся в 1953-55 в Сан-Франциско, а в 1956-59 в Мюнхені за ред.. Миролюбова

А. Кур, а правильніше Куренков, забрав тек­сти Влес Книги з Музею Російської Культури в Сан-Франциско, куди їх послав Миролюбов, і в його ру­ках вони пропали. Миролюбов не мав відваги з Куром задиратися. Миролюбов не хотів публікувати, але Кур публікував, поєднуючи дощечки як попа­ло і навіть змінюючи правопис собі до вподоби. Він писав: „Учені розберуться". В хаотичній редак­ції різні речі з різних дощечок пов'язані в одно, та­кож непотрібні Курові вставки. Кур оправдував се­бе тим, що коли Миролюбов переписував, то був втомлений, а Ізенбек п'яний. Отже перша вістка про Влес Книгу появилась у „Жар-Птиці" 1954 р під заголовком "Дощечки" пера А. Кура. Крім по­дальших статей на ту саму тему, помістив він та­кож статтю "Новое в Нашей Истории", де присво­ює собі антинорманську теорію Ломоносова і хва­лить "працю" історика-літописця Нестора "Повість Временних Літ". Майже всі ті дощечки Ізенбека, які видало видавництво "Млин" в реакції Скрипника і перекладі Кирпича, були друковані в місячнику "Жар-Птица" 1954-59. Різкі уривки були друкова­ні в статтях А. Кура 1953-55. Багато матеріалів за­лишилось у Кура. Після смерті Миролюбова всі матеріали сховав Кур, залишилось тільки те, що в журналі. Кур навіть писав до Миролюбова, щоби палив усе що дістанеться в його руки, бо так робить і він сам. З намагання Скрипника віднайти і врятувати не увінчались успіхом, хіба що тіль­ки те, що залишилось в архіві Миролюбова, і яке його дружина дозволила переглянути й викорис­тати Скрипнику

На основі публікацій Миролюбова і Кура досліди над текстами Влес Книги робив теж і С. Парамонов, псевдонім С.Лесной, українець того само­го типу, що і Миролюбов. Він був викладачем на відділі ентомології Канберського Університету в Австралії, Писав по-московськи і по-українськи. Принцип його досліду був вистерігатись будь-якої ідеологи. Написав такі праці: "История Руссов в Неизвращенном Виде" в двох томах. "Русь. Откуда Ты?" "Влесовая Книга" і "Звідки Ми і Чиї Ми Ді­ти?" Статті Парамонова про Влес Книгу друкува­лись теж у квартальнику Новий Літопис ч 13-15, Вінніпег 1964-65. У своїх працях подав тільки 1- шу частину Влес Книги й уривки з 2-і частини. При кінці праці "Влесовая Книга були тексти доще­чок, ті самі, що в Жар-Птиці". В Истории Руссов теж є розділ про Влесову Книгу. Парамонов-Лесной помер 1968 р., не закінчивши своїх студій над Влес Книгою, яку присвятив "Русинам Підкарпаття", бо вони збереглись русинами до сьогодні. Миролюбову та Ізенбекові докоряв він, що вони так мало зробили, а Курові звертав увагу на його не­доречності. Кур в листі до Миролюбова називає Лесного Сергей Лесной Хамов. Дуже типово для його україножерчого жаргону. Нумерацію книг кож­ний дослідник мав свою власну, тому вживаємо нумерації Скрипника-Кирпича.

Заінтересувався теж Влес Книгою В. Лазаревич. Цю кореспонденцію видав Скрипник окре­мим виданням. Також багато інших матеріалів ви­дав Скрипник окремою книжкою "До Джерел" з якої використовуємо для цієї праці { .}

3. Одначе найбільше праці й коштів віддав Влес Книзі інж. Скрипник. Він тривалі роки еміг­рації працював у голландській Індонезії, а на ста­рість перенісся до Голландії до Гаґи, де все своє існування віддав Влес Книзі, шукаючи за дощечками, за текстами й видаючи їх у гарному вигляді в своєму видавництві "Млин" у Газі. Йому вдало­ся врятувати чи не половину змісту Влес Книги. Завдання нелегке, коли зважити, що оригіналь­них дощечок немає, а фотознімок тільки дві. Переписів Миролюбова теж немає, бо вони пропа­ли в Кура. Базуватись виключно на "Жар-Птиці", чи на виданнях Лесного не вистачає. Навіть ре­дакція "Жар-Птиці", переписуючи на машинці, робила помилки, як писав Кур до Лаззревича. Та­кож не всі тексти дощечок були публіковані в "Жар-Птиці" не раз відмінно редаговані і змінені.

Багато текстів дощечок, ще не опублікова­них, знайшов Скрипник в архіві Миролюбова текст дощечки 34 в архіві Лазаревича і фотоко­пію дощечки 16 А в архіві прот. С. Ляшевського. Коли появились перші 4 частини у видавництві  "Млин" 1969 р., ними зацікавився "Канадійськии Фармер" і "Вільний Світ" і передрукувапи цілий текст, оригінальний і переклад. Те саме Альма­нах Канадського Фермера 1970 р., з відповід­ним вступним словом редактора М. Шкавритка. В 1973 р. появився також англомовний переклад В. Качура з поясненням "Історичний манускрипт Східної Європи", затираючи тим самим назву "Русь чи "Антська Держава". В Качур, завзятий єванґелик, не забув у вступі подати цитати Єремії, які засуджують позабіблійні вірування, про які саме мова йде у Влес Книзі.

Як наткнувся М. Скрипник на Влес Книгу? Найперше він одержав від др. П. Шумовського книжку С. Лесного "Русь Откуда Ты?" видання 1964 р. в Вінніпегу. В ній згадується про Влес Кни­гу. Тоді роздобув С.Лесного "Влесовая Книга" (Вінніпег. 1966) та "Пересмотр Основ Истории Славян" (Мельбурн, 1956). В Британському Му­зеї знайшов журнали "Жар-Птица" і С. Лєсного "История Руссов в Неизвращенном Виде" (Париж-Мюнхен, 1953-60). Перші публікації Скрипника ґрунтувалися на тому, що було друковане в "Жар-Птиці". Звідтам довідався Скрипник, що Миролю­бов, який друкував у "Жар-Птиці", має ще й інші неопубліковані тексти. Знайшовши його адресу, Скрипник почав з Миролюбовим переписуватись, аж до його виїзду до Америки в 1970 р. В дорозі з Америки Миролюбов помер, але Скрипник продовжував свій контакт з його дружиною Жанною в Аахен, Бельгія, де знаходиться теж архів Ми­ролюбова. У видавництві "Млин" (Лондон-Гага) стараннями і коштом М. Скрипника появились усі відомі і знайдені Скрипником тексти Влес Книги, з розбиттям на слова, транскрипцією, примітка­ми до тексту і бібліографією, в 4-ох томах, разом із перекладом А. Кирпича з Англії. Кирпич вже відійшов Томи з'явились в такому порядку: 1 - 1969. 2 - 1972, 3 - 1972. 4 – 1975. Там теж знахо­дяться дві фотовідбитки оригінальних дощечок. Як бачимо, наткнувшись на цей скарб і належно оцінивши його, Скрипник довершив неймовірно складного й важкого діла. Він виправив цілу се­рію помилок у транскрипції й додав багато варі­антів перекладу, для повного розуміння.

У "Вступному Слові" до Влес Книги Скрип­ник пише: "Зміст Влес Книги дійшов до мого ві­дома щойно в році 1967. Він справив на мене дуже глибоке враження, в першу чергу тим над­звичайно піднесеним і щирим патріотизмом, який міг народитись тільки в боротьбі на життя і смерть за землю Русь, прабатьківщину наших далеких предків". А. Кирпич теж з ентузіазмом зустрів Влес Книгу. Він писав до Скрипника:"це не літопис. З того всього, що там написано, вид­но, що нашим предкам було не до літописів". "Це невтомне вговорювання, підбадьорювання, зак­линання до боротьби, щоб витримати, щоб удер­жатись на своїй землі силою духу своїх предків і своїх Богів одночасно". "Ось на яких літописах треба було виховувати наші покоління".

Переклад А. Кирпича не можна вважати досконалим. Заслуга його в тому, що він перший взявся за дуже важку справу. Перекладачі му­сять бути добре ознайомлені із старослов'янсь­кою мовою, яка одначе не була одностайною, бо в кожній слов'янській країні були місцеві впли­ви й зміни. В листі до Шаяна, знаного дослідника нашої давнини, Скрипник писав: "Німець, грек і латинянин протягом століть зробили все мож­ливе, щоб засипати й покрити мулом забуття на­ші рідні джерела. То чому б же вони мали тепер встановлювати їхню автентичність?" На щастя автентичність Влес Книги не потребує доказів ні­якого німця. Навпаки, Влес Книга перекидає до­гори ногами "автентичність" досьогочасної істо­ричної науки того самого німця. В Шаян спо­чатку. непознайомлений з Влес Книгою, поставився з недовірою, але коли прочитав, писав до Скрипника й Кирпича з признанням за зроблену роботу. Вони посунули справу вперед поза Миролюбовим й Лєсним. Він писав: "це документи дохристиянської віри й ідеології. Філософська ви­сота нашого Віщуна. Наймодерніша ідеалістич­на філософія. Платон і Арістотель залишають­ся позаду основної космічної концепції нашого Віщуна".

Треба подивляти наполегливість і терпели­вість немолодого вже Скрипника, бо йому вже 75 років. Заки друкувати, він перевіряє тексти в мі­ру своїх можливостей, беручи за основу тексти друковані в "Жар Птиці", але й до них ставлячись з недовірою. Миролюбов переписував тексти Влес Книги сучасними московськими буквами й тому могло ввійти багато помилок. Розходження поміж Влес Книгою "Жар-Птиці" і Скрипника по­важні, а винуватий тут найбільше Кур, який об­робляв тексти по-своєму. Машинописні тексти, знайдені в архіві Миролюбова. дуже нечіткі, на що жаліється Скрипник. Крім текстів, які Скрип­ник знайшов в архіві Миролюбова подібні тексти мали ще протоєрей С.Ляшевський і В.Лазаревич. Скрипник пробує всі знайдені тексти узагальнити (усуцільнити). Скрипник не тільки їздив до Аахену, де перебувала дружина Миролюбова з його архівом, але й до Лондону, до Брітіш Мюзеум, а пізніше в 1977 до Каліфорнії, щоб там шукати зниклі тексти після смерті Кура.

В 5-ій частині Влес Книги, виданій видавниц­твом "Млин" в 1972 р., вміщена заява вдови по др. Ю. Миролюбову Жанни, яка живе в Аахені на границі Німеччини і Бельгії, про те, що вона з інж. Скрипником упорядкувала спадщину її чоловіка, в якій було багато дощечок Ізенбека. Ці тексти, за її згодою, опубліковані в 5 і 6 числах Влес Кни­ги, виданої видавництвом "Млин". Заява була ні­мецькою мовою. Скрипник зробив український і англійський переклади. Така заява була необ­хідна, щоб вороги й недовірки не закидали, що Влес Книга це фікція. В передмові до 5 числа Влес Книги Скрипник пише: "Ю. Миролюбов народже­ний в Бахмуті на Слобожанщині 30.7.1892. помер 6.11 1970 на кораблі, в дорозі з Америки до Бель­гії. Я з ним ніколи не зустрічався, а знав його че­рез листування. Жінка мала зайнятись його літературно-науковою спадщиною, але не знала ро­сійської мови. Я запропонував їй допомогу. В ар­хіві я знайшов тексти 16 дощечок Ізенбека, досі не опублікованих. Дружина Миролюбова дозволила їх опублікувати, а п. А. Кирпич з Англії переклав їх на сучасну українську мову".

Миролюбов переписував на машинці з ори­гіналу й посилав О. Курові до редакції. Пані Жанна Миролюбова не жаліла сил і коштів, поїхала до Сан-Франциско і з дочкою О. Кура в його архіві знайшла багато відписів дощечок від надісланих Миролюбовим і багато коментарів. Кур робив свої власні відписи, а Миролюбова нищив. Скрипник одержав фотокопії тих матеріалів в Аахені й на­діслав А. Кирпичеві. Обидва знайшли, що поміж двома текстами сотні відмінностей, які не можна пояснити редакційною корекцією. Іноді бракують цілі речення Скрипник у передмові називає це "дивні і сумні різниці". Тому для порівняння ви­дає окремою брошурою обидва тексти. Деякі кри­тики Влес Книги говорили, що Ізенбек це така са­ма фікція, як і Влес Книга. Тому Скрипник друкує копії документів, які мали відношення до життя Ізенбека. Ті й багато інших документів, які мають відношення не тільки до Влес Книги, але й до проблем передісторії, видає Скрипник окремою книгою "До Джерел" (Гаґа, 1975). Як мотто цієї кни­ги надруковані такі слова: "Тобі, невідомому пра­отцеві, який своїм натхненним словом викарбу­вав на дощечках Влес Книги скрижалі духу одвічної Русі-України. посвячую цю працю, як щирий вияв моєї глибокої вдячності й пошани".

4. Ось так Влес Книга, правдоподібно дале­ко не вся. збереглася для нас чудом, після різних і складних перипетій. І врешті Ю. Миролю­бов, М Скрипник і А. Кирпич зробили для нас іс­торичного значення справу. Найбільше, одначе, спричинився до цього прекрасного діла М. Скрип­ник Але науковці історики, лінгвісти, як це часто буває з новизною, поставились негативно, а особ­ливо Москва, для якої Влес Книга - це дуже заг­розлива річ. Українські вчені ллють воду на млин Москви своєю байдужістю до Влес Книги і проми­не ще багато часу й зусиль, заки цей новоздобутий твір знайде собі належну оцінку й загальне визнання серед нас. Якщо комусь якась річ не ми­ла, то він називає її "підробкою". Москва вважає, що це підробка 19 ст. якогось Сулукадзева, не бачивши текстів і не даючи ніяких доказів про під­робку. Сулукадзев був знаним фальсифікатором, який пробував підвести Академію Наук у Москві.

С.Лесной надіслав фотокопії дощечок Ізен­бека до Академії Наук в Москві в 1959 р. Відпо­вів Л.Виноградов: "Графіка й палеографіка зари­сованої дощечки, показаної на фото, дозволяють припускати, що показаний текст написаний якимсь невідомим до сьогодні науці докирилівським пись­мом". "Але факти мови, висловленої в тексті, не дозволяють признати досліджуваний пам'ятник правдивим". "Є підстави припускати, що дощеч­ки Ізенбека представляють собою одну з підро­бок А.Сулукадзева з 19 в. " Негативну оцінку дала теж Жуковская в журналі "Вопросы языковедения" (Москва). Про Влес Книгу як фальшивку писав теж "Огонек" (Москва, 1977). До Москви прилучився теж москаль Ковалевський з Пари­жа, який побачивши тексти сказав, що це "тексти дервішівських заклять 16-17 в."(...)

Але пощо нам іти до Москви, коли наш єванґеліст на еміграції В.Качур у англомовному перекладі Влес Книги (Колюмбус-Огайо, 1973), назвав Влес Книгу "пам'яткою поганства". Вміще­на у передмові цитата з біблійного Єремії (16,19) каже: "Дійсно, наші батьки одержали в спадок брехні, зарозумілість і речі, від яких нема корис­ті". Слова ці мають говорити про Влес Книгу, бо для Качура "Мати Слава" у Влес Книзі це "Мати Сова". Також залучена карта Русі говорить, що це карта "Східної Європи" й показує тільки ліси й степи, навіть Києва немає. В журналі "Євангельський Ранок" (квітень-червень 1973) Качур пи­ше, що "Влес це напівісторична особа з Месопо­тамії", а "Дажбог - це, згідно зі скупою згадкою в Іпатіївському Літописі, один із знатніших королів Єгипту". Ось таку послугу робить Качур Влес Книзі й українському народові. Зароджується питання: навіщо він її перекладав?

Давні письмена християнство понищило, бо "варварам" вони не потрібні. Подібна доля до Влес Книги спіткала й ориґінал "Слова про Ігорів Полк", який згорів у пожежі в Москві 1812 р., за­лишився тільки перепис(...)

Якщо ж Влес Книга це фантазії, то кому во­ни потрібні? Підробка тоді, коли хтось шукає сла­ви, грошей, або насміхається. Ізенбек до цього зовсім не підходить. Кумранські рукописи, нещо­давно знайдені, теж вважалися фальшивками

Україна багато століть була щитом Європи проти численних наїздів з Азії, а потім потрапила під чобіт московського імперіалізму. Наукові дос­лідження в московській Академії Наук робили німці, які не розуміючи слов'янських мов поробили помилкові висновки в своїх дослідах давнини. Німці говорили, що руського народу ніколи не було, а були тільки слов'яни: яких культурно й державно оформили варяги-нормани. Протести Ломоносова не допомогли Московські історики пішли слідом за німцями. Ключевський в "Курсе Русской Истории" писав: "Народження російсь­кого народу відбулося в половині 11 ст.. але ще не було державою русского народу". Були тільки різноплемінні слов'яни, яким назву Русь дали нор­мани. А наші історики пішли за німцями й мос­ковськими шовіністами. З приходом християнства все почалось ґрунтуватися на основі християнсь­ких літописів. Монах Нестор виводив нас від біб­лійного Яфета, сина Ноєвого, і це було святе. Але чи ж можна студіювати передісторію сьогодні, в епоху великих досягнень, базуючись на "Повісті Временних Літ" Нестора? Норманська теорія роз­віялась сьогодні, як дим. Коли на Русі була вже скитська й антська держави, то в Скандинавії бу­ли тільки риболови

Пора нам почати писати нашу історію в прав­дивому світлі. Порівняймо Лівія. Прокопія, Грушевського, Ключевського. Вернадського, то по­бачимо, що кожна генерація пише свою історію. С.Лесной в "Истории Руссов" писав: "Історія пи­салась для вигоди тих, що при владі". Влес Книга очікує основних студій науковців, істориків, мовоз­навців, соціологів. Щоб реставрувати давні тек­сти, потрібно солідної фахової праці, яка б запов­нила ті прогалини, що досі існують. Особистих спокус і тенденцій треба вистерігатись, бо вони ведуть на манівці

Щирий ідеалізм Влес Книги говорить про на­ростання незнищенної зброї, яка сталиться в бурях української нації. Влес Книга напевно ки­не нове світло на цілий ряд проблем. Найкра­щим доказом її автентичності, який підтверджу­ють досліди численних науковців Заходу, є її зміст Віддана праця М Скрипника і А. Кирпича вже сьогодні роз'яснила картину цілісності Влес Книги і її змісту, що ні в якому разі не може бути фальшивкою, як закидають вороги й іґноранти. Влес Книга не є твором досконалим і не писав її історик, але вона себе своїм змістом повністю оправдала. Є це документ своєї епохи і в ній ба­гато мудрості й патріотизму, так необхідного на нашій камінній дорозі.