Листопад (грудкотрус)

Листопадовий грім віщує малосніжну зиму, проте врожайний наступний рік.

Коли пізно опадає листя з дерев – рік буде трудний.

Яка погода переважає у листопаді, то така переважатиме і у квітні.

Українці на весілля пекли багато видів всякого хліба: коровай, дивень, теремок, гільце, лежень, полюбовники, шишки, гуски, калачики – і кожен з них виконував специфічну функцію. Головним весільним хлібом був коровай, який виготовлявся з дотриманням певного сценарію. Пекли його обов’яково у п’ятницю (жіночий день, день Венери – богині кохання та злагоди у західноєвропейській Білій магії, день Мокоші - хоронительки роду, помічниці у пологах та хатній жіночій роботі у слов’ян) в домі молодої (в східних регіонах) у родичів ( Поділля та Волинь) або ж у обох молодих. Часто у бганні короваю брали участь  обидва роди, символізуючи поріднення сімей. [11;174-175]

Коровайницями могли бути не всі. Пекли його щасливі в подружньому житті жінки, які несли з собою борошно, яйця, сало, горілку тощо. Вважалося доброю ознакою, коли коровайниць була непарна кількість ( 3, 5, 7, 9 ). Іноді навпаки, кликали парну кількість жінок: щоб молоді увесь вік прожили в парі.

Величання

За своїм характером величання дещо подібні до благословен, проте вони пов’язані із звеличенням того, кому вони призначаються і прославленням Бога – Творця світу в особі конкретної людини. Часто Творцем світу і його центром виступають небесні світила – Сонце, Місяць, зорі. Цікаво, що у цьому виразно язичницькому звичаї маємо втілення однієї із важливих християнських істин : Бог у серці кожної людини, Бог посеред нас. Іноді у величаннях зустрічаються дуже цікаві моменти, коли, скажімо, у одній із величальних колядок Даждьбог поступається дорогою князеві:

Бо ти богом споконвіку,
Рано-рано,
А я князем раз на віку
Ранесенько

Величання мали на меті не лише звеличити людину, але й пробудити в ній позитивні якості ббожества: здоровя, щедрість, багатство, щастя, достаток і сімейне благополуччя

Гільце

В багатьох регіонах України вбирають світилки – сестри нареченого, тому часто тут зустрічаються образи-символи чоловічого начала, молодої сили.

Ой летів півень
Через сад,
Розпустив він пір’ячко
На весь сад.
Собирайте, дружечки,
Пір’ячко ж
Та звийте Василькові
Гілечко!

Півень не лише у слов’янсьих, але й германських народів (Едда) був особливим птахом, співу якого слухалось все на світі, він був своєрідним мірилом часу, до того ж, півень „панував у курнику”, був там господарем”, тож звити гільце із півневого пір’я – бажати молодому бути господарем свого „курника”.

Вили гільце із ялинових гілок, про що співали:
Ой у Києві дзвони б’ють,
А у нас на столі гільце в’ють:
Із високої ялини,
Із червоної калини.

Існує ряд народних повір’їв, пов’язаних із привороженням щасливого сімейного життя та подружньої вірності за допомогою ялини. Ялина оберігала сімейне тепло і затишок в домі, запобігала утворенню любовного трикутника (закопані із спеціальним замовлянням чоловікові штани, робили його безсилим у зносинах із жінками, окрім власної дружини)

Покривання

Найдраматичніший весільний обряд – розплітання коси та покривання голови молодої очіпком чи наміткою, що символізувало перехід дівчини до заміжжя. Покривання відбувалося після розплітання коси.

У найдавніші часи обряд розплітання здійснювався в домі молодої свекрухою, а в кінці ХІХ ст. – як в домі молодої, так і в домі молодого свекрухою і навіть молодим.

Молоду садовили на діжу, брат розплітав косу і мастив її медом або маслом. На Поділлі молодий втинав ножицями косу, посадивши наречену собі на коліна. На Закарпатті зберігався і більш архаїчний обряд – відсікання коси барткою під час танцю.

Відрізавши (розплівши) косу, молоду покривали очіпком. За традицією, вона мала двічі його зривати і тільки на третій раз корилася долі. Відтепер вона мусила з’являтися на люди з покритою головою, бо вважалася вже жінкою. Після цього молодий забирав її у свій дім.

Коли ж дівчина вагітніла, не будучи заміжньою, покривала її або громада, або ж старша покритка і давала їй прощення за вчинений гріх. «Світіння косою» для заміжньої жінки чи покритки вважалося гріхом, здатним накликати біду, в тому числі  й пошесть, на все поселення

Найменування

Надання імені якомусь предмету, явищу чи особі було дуже важливим священнодійством, що свідчило про факт існування того, що вимагає імені, а отже про включення його до свідомості тих осіб, яким стає відомим це імя. В давнину, ще до ввведення християнства батьки (старші з роду, жерці тощо) даючи дитині імя, звертали увагу на позитивні якості якоїсь тварини, рослини чи явища і бажаючи перенести їх на немовля, переносили їх назви на дитину (Ведмідь, Тур, Зоря, Верба то подібні). У давніх греків був навіть розвинутий інститут, головною метою якого було мистецтво правильного називання, у багатьох племен Північної та Південної Америк дитині при народженні давали дитяче імя, імя ж дорослого потрібно було заслужити пройшовши обряд ініціації або звершивши подвиг чи цілий ряд подвигів.

Вірили, що імя відіграє в житті людини (тварини, речі) дуже важливу роль. І головне тут була не лише милозвучність. Дитина, названа іменем тварини, авт оматично отримувала тварину-союзника, а подекуди, коли звертатися у більш віддалені часові глибини, то, можливо, і нагваля (Духа-помічника у вигляді тварини, який, при потребі, міг позичити своє тваринне тіло, і можливо також, що після смерті людина могла назавжди перевтілитись у тварину-нагваля). Дівчинка, наприклад, названа іменем Верба, швидше за все мала бути такою ж міцною і витривалою, як це дерево.