За що розстріляли Гната Хоткевича?

31 грудня 1877 року в Харкові, у сім'ї кухаря та прислужниці народився Гнат Хоткевич. Родина купця, в якого служили батьки майбутнього письменника, щоліта виїжджала у село Деркачі, забираючи з собою Хоткевичів. Там малий Гнат якось познайомився зі "сліпим дядьком Павлом", який навчив хлопчика грати на бандурі – і з тих пір Хоткевич не розлучався з інструментом.

Вчився кмітливий хлопець у Харківському реальному училищі, яке блискуче закінчив, і потому вступив до технологічного інституту. Ще в училищі Гнат почав захоплюватись історією та фольклором, всерйоз узявся за українську літературу, до вивчення бандури додав заняття з гри на скрипці.

На час студентства припадають перші кроки Хоткевича в письменництві: 1897 року було надруковане його оповідання "Грузинка". Студентів-одногрупників дивувала неймовірна працездатність Хоткевича: мало того, що він гарно вчився, то ще й встигав годинами грати на бандурі, часто – просто неба, разом зі сліпцями-кобзарями, яких на той час було багато на харківських вулицях. "Ловко грає. Аби ще очі вийняти, то був би знатний кобзар", – казали старці, почувши гру молодого Хоткевича. Звісно, така діяльність не залишилася поза увагою царської охранки: студента виключили з інституту й на два роки вислали з Харкова.

Не довго думаючи, Хоткевич прихопив бандуру й поїхав "у Київ, до Лисенка". На той час Гнат мав уже солідний репертуар, який складався не тільки з народних, але й із його власних композицій. Микола Віталійович почув гру молодого музики та запропонував йому місце соліста-бандуриста з зарплатнею – 60 карб. за місяць. Почалися численні виступи з бандурою, а тим часом керівництво інституту поклопоталося за здібного студента, й згодом його повернули на навчання.

У 1902 р. Хоткевич зібрав кобзарів та лірників України й організував їх виступ під час ХІІ археологічного з'їзду у Харкові. Після закінчення університету молодий інженер влаштувався у технічний відділ Харківсько-Миколаївської залізниці. Там він організував перший в Україні робітничий театр, видав першу книжку "Поезія у прозі".

Захоплення музикою звело письменника з дочкою запорізького купця Катериною Рубанович. Дівчина була музично обдарованою – тож спільні інтереси з часом сприяли одруженню молодих людей. 1905 року Гната обрали головою страйкового комітету й відправили делегатом до Москви. Повернувшись до Харкова, Хоткевич опинився у "чорних списках" і емігрував до Галичини. Робітники-залізничники таємно провезли його до кордону, перетнути який допомогли зв'язки Лесі Українки – з нею Хоткевич товаришував, – так митець із дружиною та двома дітьми опинився у Львові. Там письменник-кобзар давав концерти, швидко зблизився з інтелігенцією. За порадою нових знайомих Хоткевич поїхав на Гуцульщину, у село Криворівню, й просто-таки закохався у цей край: "Як я роззявив рота від здивування, то так із роззявленим ротом ходив усі ті шість років", – згадував пізніше письменник. Його дивували Карпати, гуцульські звичаї та мова. Він так надихнувся цим краєм, що написав місцевим діалектом повість "Камінна душа", п'єсу про Довбуша і великий роман про нього, серію оповідань "Гірські акварелі" та "Гуцульські образки". Хоткевич створив унікальне явище – Гуцульський народний театр. Переважна більшість "акторів" були неписьменними селянами й вивчали ролі на слух, але грали настільки переконливо, що з часом їх почали запрошувати на гастролі Буковиною, Галичиною і навіть до Польщі. Захоплювалася цим театром Марія Заньковецька – кажуть, на його розвиток вона віддавала чи не всі свої заощадження. Паралельно Хоткевич виступав із концертами й уклав перший підручник із гри на бандурі. Однак заняття Хоткевича не приносили грошей – родина фактично жила у злиднях. Не витримавши нужденного життя в далекому селі, дружина покинула його й поїхала до батьків у Москву, залишивши чоловіка з дітьми (на той час їх було уже троє) на руках.

"Солом'яний удівець" страждав недовго: він почав зв'язок із заміжньою жінкою – вчителькою та письменницею-початківцем Катрею Банах-Гриневичівною. Згодом Хоткевич вирішив, що небезпека арешту минула, й повернувся на "велику Україну" – і коханка поїхала за ним, але, народивши сина Володимира, вчинила, як і її попередниця: залишила малюка чоловікові й свекрусі, а сама повернулася до Львова. (Під час Другої світової війни Катря переїхала до Німеччини, де й упокоїлася).

Гнат залишив матері чотирьох своїх дітей і оселився в Києві. Він влаштував гастролі Гуцульського театру на Наддніпрянській Україні, навіть встиг організувати поїздку з виставою до Москви. За деякий час його все ж затримали й вислали поза межі України – до Воронежа, де він прожив п'ять років – з 1912 до 1917.

Із вигнання Хоткевич повернувся зі значним доробком: одразу видав перший том "Історії України", завершив і надрукував тетралогію " Богдан Хмельницький", взявся за тетралогію про життя Тараса Шевченка під назвою "В сім'ї геніїв", працював над перекладами Шекспіра, Мольєра, Гюго та розвідками на тему театру, досліджував українські народні інструменти. Працюючи викладачем літератури в Харківському технікумі, паралельно читав лекції про кобзарів і бандуристів, вів клас бандури в Харківському музично-драматичному інституті, організував робітничий хор та інструментальний ансамбль у одному з прилеглих до Харкова сіл; редагував літературно-громадський тижневик "Гасло".

У технікумі 43-річний Хоткевич познайомився з 20-річною студенткою Платонідою Скрипко й вони одружилися. Через 10 років Хоткевич у селі Високому під Харковом придбав недобудований дім для родини: на житло він витратив аванс, отриманий за восьмитомник власних творів. Там і народилася його найменша дочка Галина на додачу до старшенького Богдана. Так і виживали з латочки городу, на якому рачкувала уся родина.

Та чорне крило репресансу накрило Хоткевича: його твори зняли з друку за "невідповідне ідейне спрямування". Видавництво вимагало повернути гонорар, і, щоб віддати борг, письменник розпродавав власні речі, працював на кількох роботах одночасно – але злидні все одно не відступали. Зацькований і принижений, Хоткевич зважився написати листа батьку Сталіну з проханням виділити пенсію. "Як мені далі жити? Мене позбавили праці і хлібних карточок. Ми голодуємо. У нас немає чим топити. Я спроможний купити лише один кухоль квасолі на день, із якої варимо на всіх юшку... На двох дітей маємо тільки одну пару чобіт, а їм же треба ходити до школи... В нас нічим топити... Вода в хаті замерзає..."

Революційна трійка розглянула скаргу Гната Хоткевича. Відбувся трус на квартирі письменника: вилучено паспорт, профквиток, конфісковано мисливську рушницю. Хоткевича арештували.

Через три місяці допитів 60-річний письменник "зізнався" у тому, що є німецьким шпигуном, а 8 жовтня 1938 року його розстріляли, а особисте майно конфіскували.

Того ж року сина Богдана виключили зі школи за те, що відмовився вступати до комсомолу. 10 років радянських концтаборів довелося відбути дружині Хоткевича, а синові – 15! Тільки Галині удалося втекти від комуністичного раю за кордон.