Нація тотальної недовіри

Попри всю мінливість і неоднозначність поняття, як-от національна ментальність, а відтак неймовірну складність пошуку її стрижневого компонента, у сучасній ментальності українців назвати такий компонент можна досить впевнено та однозначно – і цей діагноз, на жаль, не вселяє великого оптимізму.

Передовсім і понад усе українське суспільство є суспільством із критично низьким рівнем довіри людей один до одного й, як наслідок – до інститутів, ідеологій, джерел інформації тощо.

Довіра – матерія невидима, а проте… Те саме товариство, та сама фірма, установа, армія, держава, нація тощо зовсім по-різному функціонують за наявності та відсутності довіри всередині цих структур – і, відповідно, результати їхнього функціонування в цих ситуаціях різняться між собою як небо й земля. Бо саме довіра є тим клеєм, який з’єднує індивідів у спільноту, а спільноти нижчого рівня – у спільноти більш високого рівня. Жодного елементу перебільшення не містить твердження про те, що основним рушієм сповзання українства у провалля перманентної кризи став катастрофічний брак довіри всередині українського суспільства.

… Обсервуючи реалії країн «третього світу», — голод, антисанітарія, жахливі умови життя, брак доступної освіти та медичних послуг тощо, — легко можна обуритися: «Чому заможні держави не допомагають цим країнам?» — або ж допомагають явно недостатньо. Між тим фахівцям відомо, що основна проблема «допомоги в розвитку» полягає не в тому, щоб знайти іноземних донорів, а в тому, щоб в самих країнах-акцепторах знайти структури, спроможні адресно й справедливо розподілити допомогу саме між тими, хто її найбільше потребує. Бо як засвідчує практика, основна маса допомоги зазнає нецільового використання, збагачуючи вузьке коло осіб; першоджерелом бідності країн «третього світу» є якраз (майже повна) відсутність у цих країнах гідних довіри постатей та організацій.

Саме через брак гідних довіри партнерів ігнорують Україну іноземні інвестори й усе не настає неодноразово обіцяний «інвестиційний бум». Усередині країни тисячі перспективних бізнесових проектів також гальмують без видимих причин тільки тому, що підприємець не довіряє підприємцеві.

Саме через відсутність довіри українця до українця таким безмежним та зухвалим є свавілля вітчизняних «начальників». Чи можуть громадяни успішно поборювати самоправство міністра, мера, голови райради чи бодай коменданта гуртожитку, коли один одному довіряють ще менше, ніж цьому діячеві?

Саме відсутність довіри трударя до трударя унеможливлює в Україні правдиву класову боротьбу. Якщо пересічний українець бачить у своєму колезі потенційного штрейкбрехера чи «кидалу» - не варто дивуватися з того, що йому у вигляді зарплатні дістається лише близько 10% створеної його працею вартості (за «клятих совітів» цей показник усе ж доходив до 20 %, а, приміром, у США нормою вважають 60 %...).

Саме через відсутність довіри український педагог мусить, перш ніж увійти в клас до дітей, підписати не менше десятка розмаїтих паперів, а протягом лише одного навчального року пережити візити кількох комісій. Майже такими самими об’єктами невідступного контролю є лікар, чиновник, «силовик», «вільний» підприємець тощо. Ця по суті тоталітарна система не лише не усуває, а сама нескінченно множить зловживання й порушення законів.

Саме через відсутність довіри пишним цвітом буяє на вкраїнській землі злочинність. Адже корупція, «схеми», кримінальні «криші» тощо є не виявом чиєїсь злої волі, а єдино можливим способом упорядкування відносин у суспільстві, роз’єднаному цинізмом і тотальною недовірою.

Вислідом критичного браку довіри між суб’єктами, які сукупно творять українське суспільство є відсутність проміжних ланок між одиноким громадянином і всесильною державою-Левіафаном. Формально такі ланки (політичні партії, профспілки, громадські організації, теренові громади, незалежна преса тощо) нібито існують, однак люди не довіряють їм не раз навіть більшою мірою, ніж владним структурам. Держава за таких обставин не може не бути брутальною й свавільною, а її мешканцям залишається хіба що традиційна зброя слабких – підлість. Тому-то не встидаються сільські дядьки довбати дірки в нафтогонах, виборці – продавати свої голоси «за гречку», а ректор вишу й церковний ієрарх – потискати руки вбивцям «Небесної Сотні» та агентам країни-агресора.

Відсутність довіри усуває моральні табу, адже особа, яка, вважаючи своє оточення злодійським, сама продовжує суворо дотримуватися законів та Божих заповідей є радше персонажем «Житія…», ніж людиною, яку можна зустріти на вулиці. Суб’єкти, які стверджують що «всі брешуть», «всі крадуть», «усі зраджують своїх дружин», «усі косять від призову» тощо описують в такий спосіб не лише своє соціальне довкілля, але, принаймні в 90% випадків – також, або й передовсім власні узвичаєні практики…

Свою недовіру людям, як таким пересічний українець прагне компенсувати співпрацею з добре знаними та зрозумілими йому персонами. Тому так міцно вкорінилися в Україні клановість, кумівство, фаворитизм тощо й кожний черговий режим перевершує своїх попередників у намаганнях заселити владні кабінети виключно «своїми людьми», хай далеко не найкращими фахівцями у відповідних царинах діяльності. Політичні формації, які висувають полярно протилежні гасла однаково свято дотримуються кланового принципу своєї розбудови – як зрештою й бізнесові імперії, освітні, медичні, наукові структури тощо.

Зворотним боком тотальної недовіри «всіх до всіх» стають спалахи надмірної, нічим не обґрунтованої довіри, якою загал наділяє цілком випадкових персонажів, оминаючи увагою «темні плями» їхніх біографій, а часом і очевидні каїнові печатки на громадських або політичних фізіономіях таких діячів. Зрештою, суспільство, не «склеєне» довірою зсередини об’єктивно потребує радше «твердої руки», ніж демократичних свобод. Тому молоду українську демократію, попри неодноразово продемонстровані нею стійкість та здатність захищати себе, постійно супроводжує привид авторитаризму і довжелезний шлейф недемократичних практик та інститутів.

Чому та як став таким недовірливим та роз’єднаним народ, який історично відрізнявся надмірною довірливістю й не раз простодушністю, ба навіть своїх ворогів лагідно називав «воріженьками»?.. Почнімо з того, що «воріженьки» активно користалися з цієї ментальної слабини українців, аж поки сентиментальні українські душі не почали дедалі відчутніше шкарубіти. Нам часто брехали, не раз відверто й цинічно, нас вправно ділили навзаєм, щедро засіваючи людські серця отрутою заздрості й зневіри. Неволя, тривала епоха поділеності, невдалі спроби усамостійнення і, зрештою, жорстокість та лицемірство комуністичної доби теж добряче далися взнаки.

Але то все було дрібницями порівняно з тією вакханалією брехні та ошуканства, яка розпочалася з настанням «епохи правди», як не раз називали горбачовську «перебудову». Причому в цій вакханалії відзначилися геть усі – неможливо, на жаль, назвати якісь потуги, сили, згромадження, котрі, працюючи з тонким родючим шаром суспільної довіри, застосовували якісь «ґрунтоощадні технології», не кажучи про намагання примножити цей незамінний ресурс суспільного поступу.

На тлі розвінчання злочинів сталінізму та нищівної критики того, що довгі роки становило непідважувані засади суспільного буття людей позбавили їхніх трудових заощаджень. Хай самі ці заощадження великою мірою були фінансовою химерою, а СРСР та його спадкоємці не першими в світі пішли цим болісним шляхом* – в очах мільйонів людей це стало саме пограбуванням, якого вони дотепер не забули й не пробачили. Так само не забули пострадянські люди жахливу добу фінансових пірамід та приватизаційних оборудок. Своїм попереднім досвідом вони не були підготовлені до ситуації, коли грабіжники працюють відкрито, в офісах, з печатками й гучною рекламою, після чого безслідно й безкарно зникають… Славнозвісна, оспівана лібералами «демократизація» обернулася руйнуванням усталеного господарського укладу, приватизація породила переважно розгул злочинності, а свобода слова вдарила людей по головах кувалдами «чорнухи» й добре проплаченої брехні.

Але брехня буває не раз і непрямою. Коли в країни, яка котиться в прірву постає вузька каста супербагатих людей, здатних «приватизувати» законодавство та судочинство; коли, на тлі непобореного економічного колапсу й непроведених реформ, казково збагачуються самі «реформатори»; коли всі представники політикуму однаково дружно уникають визнання власної ролі в розгортанні національної трагедії чи бодай ґрунтовного аналізу її рушійних сил; коли судова система демонструє добре проплачену «неспроможність» карати найочевидніше зло – це теж брехня, зрада й злочин… Кажуть, у деяких країнах майже до сер. ХХ ст. існував такий звичай: коли новозбудованим мостом їде перший потяг, під ним має стати інженер, який проектував цей міст. Порівняйте це, приміром, із ситуацією, коли голова Нацбанку зберігає свої заощадження вдома, й то переважно в іноземній валюті. Або коли двоє екс-міністрів оборони початок іноземної агресії зустрічають як члени бізнесової еліти країни-агресора… Й то лише окремі мазки з розлогої панорами схожих прикладів!

В царині мовного будівництва панує така ж тотальна брехня, як і в будь-якій іншій сфері життя нації. Брехнею, за великим рахунком, є самий офіційно україномовний статус держави, неспроможної бодай забезпечити свої школи достатньою кількістю вчителів, для яких українська є справді рідною мовою. Вкрай небезпечною, хоча й непрямою брехнею є побутова російськомовність абсолютної більшості офіційних осіб та посадовців, як і бурхливий розріст російськомовного сегменту національного культурно-інформаційного поля на тлі стагнації його українського сегменту. Наскрізь просякнута брехнею діяльність Товариства української мови ім. Мовчана, котре фактично саме відмовилося від активної інформаційної політики й залюбки «підсіло на голку» державних дотацій. Словом, пересічний громадянин не має жодних підстав бачити в (ре)українізації щось принципово відмінне від того звичного «кидалова», жертвою якого він ставав у випадках із ощадбанківськими заощадженнями, прóдажем «Криворіжсталі» чи формулою «Роттердам+».

Між тим усередині роз’їденого недовірою суспільства існує… так, величезний попит на довіру! Пригадаймо бодай, який сплеск масового ентузіазму викликало короткотривале перебування на високій посаді в українському МВС Е. Зґуладзе. Тисячі молодих і не дуже людей прагнули тоді стати поліцейськими, - не раз усупереч своїй освіті та попередньому досвідові, із пониженням соціального статусу, - аби лише працювати за новими правилами. Постать нової керівниці, знаної з успішно переведеної нею реформи грузинської поліції викликáла довіру і створювала невигідне тло «старим заслуженим» міліцейським генералам, через що її невдовзі «пішли». Довіра вивела сотні тисяч людей на революційні Майдани, стала рушійною силою безприкладного волонтерського руху тощо, але, на жаль, з цих потужних, здавалося б, плацдармів так і не поширилася вглиб суспільства, не охопила собою масові соціальні та управлінські практики.

Уявімо на мить, що вже завтра кривава Московська імперія розпадеться й погине без сліду, випустивши Україну зі своїх кривавих «братніх» обіймів. Що при тому на береги Дніпра пролиється злива інвестицій і присоромлений Захід надасть нам розписану по етапах програму безповоротного набуття членства в провідних економічних та безпекових структурах. Що одночасно в надрах України будуть знайдені світового значення поклади енергоносіїв і до причалів українських портів шикуватимуться в черги танкерні флотилії з цілого світу… Навіть такий неймовірний збіг щасливих обставин не мав би для українства того доленосного значення, яке мало б віднайдення довіри між людьми. Без довіри зле родитимуть лани широкополі, українці далі шукатимуть щастя по засвітах, піде в непам’ять мова Кобзаря й унікальна цивілізація, яка веде свій родовід ще з Трипілля.

Сама ситуація відсутності довіри створює унікальні можливості для структур, спроможних генерувати довіру! Тож чим має займатися рух за відродження української мови? Відроджувати мову?.. Безумовно, але спочатку він не зможе розраховувати на цьому полі на великі здобутки, тож основною його метою має бути не це. Такий рух, аби не повторити ганебний шлях і сумну долю своїх попередників, мусить передовсім навчитися СТАЛО ГЕНЕРУВАТИ ДОВІРУ – лише потім і тільки на цьому ґрунті стане можливим усе решта.

*Повоєнна Німеччина теж мусила застосувати схожий прийом, коли на старті «реформ Аденауера – Ерхарда» банківські заощадження було анульовано й кожному німцеві на руки видали однакову суму грошей. Але там, по-перше, все було зроблено винятково чесно, прозоро й у зрозумілий спосіб, а по-друге – майже одразу розпочалося таке бурхливе економічне піднесення, що вже за кілька років про втрачені заощадження майже ніхто не згадував.