За потужне, концентроване невігластво.
Цитую грубенький роман "Ніч після сходу сонця" номінантки на Шевченківську премію Катерини Мотрич:
"У той благословенний, по вінця залитий сонцем і теплом день, коли кияни стояли в Почайні, приймаючи святе хрещення, ніхто не бачив, як із Києва втікали волхви, жреці, чаклуни й віщуни, затяті язичники, клянучи князя і день, у який він стуманів розумом і вчинив наругу над краєм.
Вели їх брати Цур та Пек, бо лише так називали темних волхвів-чаклунів кияни, забувши їхні справжні імена — Мелетій та Лев.
Перепливли човнами Дніпро й пірнули в ліси. Довго йшли мовчки. Своїм похмурим виглядом відлякували лісовий світ. Були брати обидва чорні, пелехаті, з невеличкими половецькими оченятами, широкоплечі,
окоренкуваті, кривоногі. Їхній дід під час набігів половців на Київ залишився в місті, і з того чужинського та ненависного деревця з’явилися й ці плоди. Старий половець виявився чаклуном і все насліддя його успадкувало цей дар. Брати-волхви тримали киян у страхові й покорі, наводили інколи жах і на княжий терем".
Це своєрідна відповідь проязичницькому "Тисячолітньому Миколаєві" велета нашої історичної прози Павла Загребельного. У всіх бідах і нещастях України винні... волхви, які її прокляли після хрищення.
Знаєте, що нагадує?
"Несусвітній ескадрон" латвійської проросійської письменниці Далії Трускіновської, яка навіть незалежність Латвії вважає справою рук лихих язичницьких відьом і божеств, з ненавистю говорячи про лагідність і милозвучність мови латишів. Далія Меєрівна пишалася б Катериною Вакулівною.
Але письменниця у своїй благочестивій українофобії відзначилася на перших же сторінках. Уважно читали? Хрищення Володимира, 988 рік. Волхви - нащадки половців. Половців. Половців! Які ще не встигли на той час і прийти на Русь. І вони ще до хрищення носять грецькі імена типу Мелетій (грецькою Μελέτιος - турботливий, клопотливий) і Лев (грецькою Λέων). А кияни звуть їх Цуром і Пеком, тобто насправді добрими оборончими божествами.
Це строчить не голівудський сценарист і не малайзійський літератор, а людина, що 1971 року закінчила Київський державний університет. Слід думати, що філфак. Де "Повість врем"яних літ" і "Слово о полку Ігоревім" таки вивчали й тоді. І за цей час бабуся, очевидно, не осилила жодної, навіть орієнтованої на наймолодшого читача праці з вітчизняної історії, не подужала жодного з романів своїх колег, вимудрувавши потворну, злостиву й зловісну мазохістську фантазію...